Молодим польським фірмам допомагають... «ангели бізнесу»

Ростислав Крамар

Варшава – Польща стала тієї країною Центрально-Східної Європи, де найуспішніше розвиваються мережі приватних інвесторів, так званих «ангелів бізнесу». Дедалі частіше заможні бізнесмени з великим досвідом охоче приходять на допомогу малим і середнім підприємствам, що мають цікаві бізнес-плани.

Ідея «ангела бізнесу» прийшла до Польщі із Західної Європи. «Ангел бізнесу» – це особливий тип приватного інвестора, який власні фінансові надлишки інвестує в молоді перспективні фірми. Річ у тім, що підприємства-початківці не завжди можуть отримати банківські позики. Банки не хочуть ризикувати, коли грошей у них просять фірми, які щойно виникли.

Тож саме великий ризик – невід’ємна частина діяльності «ангелів бізнесу». Завдяки фінансовим вливанням «ангелів» молоді підприємства можуть швидко, впродовж двох-чотирьох років, розвинутися й повернути інвесторам суми навіть у кілька разів більші від вкладених.

Із метою координації своєї діяльності «ангели бізнесу» об’єднуються у мережі. У Польщі перша така мережа виникла сім років тому. Нині на території країни їх діє кілька. Діяльність «ангелів бізнесу» підтримує Європейська комісія. Вона фінансує проекти, спрямовані на вивчення ринку, а також та популяризацію діяльності інвесторів.

У Польщі молода фірма, що зуміє переконати «ангела» в перспективності свого бізнес-плану, здебільшого отримує від 100 до 500 тисяч злотих (тобто від 25 до 125 тисяч євро).

Запорука успіху – кадри та високі технології

Які ж іще, окрім цікавої бізнес-ідеї, критерії для отримання грошей від «ангела бізнесу»? Войцех Долковський, голова Польської асоціації ангелів бізнесу наголошує на важливості кадрового потенціалу фірми. «Найголовніше – це люди, – каже він. – Передусім потрібен колектив, який усім серцем відданий проекту. Ці люди не можуть працювати десь додатково, займатися трьома іншими проектами, шукати собі якихось додаткових «халтурок» на боці».

Як твердить Долковський, відповідальні, віддані проектові кадри – це гарантія того, що ризикує не тільки інвестор.

У Польщі, як і в інших країнах Європейського Союзу, «ангели бізнесу» найохочіше інвестують у фірми, що працюють у високотехнологічних галузях. Швидке повернення вкладених коштів гарантують такі галузі як інтернет-технології, телекомунікація, біотехнологія та інші.

Свого часу допомогою «Ангела бізнесу» скористався Лукаш Осовський, молодий підприємець із Ґдині. Його фірма займається виготовленням програм, що синтезують людську мову. Такі програми використовуються у телекомунікаціях. Крім того, вони стають у великій пригоді незрячим. Лукаш Осовський не забуває, що його фірма народилась зі студентської ініціативи, в яку повірили досвідчені підприємці. «З «гуртожитської» фірми ми стали фірмою, яку шанують у Польщі, – зауважує підприємець. – Із часом ми самі постарилися здобути марку фірми, яка йде далі, виграє міжнародні конкурси й творить продукти на найвищому світовому рівні».

Визнанням успіху польських «ангелів бізнесу» стало рішення про проведення в наступному році «Європейського конгресу ангелів бізнесу» у Польщі. Таке рішення ухвалила рада директорів європейської мережі «ангелів бізнесу» в Брюсселі. 

Джерело - Радіо Свобода

Announcement by Iran's state TV network shows regime wants to spread a message of legitimacy

Iran is to reach out to Latin America with a Spanish-language television channel to explain the "ideological legitimacy" of the Islamic system.

"As half of the world's population speaks Spanish we will start a network within the next few months," Ezatollah Zarqami, the head of Iran's state television network, IRIB, announced in Tehran.

IRIB broadcasts in Arabic, English and other languages – as well as Farsi. It has repeatedly been accused of illegally jamming broadcasts into Iran it dislikes, most notably of BBC Persian TV and the Voice of America in Farsi.

"This new Spanish network will have a major role in reflecting the ideological legitimacy of our system to the world," Zarqami told prayer leaders.

IRIB is the principal mouthpiece of the Iranian state. One of its five channels, English-language Press TV, which has a large bureau in London, is described as intended to break the "stranglehold" of the west over world media. It claims to provide "accurate and unbiased coverage" of Middle East events.

Al-Aalam broadcasts in Arabic and was launched around the time of the US invasion of Iraq in 2003. This month Iran launched iFilm, a 24-hour Arabic satellite TV entertainment channel for Lebanon, Syria and the United Arab Emirates.

The move to Spanish broadcasting reflects a growing sense in Iran that it needs to use "soft power" to overcome what it sees as hostile media coverage and combat what it sees as the double standards of the US and other western governments.

The Iranian president, Mahmoud Ahmadinejad, and other Iranian officials have accused western news organisations of exaggerating the significance of issues such as the sentence of death by stoning imposed on a women accused of adultery and murder.

Latin America may be seen as fertile ground because of the good relations between Iran and countries such as Venezuela, Ecuador and Bolivia. Portuguese-speaking Brazil also has ties to Tehran. Ahmadinejad visited Bolivia, Venezuela and Brazil in November 2009.

