Сепаратизм в Україні: "Розкольники"

Кость БОНДАРЕНКО, політолог
Кому вигідний «дерибан» України?

Першою штучно створеною «точкою розриву» країни став Донецьк. Саме тут розпочалася історія PR-розколу України.

Якщо українська влада все-таки вирішить на президентських виборах калькувати російський політичний сценарій «Преемник», то за відсутності в Україні власної Чечні, вона може використати чинник регіонального сепаратизму. На політичну орбіту виходить маловідома або призабута постать, яка завдяки політичним технологам несподівано перетворюється на «рятівника нації» й головного претендента на перемогу.

Етно-політичні, мовні, культурні, історичні, економічні й ментальні відмінності між різними регіонами України відомі всім. У відносно «мирний» час вони не впливають (чи майже не впливають) на політичне життя держави загалом. Однак у добу потрясінь чи змін окремі політичні сили знову й знову апелюють до того, що роз’єднує Україну. Зокрема, під час подій зі зривом з’їзду «Нашої України» у Донецьку деякі ЗМІ настирливо нагадували українським обивателям про те, що Україна — не монолітна держава. За кілька днів після цього Президент Леонід Кучма, відповідаючи на запитання «Контрактів», чи не бачить він у намаганнях штучного переділу України за політичними ознаками загрози подальшому розвитку країни й чи не збирається втрутитися в цей процес як гарант дотримання Конституції, зазначив: «Я завжди звертаюся до розуму тих політичних сил, які розпалюють цю ситуацію. Я завжди попереджаю про наслідки, які можуть бути, й про те, чим це загрожує Україні». Справді, політтехнологи, які намагаються у великій грі за президентство використати карту регіональних відмінностей України грають з вогнем: недовга історія незалежної України рясніє прикладами місцевого сепаратизму.

Російський вектор і донецький сектор

Років десять тому російські геополітики неодноразово пропонували активніше використовувати відмінності, що існують між українськими регіонами, для впровадження традиційного принципу «divide et impera» (розділяй і володарюй). Олександр Дугін, наприклад, писав: «Галичина є чимось іншим, аніж решта України. Вона розвивалася під неабияким католицьким впливом. Велика Україна є значно цікавішою у політичному сенсі, ніж Галичина, й набагато ближчою до Росії». У своїй книзі «Основи геополітики» Дугін пропонує розділити Україну на три-чотири частини, а Володимир Жириновський — переважну частину України приєднати до Росії, а Галичину або віддати Польщі, або перетворити на буферну зону між Росією та Європою — під виразним російським контролем. Такі ідеї в Росії непоодинокі.

Російські концепції впали на благодатний грунт. В Україні з’явилося чимало адептів регіонального сепаратизму. На початку 90-х років частина донецьких інтелектуалів виношувала плани відродження Донецько-Криворізької Республіки, що незначний час існувала 1918 року. Об’єднання промислового потенціалу Донецька, Дніпропетровська, Луганська й, можливо, Харкова могло зумовити створення нового державного утворення на промисловій основі. Іншу територію України було б приречено на занепад і животіння в рустикальному (орієнтованому на село) просторі. Автори ідеї апелювали до таких чинників, як: а) переважна російськомовність населення областей, що мали ввійти до Донецько-Криворізької Республіки; б) значний рівень урбанізації цієї території України; в) значний економічний потенціал (лише Донецька, Дніпропетровська та Запорізька області є бюджетонаповнюючими); г) підвищена етнічна строкатість регіону.

Зрозуміло, Донецько-Криворізька Республіка у разі її утворення могла б ментально тяжіти до Росії. Однак економічні процеси не дали б змоги їй увійти до Російської Федерації. Донецькі політики виявилися далекогляднішими, ніж здавалося, й вирішили замість сепараційних процесів взятися до активного захоплення політичних висот на київському рівні. Усвідомлення того, що, завоювавши Київ, можна досягти значно більших результатів, ніж урятувавшись втечею від Києва, призвело до занепаду донецько-криворізького регіонального сепаратизму.

Як Галичина від України відпочивала

На початку української незалежності заявив про себе й закарпатський «русинський» сепаратизм. На відміну від донецько-криворізького, цей вид сепаратизму базувався на двох «китах»: по-перше, на спробі довести мовно-культурну та історичну окремішність «пудкарпатських русінів» від українців; по-друге, на географічному розташуванні (саме район, довкола якого мало початися будівництво «Пудкарпатської Русі», є географічним центром Європи). Брак потужної сировинної бази та великої промисловості, на думку лідерів русинських сепаратистів, повинен бути компенсований завдяки туристичній галузі та ймовірним зацікавленням регіоном з боку іноземних держав (Закарпаття ще напередодні Другої світової війни розглядали як ідеальне місце для розміщення військових баз). Однак саме брак інтересу до русинської справи ззовні призвів до занепаду сепаратистського руху.