Tehran uses satellites to broadcast its own TV programmes abroad but it is still illegal to have satellite receivers inside the country, where officials denounce the "cultural decadence" spread by foreign channels. In recent years many Iranians have discreetly installed satellite TV in their homes but these are the target of sporadic crackdowns by police who confiscate illegal dishes.

Source - Guardian

China’s Great Migration

BEIJING – China’s Henan province has a population of about 100 million – larger than that of most countries. In China’s administrative system, a province is at the highest level of sub-national government, followed by counties, cities, and townships. But a township in Guangdong province can easily serve a population of 500,000 to one million – larger than that of many cities outside of China. Thus, it is difficult to overestimate the importance of regional issues – particularly inter-regional disparities – for China’s politics.

China is divided by nature. Among the large continental countries, including India and Brazil, only China has a small segment of coastline but vast interior regions. When the main object of human consumption was food, this was not a problem, because what mattered was land and water. But in modern industrial, urban, and market-based societies, what may matter increasingly are transport costs, which means that geography can cause deep regional inequalities. 

Though such disparities can, of course, have other causes as well, geography does seem to explain a lot. First of all, it explains why China’s coastal regions developed earlier and faster after the country launched its market reforms and opened to the world. It was not “preferential” policies or skewed resource allocation by the government that caused China’s coastal cities to boom, but rather their proximity to the ocean, which was and remains the cheapest way to move resources and products.

China may have more and larger high-tech and service industries – sectors that do not depend so heavily on transport – in the future. But, as China grows increasingly dependent on imports of resource commodities to meet its basic needs, its coast will continue to enjoy a transport-cost advantage.

Thus, regional disparities in terms of economic prosperity may never narrow; indeed, they could often widen. Lanzhou, the capital city of Gansu province in the west, might never catch up with Suzhou, a well-known manufacturing base near Shanghai.

China’s effort to develop more evenly, despite the permanent in-built advantages of the coast, takes the form of two-way traffic in capital and labor between coastal and interior regions. Financial transfers flow from the coast to interior regions, via government fiscal allocation or other mechanisms, to improve infrastructure, including transport. Such investments may not be as profitable as in other regions, but they should be regarded as public goods intended to equalize conditions for growth. China’s central government has attempted this for the past 10 years through its “Western Development Program.”

Of course, the government’s efforts alone cannot entice industrial investors to “go West,” because public infrastructure spending cannot overcome all problems. Without a road, you cannot transport resources and finished goods. But, even with a road, you still must pay for tolls, gasoline, fleet maintenance, and other costs – and it can still take five days to get your goods to the coast if you want to export.

The other “traffic” may, in some ways, be even more important. This is the labor that flows in the opposite direction, from west to east, promoting the only economic equality a country can ever achieve – equality of per capita income, not of GDP. A coastal city that produces more GDP and boasts higher productivity and wages will attract more people to share in its prosperity until “marginal productivity” decreases. As some people migrate to the coast, fewer people will share the interior regions’ resources, causing their per capita income to increase.

This is why mobility is so important to achieving greater social equality. Most developed countries underwent great domestic migrations as they modernized, with 80% of their populations eventually re-allocated to coastal regions. China is experiencing this process now. If China’s authorities continue to encourage domestic migration, the problem of regional disparities will eventually be solved. 

The same could be said of the global North-South disparity. Some people used to argue that as long as one factor of production – i.e., capital – could move freely, the world could be equalized. But I believe that other factors are also essential One-factor mobility may work well in a theoretical model, but in the dynamic real world, if the income gap cannot be narrowed rapidly enough, conditions that serve to enlarge the gap – such as unfavorable geography – may come to dominate. This will sustain, if not deepen, global disparities, especially given northern countries’ unwillingness to allow free international migration.

The good news for China now is that the new national Five-Year Plan for 2010-2015 calls for the government not only to encourage domestic migration between regions, but also to improve the conditions for rural people to move and settle in the cities. The infamous “Hukou” system (the resident registration system that restricts migration) may not be abolished overnight, but will be phased out step by step. 

Of course, migration and urbanization will produce social problems and conflict. But these have occurred in every country at China’s current stage of development, and China, too must go through it. Otherwise, the country will remain divided forever.

Fan Gang is Professor of Economics at Beijing University and the Chinese Academy of Social Sciences, Director of China’s National Economic Research Institute, Secretary-General of the China Reform Foundation, and a member of the Monetary Policy Committee of the People’s Bank of China.

Source - Project Syndicate, 2010.

Liberal multiculturalism masks an old barbarism with a human face

Across Europe, the politics of the far right is infecting us all with the need for a 'reasonable' anti-immigration policy

The recent expulsion of Roma, or Gypsies, from France drew protests from all around Europe – from the liberal media but also from top politicians, and not only from those on the left. But the expulsions went ahead, and they are just the tip of a much larger iceberg of European politics.

A month ago, a book by Thilo Sarrazin, a bank executive who was considered politically close to the Social Democrats, caused an uproar in Germany. Its thesis is that German nationhood is threatened because too many immigrants are allowed to maintain their cultural identity. Although the book, titled Germany Does Away with Itself, was overwhelmingly condemned, its tremendous impact suggests that it touched a nerve.

Incidents like these have to be seen against the background of a long-term rearrangement of the political space in western and eastern Europe. Until recently, most European countries were dominated by two main parties that addressed the majority of the electorate: a right-of-centre party (Christian Democrat, liberal-conservative, people's) and a left-of-centre party (socialist, social-democratic), with smaller parties (ecologists, communists) addressing a narrower electorate.

Recent electoral results in the west as well as in the east signal the gradual emergence of a different polarity. There is now one predominant centrist party that stands for global capitalism, usually with a liberal cultural agenda (for example, tolerance towards abortion, gay rights, religious and ethnic minorities). Opposing this party is an increasingly strong anti-immigrant populist party which, on its fringes, is accompanied by overtly racist neofascist groups. The best example of this is Poland where, after the disappearance of the ex-communists, the main parties are the "anti-ideological" centrist liberal party of the prime minister Donald Tusk and the conservative Christian Law and Justice party of the Kaczynski brothers. Similar tendencies are discernible in the Netherlands, Norway, Sweden and Hungary. How did we get here?

After decades of hope held out by the welfare state, when financial cuts were sold as temporary, and sustained by a promise that things would soon return to normal, we are entering a new epoch in which crisis – or, rather, a kind of economic state of emergency, with its attendant need for all sorts of austerity measures (cutting benefits, diminishing health and education services, making jobs more temporary) is permanent. Crisis is becoming a way of life.

After the disintegration of the communist regimes in 1990, we entered a new era in which the predominant form of the exercise of state power became a depoliticised expert administration and the co-ordination of interests. The only way to introduce passion into this kind of politics, the only way to actively mobilise people, is through fear: the fear of immigrants, the fear of crime, the fear of godless sexual depravity, the fear of the excessive state (with its burden of high taxation and control), the fear of ecological catastrophe, as well as the fear of harassment (political correctness is the exemplary liberal form of the politics of fear).

Such a politics always relies on the manipulation of a paranoid multitude – the frightening rallying of frightened men and women. This is why the big event of the first decade of the new millennium was when anti-immigration politics went mainstream and finally cut the umbilical cord that had connected it to far right fringe parties. From France to Germany, from Austria to Holland, in the new spirit of pride in one's cultural and historical identity, the main parties now find it acceptable to stress that immigrants are guests who have to accommodate themselves to the cultural values that define the host society – "it is our country, love it or leave it" is the message.

Progressive liberals are, of course, horrified by such populist racism. However, a closer look reveals how their multicultural tolerance and respect of differences share with those who oppose immigration the need to keep others at a proper distance. "The others are OK, I respect them," the liberals say, "but they must not intrude too much on my own space. The moment they do, they harass me – I fully support affirmative action, but I am in no way ready to listen to loud rap music." What is increasingly emerging as the central human right in late-capitalist societies is the right not to be harassed, which is the right to be kept at a safe distance from others. A terrorist whose deadly plans should be prevented belongs in Guantánamo, the empty zone exempted from the rule of law; a fundamentalist ideologist should be silenced because he spreads hatred. Such people are toxic subjects who disturb my peace.

On today's market, we find a whole series of products deprived of their malignant property: coffee without caffeine, cream without fat, beer without alcohol. And the list goes on: what about virtual sex as sex without sex? The Colin Powell doctrine of warfare with no casualties (on our side, of course) as warfare without warfare? The contemporary redefinition of politics as the art of expert administration as politics without politics? This leads us to today's tolerant liberal multiculturalism as an experience of the Other deprived of its Otherness – the decaffeinated Other.

The mechanism of such neutralisation was best formulated back in 1938 by Robert Brasillach, the French fascist intellectual, who saw himself as a "moderate" antisemite and invented the formula of reasonable antisemitism. "We grant ourselves permission to applaud Charlie Chaplin, a half Jew, at the movies; to admire Proust, a half Jew; to applaud Yehudi Menuhin, a Jew; … We don't want to kill anyone, we don't want to organise any pogrom. But we also think that the best way to hinder the always unpredictable actions of instinctual antisemitism is to organise a reasonable antisemitism."

Is this same attitude not at work in the way our governments are dealing with the "immigrant threat"? After righteously rejecting direct populist racism as "unreasonable" and unacceptable for our democratic standards, they endorse "reasonably" racist protective measures or, as today's Brasillachs, some of them even Social Democrats, tell us: "We grant ourselves permission to applaud African and east European sportsmen, Asian doctors, Indian software programmers. We don't want to kill anyone, we don't want to organise any pogrom. But we also think that the best way to hinder the always unpredictable violent anti-immigrant defensive measures is to organise a reasonable anti-immigrant protection."

This vision of the detoxification of one's neighbour suggests a clear passage from direct barbarism to barbarism with a human face. It reveals the regression from the Christian love of one's neighbour back to the pagan privileging of our tribe versus the barbarian Other. Even if it is cloaked as a defence of Christian values, it is itself the greatest threat to Christian legacy.

Source - Guardian

Are Yemen's War-Haunted Children Tomorrow's Fighters?