Ще один різновид сепаратизму — галицький, точніше, галицько-буковинський, позаяк останнім часом ці два регіони тісно пов’язані між собою. Під час революції 1917-1921 років, і в міжвоєнний період, і в часи Другої світової війни, не кажучи про 1950-1980-ті роки, саме Західна Україна була найактивнішим регіоном, який боровся за незалежність України, своєрідним локомотивом, що тягнув країну до незалежності.

У другій половині 90-х років ХХ століття частина галицької інтелігенції вирішила, що її заслуги перед Україною настільки вагомі, що вона може відпочити від решти України в Європі. В основі новітнього галицького сепаратизму лежить кілька чинників, серед яких основними є: а) створення своєрідного галицького міфу на базі окремішної історії та новішого міфу про можливість перетворення Галичини на «локомотив», що вивезе Україну в Європу; б) невдоволення частиною галицької еліти другорядним, підпорядкованим становищем у рамках загальноукраїнських елітарних процесів; в) поразка галицької моделі, галицької концепції Української Держави — зокрема й з баченням ролі та місця російської мови, російської культури та українсько-російських міждержавних відносин. Додатковими чинниками стали мовний (на Заході України значно більший відсоток населення розмовляє українською мовою, ніж на Сході), побутовий (Захід України більш прив’язаний до народних традицій), ментальний (на Заході України переважає консервативне сприйняття дійсності), релігійний (потужний вплив УГКЦ у Галичині) та інші відмінності.

Галицький сепаратизм наразі — ідея, яка оволоділа незначною частиною населення Західної України. Ризикнемо припустити, що її сповідує не більш як 0,1% населення. Ідея сепарації від України наразі популярна зараз у середовищі митців, інтелектуалів, деяких журналістів. Однак соціологічні дослідження свідчать, що понад 50% галичан будуть готові проголосувати за незалежну Західно-Українську Республіку у разі, якщо офіційний Київ піде на політико-економічне зближення з Росією. І ця цифра з року в рік зростає.

Острів Крим

Після виходу України зі складу СРСР російське населення Криму зіштовхнулося з двома проблемами: а) відокремленням від Росії і б) поверненням на півострів кримських татар з майновими претензіями. Починається широкий рух російського населення Криму за сепарацію від України й приєднання до Росії. Україна спершу пішла на певні поступки Криму й навіть погодилася на статус Криму як Автономної республіки в складі України (що є нонсенсом в умовах унітарної моделі держави). Ба більше, було обрано президента Криму, Верховну Раду, затверджено Конституцію республіки. До 1995 року офіційний Київ, зважаючи на слабкість державних інституцій, повинен був рахуватися з відцентровими настроями у Криму й заплющувати очі на відверто антидержавну політику президента Криму Юрія Мєшкова. Однак у квітні 1995 року інститут президентства в Криму було ліквідовано. Фактично відтоді можна було говорити про поступовий занепад кримського сепаратизму в його російській формі. Підписання Великого договору з Росією 1997 року поставило крапку у питанні: кому ж належить Крим?

Водночас з вирішенням питання російського сепаратизму в Криму постає інша проблема: можливість кримсько-татарського сепаратизму. Впродовж 90-х років ХХ століття кримські татари виступали у ролі союзників офіційного Києва й допомагали в боротьбі з відцентровими настроями на півострові. Коли ж російський чинник у Криму втратив актуальність, чимало політиків в Україні заговорили про можливу загрозу (в перспективі) — створення незалежної Кримсько-Татарської Республіки. Адже на користь цього свідчать: наявність історичного підгрунтя (незалежне Кримське ханство існувало до 80-х років ХVІІІ століття, а до Другої світової війни кримські татари мали свою автономію), мовні, цивілізаційні та релігійні відмінності. Поява торік у кримсько-татарській пресі статей Мустафи Джемільова, в яких говориться про необхідність не лише повернення до власного коріння, а й до засад власної державності, викликали справжній фурор у київських політичних колах. Окремі депутати Верховної Ради України навіть звернулися з приводу цього за оцінкою до правоохоронних органів.