By OLIVER HOLMES

A six-year-long war in northern Yemen has created a generation of children who know of no other way of life except war. As families flee from the north to escape the fighting, memories of constant aerial bombardments, the widespread use of child soldiers and the sight of dead bodies still haunt the children, who make up around 60% of the roughly 300,000 displaced in the area's makeshift camps. What vision will they bring in coming years to a nation that many feel is at the crux of regional and global security?

The afternoon sun is a deep orange as young boys play volleyball in the dust of a school playground on the outskirts of Amran city, the first stop for many fleeing the fighting in neighboring Sa'ada province. In one of the dark classrooms, displaced children ages 2 to 15 scramble around screaming and playing. Many sit on the floor playing chess, a game the volunteers say calms the children's nerves and helps them drift away from the horrors they've witnessed. But huddled in the corner, three small sisters sit in silence, all staring down toward the floor, oblivious to the confused revelry around them. Their minds are still on their homes back in Sa'ada. (See a video of a TIME reporter's road trip through Yemen.)

"Some of the children have completely stopped speaking," says Nadia Yahya, a supervisor for psychotherapy who has been working alongside a UNICEF project to set up child-friendly spaces, like the school, where displaced children can try to return to a state of normalcy. "If they can't speak, we encourage them to play first and hope eventually they will start to talk again." When they do, says Yahya, "most of them talk about dead bodies in the roads, they talk of tanks. They know all the names of the weapons and the individual parts: AK-47s, RPGs and Canons." Children regularly recount their experiences with vigor and emotion, shouting and screaming as they explain the body parts they found near their houses. The younger children speak of "flashes in the sky" and then blood. (See pictures of Yemen's insurgency.)

The biggest problem Yahya has faced is the violence - some children, she says, fight, bite and kick when you approach them. For many of Sa'ada's children, violence has been the focus of their entire lives. The central government based in the capital Sana'a has been fighting an on-again, off-again war since 2004 with the Houthi rebels, a Zaidi Shi'a group that accuses Sana'a of religious, political and social marginalization. Saudi Arabia became involved in the conflict in November after rebels killed Saudi border-patrol guards. Saudi Arabia responded with a series of airstrikes and artillery bombardments. An August UNICEF study found that 1 in 10 displaced children had been injured as a direct result of the fighting from both sides and experienced "high levels of psychosocial stress." Half of the children interviewed had depressive symptoms and 30% were said to have suffered from a "loss of hope." When asked if he enjoyed his new life in Amran, 12-year-old Ibrahim Ahmed from Sa'ada didn't want to talk about his new life. His thoughts were still on his old one. "Our country is destroyed," he says with indignation. "May Allah curse the Houthis."

The government and rebels signed a truce in February to end the sixth round of war, code-named "Operation Scorched Earth." But in July, fighting flared up again when government-allied tribes and the Houthi clashed, bringing the frontline south from Sa'ada into Amran and threatening to start a seventh round of war. Amran residents say the Houthis want to move the conflict here, as weapons are widely available in the region. At the gun souk in Amran's old city, an arms dealer lays out assault rifles for the consideration of buyers. At his home, he says, a stock of bazookas, grenades and even antiaircraft guns gather dust in his basement.

Even the Houthis are worried about the psychological stress that the fighting is putting on children. When UNICEF Yemen representative Geert Cappelaere met with rebel representatives, they told him their biggest concern was the distress in children. "In my entire career, I have never heard that before," says Cappelaere, who has worked in other war zones before. "It was a real eye-opener."

Iman Suleman, an 18-year-old refugee who volunteers with child-friendly spaces, says, "The children have awful dreams and if they hear a plane or even a nearby factory - they start to scream." Suleman and her colleagues gave the children paper and crayons, but like the children of Darfur, they drew what they had lived through. "They wouldn't stop drawing blood," she sighed.

But psychosocial distress is not the only issue. Child labor and trafficking, exposure to land mines and unexploded ordnance, and the use of child soldiers were reported by displaced children and their caregivers. "The number of children who saw people killed is staggering. It is abundantly clear that all parties, the Houthis and the government-sympathetic tribes, are using child soldiers," says Cappelaere.

And as the young boys leave to fight, the young girls from Sa'ada are being married off. Even in Yemen's peaceful regions, child marriage is widespread, particularly in rural areas, where poor parents see marriage as financial security for their children. Some girls are married off as young as 8. In Sa'ada, the uncertainty of displacement and war has meant families are having their girls married younger and younger, fearful that brothers and fathers, the main breadwinners, may be off fighting or might die. Doctors in Sa'ada are reporting that in 30% of births, the mother is under the age of 15. With an 85% illiteracy rate among the displaced, there are stories of young mothers feeding their month-old children Pepsi and 7Up.

Source -Time

Культурний емпат

Белей Лесь

Маріуш Щиґел про чеський менталітет і польську журналістику

Писати про сусідів – справа досить невдячна. Щоб написати якось оригінально і цікаво на цю невдячну тему, слід пробиратися крізь хащі стереотипів, міфів та недомовок. Я вже мовчу про неминучі болючі місця, які всі порядні сусіди мають. Однак так написати можливо. Добрий приклад подав поляк Маріуш Щиґел своєю книжкою про Чехію «Ґоттленд». Переконливим свідченням її об’єктивності можуть слугувати чеський переклад і позитивні рецензії з-над Влтави. Окрім цієї книжки автор славиться як один із визначних польських майстрів репортажу та ведучий ток-шоу. Тижню вдалося поспілкуватися з Маріушем на Львівському форумі видавців, куди він приїхав із презентацією українського перекладу «Ґоттленду».

У. Т.: Перше і логічне запитання: як писався «Ґоттленд»?

– Спочатку я не уявляв собі, що це буде книжка. Я потрапив до Чехії досить випадково, але закохався в Прагу і чеську мову, що приносить мені метафізичний оргазм. Почав частіше туди приїжджати і якось дізнався про таку співачку, як Марта Кубішова, легенду чеської антикомуністичної опозиції, якій 20 років забороняли співати внаслідок сфабрикованого скандалу про її участь у порнофотосесії. Це була історія жінки, яку повністю випхали на маргінеси. У Польщі ніхто про неї не знав. І я вирішив зробити з нею інтерв’ю. Тоді я ще не володів чеською, але через рік мій рівень знань уже дозволив мені поспілкуватися з нею. Це був мій перший текст до майбутньої книжки. Потім я запитав якось у студентів журналістики, в якій країні знаходиться фірма взуття «Батя», і почув найрізноманітніші відповіді: Німеччина, Австрія, Франція, Канада.., але ніхто не сказав, що це Чехія. Я подумав, що історія цієї фірми страшенно цікава, але ніхто про неї не знає, тому написав репортаж. Ці два тексти публікувалися у «Газеті виборчій». А ідея книжки у мене з’явилася тоді, коли 2003-го, тобто на третій рік моїх постійних візитів у Прагу, я пішов до театру на виставу за «Перевтіленням» Кафки. Драматург зробив нову інтерпретацію. І кульмінацією не було те, що герой став комахою, акцент було зроблено на дилему, як він добереться на роботу. Тобто те, що хтось або щось перетворює людей на комах, менш важливе за реакцію на перетворення, яка може бути різною – від самогубства до шизофренічного пристосування. Так я побачив ідею книжки і почав шукати різні теми, які пасують до цієї ідеї.

У. Т.: Назва книжки походить від прізвища співака Карела Ґотта. На твою думку, це найкращий і найвиразніший символ Чехії XX століття? Якщо так, то чому?

– Так. Він уособлює такі риси чеського характеру, які я дуже шаную. Передусім своєрідну чеську «погоду», тобто рівновагу. Він випромінює щось таке позитивне, йому вдалося вижити за комунізму і здобути світову славу. А ще він добре міг пояснити собі й іншим, що той стан, у якому він жив з 1948-го по 1989-й, тобто 40 років, – це не була хвороба. То був час молодості й щастя тодішніх чехів. Ґотт – це символ позитивного підходу до минулого, навіть якщо воно й було поганим.

У. Т.: Чому в «Ґоттленді» майже нічого немає про чеське пиво, кнедлики та господи?

– Про це знають усі чехи і поляки. Коли більшість поляків їдуть до Чехії, їх не цікавить ані історія, ані культура, а тільки дешевше і смачніше пиво. Поляки люблять напитися там і галасувати на все місто. Це нетипово для чехів. Коли у Празі або й іншому чеському місті хтось ходить і кричить, то це або американець, або поляк, або росіянин. А я хотів показати трохи іншу перспективу. Однак уже в моїй наступній книжці буде пивна сцена з господи «У Парашутистів». Тут ідеться про парашутистів, які здійснили успішний замах на фашистського протектора Богемії та Моравії Рейнгарда Гейдріха. Отже, один чех колись за пивом сказав мені, що ми, поляки, на них дивимося трохи зверхньо. Я одразу зрозумів, про що йдеться. Є такий стереотип, ніби поляки, на відміну від чехів, у часи Другої світової війни робили хоч якісь спроби організувати рух опору. Проте я йому сказав, що поляки навіть не змогли вбити свого протектора під час нацистської окупації, нам також не вдалося реалізувати замах на Гітлера на Мазурах, а чехи вбили Гейдріха, одного з головних проектантів голокосту. А далі діалог відбувався так:

– Але ж ми його не вбили!

– Як не вбили?

– Він їхав на кабріолеті й сам напрошувався, щоб його вбили.

– Але ж ви його вбили.

– Він не втікав, а, навпаки, попросив водія, щоб той зупинився, тому його легко було вбити.

– Але ж ви його вбили.

– Він вийшов з автомобіля і хотів стріляти, але ви¬явивши, що не має набоїв, повернувся до авто. Тому його легко було вбити.

– Але ж ви його вбили.

– Рушниця чеха дала осічку, і довелося у нього кидати гранату.

– Але ж ви його вбили.

– Ну так, але він не помер одразу на місці, а тільки у шпиталі – від зараження крові.

– Важко у вас бути героєм, – відказав я чехові.

На наш польський погляд, те, що ми зараховуємо до їхніх вад, вони також вважають недоліками, але вміють про це говорити і випускати пар. Чехи мають самоіронію, зовсім не притаманну полякам.