Складається враження, що нинішнє покоління лідерів кримських татар не вдасться до радикальних дій щодо України. І Мустафа Джемільов, і Рефат Чубаров надто тісно прив’язані до системи української націонал-демократії. Проте наступне покоління кримсько-татарських політиків є надто непрогнозованим, а офіційний Київ та українські політики не вміють або не хочуть працювати з кримськими татарами, шукати порозуміння й виступати у ролі союзників кримських татар. Ба більше: з кожним роком усе аморфнішою стає платформа, на якій може розвиватись українсько-татарське порозуміння.

PR-розкол України

Тепер повернімося до питання, кому ж вигідний «дерибан» України? Одна — найпростіша — відповідь лежить на поверхні й частково нами озвучена: нагнітання сепаратистських тенденцій вигідне певним силам за межами України. У сусідній Росії є чимало реваншистських сил, які прагнуть дестабілізувати ситуацію в Україні, щоб потім провести інтеграційні дії, спрямовані на відновлення СРСР. У грудні минулого року значна кількість реваншистів здобула мандати на виборах до Державної думи РФ. Проте ці сили не є основним рушієм сепаратизму в Україні.

Головний рушій — це внутрішні політичні сили. Традиційно розмови про сепаратизм загострюються напередодні парламентських або президентських виборів. Тому є підстави розглядати сепаратистські рухи в контексті виборчих технологій і розробок політтехнологів. Приміром, галицький сепаратизм певною мірою може зменшити рейтинги загальновизнаних вождів націонал-демократії, відвернувши увагу від процесів демократизації в Україні, й перенести основний центр суспільної уваги на питання «усамостійнення» від «київських» проблем. Іншими словами, «ні Ющенко, ні Тимошенко нас не порятують, треба робити свою, незалежну державу».

Ескалація регіонального сепаратизму може також стати передумовою створення образу кандидата — «рятівника нації». Наприклад, завтра штучно виникає загроза, умовно кажучи, обласного сепаратизму. Губернатор якоїсь області оголошує про вихід зі складу України й створення незалежної держави. В Україні — паніка, мобілізація, вводиться надзвичайний стан. Натомість з’являється представник силових структур, який залізною рукою наводить лад і відновлює конституційний порядок. За кілька тижнів цей політик зможе балотуватися в президенти України, ставши при цьому автоматично фаворитом кампанії.

Сепаратизм може бути використаний і як козир Президента в боротьбі з Верховною Радою — радикальний виступ сепаратистів стане підставою для введення надзвичайного стану й розпуску парламенту. Так само сепаратистські рухи використовують як механізм усунення того чи іншого уряду, дискредитації певного політика. Як бачимо, сьогодні сепаратизм в Україні може існувати лише як політична технологія — не важливо, чи це буде розробка вітчизняних, чи зарубіжних фахівців з PR.

Змінювати треба систему, а не кордони

Рецепти боротьби із сепаратизмом відомі: забезпечення пропорційного представництва регіональних еліт на київському рівні та ротації еліт, якомога менше втручання Києва в елітарні процеси на рівні регіонів, забезпечення прав та інтересів регіонів, гармонійне поєднання вертикальних зв’язків (Київ — регіони) з горизонтальними (зв’язки між регіонами), взаємопроникнення культур і традицій, притаманних тим чи іншим регіонам, поширення регіональної інформації горизонтальним методом, зрештою, перегляд бюджетної політики. Проте навряд чи ці рецепти буде реалізовано. Тому залишається головне — усвідомити, що у регіонів є спільний супротивник — Центр. Він — жорстока необхідність, з якою слід рахуватись, але якій потрібно протистояти. Спільно, а не поодинці. Кожен, хто вибуде з гри, позбавиться опіки Центру, обов’язково отримає свій власний Центр, з яким знову доведеться боротися. Тому краще — спільними зусиллями.

Найпростіше — розвалити державу, намагаючись побудувати на її уламках щось нове. Проте навряд чи незалежне Закарпаття чи незалежний Крим будуть чимось кращі за незалежну Україну — проблеми, традиції, критерії, менеджмент — все залишиться старим, навіть не українським, а пострадянським. Змінювати потрібно систему, а не кордони. «Мені не подобається жити в державі Суркіса, але я не хочу жити i в державі Сенчука», — заявив 1999 року один із львівських інтелектуалів.

Якщо сепаратизм існує, отже, це комусь потрібно. Опитування народу свідчить про те, що йому байдужі сепаратистські концепції. Отож, це — елітарні ігри. Ігри або на рівні політтехнологів, або на рівні регіональних лідерів. Тому сепаратизм може бути або елементом великих загальноукраїнських ігор, або засобом шантажу, «останнім доказом» Києву з боку місцевих еліт. Однак і у першому, і в другому випадку — це надто небезпечна гра.

Український дiловий тижневик "Контракти" /
№ 06 вiд 09-02-2004