У. Т.: Саме про це моє наступне запитання – про найбільші контрасти між Польщею та Чехією…

– Поляки, як і італійці та росіяни, емоційні, патетичні та емпатичні. У чехів усе навпаки: не терплять патетики, врівноважені. Якось один чех мене запитав, чому ми, поляки, носимося по світу в пошуках невідомо чого. Я відповів, що ми шукаємо своє місце і спокій, а чех сказав, що вони це вже знайшли. Якщо подивитися на чеха за пивом, то ви䬬но, що він задоволений тим місцем, яке посідає в цьому світі. А поляки завжди чогось шукають.

Чехи – народ філологів

У. Т.: Давай поговоримо про анекдоти… Зустрілися поляк, українець і чех. Поляк каже:«У нас у Другій світовій воювала Армія Крайова». Українець каже: «У нас була УПА». Тоді українець і поляк дивляться на мовчазного чеха і питають: «А що було у вас?» А той відповідає: «Це не було дозволено!» Тому моє запитання: звідки береться чеський конформізм?

– Я не хотів би говорити про конформізм як про абсолютно негативну річ, бо моя книжка «Ґоттленд» – це, власне, опис іншого способу мислення. Чехи інакше сприймають історію, ніж поляки. І я не люблю цього польського стереотипу «чехи гірші, бо не воювали». Насправді немає кращих чи гірших підходів. Бо навіть коли люди борються, то гинуть, а коли стають конформістами, гинуть духовно. І боротьба призводить до трагедії, і конформізм також призводить до трагедії. І боротьба – це шанс вижити, і конформізм – це також шанс вижити. Як писала Ясенська, одна з найбільших чеських журналісток ХХ століття: «Нас замало, щоб ми могли дозволити собі померти». І я загалом виступаю адвокатом цієї позиції. Звісно, конформіст, який завжди мовчить, дозволяє скоювати страшні злочини, але й війна приносить багато жертв. А звідки це взялося?.. Тут я згадаю слова Томаша-Ґаріка Масарика. Він казав, що поразка під Білою Горою і 1621 рік, коли всю чеську шляхту повісили на Старомєстській площі в Празі, антигуситська контрреформація навчили чехів тихого існування. Якщо подивитися на Карлів міст, то він з обох боків обставлений кам’яними скульптурами католицьких святих. З тогочасної перспективи це окупанти, які завжди контролювали пражан. Габсбурги чинили жорстокий терор чеського села, але, хоч як парадоксально, саме село зберегло чеську мову. Міцкевич казав, що чехи – це народ філологів. Вони не влаштовували повстань, але свою національність зберегли в мові.

У. Т.: Наступний анекдот:у 1970-ті роки польський і чеський пси завжди бігали за кордон – польський перебігав до Чехії поїсти, а чеський перебігав до Польщі погавкати. Чи має цей анекдот частку правди? Як відрізнявся польський соціалізм від чеського?

– Так, польський соціалізм був значно легшим, особливо в 1970-х, за Едварда Ґєрека, а в Чехії це період неосталінізму, але вчора один українець мені сказав, що прочитав «Ґоттленд» і те, що там описано, – це просто казка порівняно з тим, що коїлося в Україні. Моєю улюбленою цитатою є висловлювання Леха Валенси: «Правда – це як дупа: кожен сидить на своїй».

У. Т.: Третій анекдот про найновішу історію Чехії. Говорить Владімір Путін із Вацлавом Клаусом. Путін каже: «Якщо ви поставите у себе систему ПРО, то я зрівняю із землею Прагу». А Клаус відповідає: «Якщо ви бомбардуєте Прагу, то я зрівняю із землею Карлові Вари!» Останнім часом на вулицях Праги чути тільки російську й англійську. Чи культура Чехії протистоїть якось подвійній глобалізації – пострадянській та загальнотуристичній?

– Я вважаю, якщо народ хоче, він збереже своє обличчя. Італійці, попри все, і далі їдять свою піцу. Обряд італійської вечері, тобто лачени, анітрохи не потерпає від «МакДональдсів». Чехи і далі ходять на своє традиційне пиво з традиційними жартами. Усі хіти поп-музики вони перекладають чеською мовою. А якщо говорити про ставлення до росіян, то воно досить цікаве. Бо Карлові Вари справді захоплені росіянами. Чогось подібного ніколи не сталося б у Польщі. Через нашу нелюбов до росіян ми ніколи не дозволили б їм вільно скуповувати нерухомість. Окрім того, в Празі росіяни вільно й голосно розмовляють між собою російською у кав’ярнях, у Польщі також чимало росіян, але вони не наважуються спілкуватися голосно. Тільки після смоленської катастрофи поляки переглянули своє ставлення до росіян, але це диво протривало лише кілька тижнів.

Інформаційний стриптиз

У. Т.: Як ти ставишся до Мілана Кундери? Чому він зрікається власного коріння?

– Не думаю, що він зрікається. Він просто пише французькою. І в Чехії буває, але тільки інкогніто. Юзеф Конрад мав польське коріння і народився в Україні, і писав англійською, і слава Богу. Він став набутком світової культури. Так само з Кундерою.

Окрім того, я дуже люблю його як письменника. Він мені навіть вислав подарунок за «Ґоттленд», який мене просто шокував. Це був польський переклад його роману з дарчим підписом: «Дякую Маріушеві за його чудовий «Ґоттленд». Це, мабуть, найкраща нагорода для мене. Природно, якщо він мене похвалив, то і я про нього добре відгукуватимуся.

У. Т.: Я часто стикався з таким явищем, що поляки вважають чеську мову смішною. Як думаєш, чому?

– Тому що чехи вважають польську мову смішною. Дві мови виглядають як карикатура одна на одну. Плюс слова, що звучать однаково у двох мовах, мають абсолютно різні

значення. Для мене особисто чеська мова музична.

У. Т.: Тебе вважають майстром польського репортажу. Як, із твого досвіду, написати добрий репортаж?

– Хоч на яку тему я пишу, завжди використовую детективний метод викладу. Тут не йдеться про смерть чи злочини, а про те, щоб не розкривати всіх карт від самого початку. Тепер є мода писати все на самому початку. Я розгортаю історію поступово, намагаючись зацікавити читача. Тобто як дівчина, яка не хоче одразу показати всі свої принади…

У. Т.: Репортаж як стриптиз?

– Так, саме про це і йдеться. Факти слід розкривати дуже повільно. І в Польщі так більше ніхто не пише. Окрім того, я завжди пишу з думкою про читача, бо мені самому швидко стає нуд¬но, коли я щось читаю. Тому факти треба подавати привабливо. Форма також дуже важлива. Я ніколи не починаю писати, доки не маю в голові цілої структури репортажу. Ще потрібно зібрати якомога більше матеріалу, провести якомога більше розмов. Зазвичай у тексті з’являється лише 20% з того, що я зібрав. У розмовах із лю¬¬дьми надзвичайно важливою є емпатія.

У. Т.: У Польщі ти також маєш славу ведучого ток-шоу. В Україні, як на мене, зараз глибока криза телебачення. Яка ситуація у Польщі?

– У нас також панує криза телебачення, хоча воно і процвітає з погляду прибутків. Я вів перше ток-шоу в Польщі шість років, до 2001-го. Спочатку все виглядало нормально, але коли почалися дегенеративні процеси, я пішов звідти. Тепер не хочу мати нічого спільного з телебаченням. Знаю, що таке популярність, що таке стрес перед телекамерою. У цій роботі найгіршим було те, що я не відповідав за власну роботу. Там працювали 25 осіб, і я – це був тільки ефект їхньої роботи. Я вів громадське ток-шоу, тобто там були жінки з ампутованими грудьми, солдати, транссексуали. З часом розмов із цими людьми стало замало, і від мене почали вимагати розваг. Людина розповідає про своє горе, а тут треба було додати ще танець дівчат, пісеньки і так далі. Я вже не витримував. Думав, що невдовзі від мене почнуть вимагати, щоб я роздягнувся перед камерою.

У. Т.: Які зараз маєш плани? Чи не хочеш написати книжки, подібні до «Ґоттленду»?

– Це дуже хороша ідея, але мені бракує чужих мов. Якби я захотів написати подібну кни欬ку про Україну, то мав би хоч трохи вивчити українську. У мене таке враження, що ваша культура майже невідома для Польщі. Окрім перекладів Андруховича і Прохаська, Польща майже нічого не знає про Украї¬¬ну. Але ці книжки читає вузька група населення, а про культуру знають мало. Варто було би за це взятися.

Маріуш Щиґел. «Ґоттленд»

БІОГРАФІЧНА НОТА

Маріуш Щиґел

Польський журналіст. Народився 1966 року.

У 1990 –1996 роках – репортер «Газети виборчої».

У 1995–2001 роках на телеканалі «Полсат» вів перше польське ток-шоу «На кожну тему».

З 1997-го займається викладацькою діяльністю в польських школах журналістики.

З 2004-го – заступник головного редактора додатка до «Газети виборчої» «Великий формат». Автор книжок «Ґоттленд», «Капризик», «20 років нової Польщі за Маріушем Щиґлом».

Джерело - Український Тиждень

Росія відновлює свій вплив у Чехії

Прага – 20 років потому, як Оксамитова революція поклала край комуністичному правлінню у Чехословаччині, лунають голоси перестороги: чехи знову можуть потрапити під московський вплив. Цього разу небезпека йде не від російських танків, а від енергетичного бізнесу, в якому Росія має провідні позиції у світі.

У жовтні минулого року керівники Європейського Союзу були серйозно занепокоєні. Всі вони підписали нову Лісабонську угоду, яка давала ЄС його першого президента. Але один керівник – президент Чеської Республіки Вацлав Клаус – угоди не підписував і не відповідав на телефонні дзвінки своїх європейських колег.

Натомість він поїхав у закордонну поїздку, яка завершилася у Москві. Там на російському телебаченні можна було побачити, як він критикує ЄС на спільній прес-конференції з усміхненим президентом Росії Дмитром Медведєвим.

Згодом Клаус усе-таки підписав Лісабонську угоду, але лише після того, як його впертість завдала серйозного удару по і без того хиткій єдності ЄС. Численні критики звинувачували Клауса в тому, що він хотів бути у центрі уваги Європи. Але виглядало також, що він діяв в інтересах Кремля, причому вже не вперше. Протягом кількох років чеський лідер підтримує Москву настільки послідовно, що жарти в Празі про те, що він – російський агент, викликають більше, ніж нервовий сміх.

Відомий чеський журналіст Ярослав Плесл вважає, що не має значення, чи в таких плітках є частка правди. «Не обов’язково бачити якісь папки з документами, якщо вони існують. Його треба судити за його вчинками, – наголошує журналіст. – Росіяни хочуть, щоб Європейський Союз був якомога слабшим, і в цьому, без сумніву, Клаус добре служить їхнім інтересам».

Номінально європейські фірми як локомотив російських інтересів

Але Клаус у цьому не сам. Дедалі більше чеських політиків, як виглядає, мають зв’язки з Росією, і це викликає велику тривогу.

Критики кажуть, що головним знаряддям впливу Москви є енергетика. Росія є найбільшим у світі експортером нафти і газу, деякі країни Центральної та Східної Європи залежать від російських поставок майже на 90 відсотків. Існують припущення, що, на відміну від західних фірм, які лобіюють свої власні інтереси, російські підприємства є невід’ємною часткою російської зовнішньої політики.

Колишній голова чеської розвідувальної служби Карел Рандак каже, що найбільші російські компанії працюють у Чехії під прикриттям фірм, якими номінально володіють чеські громадяни, але насправді їх контролює Москва. «Якщо росіяни хочуть інвестувати або взяти контроль над якимись стратегічними питаннями у Чехії, вони це роблять через якісь фірми, зареєстровані у Швейцарії або Західній Європі, тож ніхто не зможе сказати, що за тою чи іншою компанією стоять росіяни», – зазначає екс-голова розвідувальної служби.

Серед таких компаній – газотрейдер Vemex, що від часу заснування 2001 року взяв контроль вже над 12 відсотками чеського внутрішнього газового ринку. Хоча на інтернет-сторінці цієї фірми ніщо на це не вказує, її насправді контролює «Газпром» через низку фірм, що знаходяться у Швейцарії, Німеччині, Австрії та на Кіпрі. Vemex – це лише одне з великої кількості підприємств, які «Газпром» заснував по всій Європі, щоб потрапити на внутрішні енергетичні ринки інших країн.

Старі комуністичні контакти також корисні

Але чехи, які занепокоєні діяльністю Москви, звинувачують своїх співвітчизників у тому, що вони відчиняють двері перед Росією, терплячи широкомасштабну корупцію в бізнесі та політиці. Колишній міністр довкілля Мартін Бурсік зауважує центральну роль, яку відіграють у Чехії лобісти.

«Російські компанії застосовують свій вплив через старі контакти комуністичної доби, – каже він. – Це щось таке, чого не можуть застосувати Сполучені Штати. Законне, прозоре лобіювання з боку президента або держсекретаря не може із цим конкурувати, беручи до уваги те, як тут функціонує політика».

Наприклад, російська компанія Lukoil торік одержала контракт на постачання 20 відсотків авіаційного пального, яке використовується на празькому міжнародному летовищі. Жодна інша фірма не брала участі у тендері. Можливо, російській компанії це вдалося, бо вона мала серйозну політичну підтримку. Чеські ЗМІ повідомили, що виконавчий директор Lukoil Вагіт Алекперов, що наближений до російського прем’єра Володимира Путіна, таємно зустрічався із президентом Чехії Клаусом. Це зродило підозри щодо залаштункової угоди.

Лобісти, пов’язані з росіянами, фінансують чеських політиків

Але як би там не було, Lukoil також розвиває зв’язки і з іншими чеськими політиками. Серед них популярний колишній прем’єр-міністр Мілош Земан. Його партія заперечує припущення, що вона фінансується компанією Lukoil, але визнає, що одержує гроші від лобістів, зв’язаних із росіянами. Головний із них – Мірослав Слоуф – колишній молодіжний комуністичний лідер, який був посередником в угоді Lukoil із празьким летовищем. Слоуф водночас є правою рукою Земана.

Проамериканські політики у Чехії вбачають загрозу у таких, як Слоуф. Серед них – міністр закордонних справ Карел Шварценберґ. Він вважає, що чеські лобістські групи є надто сильними, і це грає на користь Росії.

«Зокрема, в енергетичному секторі багато російських компаній перебувають під дуже сильним впливом держави. А Росія все більше і більше перетворюється на авторитарну державу. Тож, звичайно, завжди існує небезпека, що економічний вплив перетвориться на політичний вплив», – наголошує керівник МЗС Чехії.

Критики Кремля кажуть, що дії президента Клауса та інших чеських політиків підривають спроможність ЄС спільно захищати свої інтереси. А це дозволяє Росії диктувати власні правила гри за допомогою угод із енергетичними компаніями окремо взятих європейських країн.

Чехія грає лише скромну роль у московській стратегії. Європа одержує від Росії чверть усього газу, і це число зросте, коли буде збудовано два нові газогони. Це ще більше посилить залежність ЄС від російських енергоносіїв.

Колишній чеський міністр Мартін Бурсік каже, що маневрування щодо енергопостачання є часткою боротьби за політичний вплив у стилі «холодної війни». Він вважає, що це в цьому й надалі полягає битва між НАТО та Росією.

Джерело - Радіо Свобода