Sunday, December 19, 2010

Давайте слухати реальність

Французький філософ П’єр Хасснер про український націоналізм, європейську безпеку та приреченість імперії в добу глобалізації.
55 років тому французький філософ Реймон Арон у своїй книжці «Опіум інтелектуалів» дезавуював найбіль­­ші ілюзії європейських інтелектуалів, своїх сучасників: їхню беззастережну віру в комунізм та революцію пролетаріату. Найбільші надії, як виявилося, вели до реальної безнадійності. Якраз у той час, коли писався «Опіум», юний П’єр Хасснер був учнем мосьє Арона. Так він пройшов сильну й сувору школу мислення, кілька років якої можуть визначити шлях, котрим рухатиметься людина впродовж усього свого подальшого наукового життя, коли учнівство буде далеко позаду. На щастя, допоки філософи переймають один в одного естафету поколінь, корабель «любові до мудрості» далі розсікає хвилі життя. Про це й не тільки Тиждень говорив із самим П’єром Хасснером.  

У. Т.: Пане Хасснер, розкажіть, будь ласка, в якому середовищі ви формувалися, як почали займатися політичною філософією?

– Моє дитинство минуло в Румунії. Добре пам’ятаю нацистську окупацію в Бухаресті. Як єврей, я не міг навчатися в румунській старшій школі. Тоді вступив до місцевого французького ліцею. У 1944 році небезпека нібито минула. Нацисти покинули країну, але прийшли комуністи. А в 1948-му ми виїхали до Франції. У свої 15 років я багато вже знав про тоталітаризм у дії, про комунізм. Мого батька арештовували кілька разів, нам загрожувала депортація. І мене шокувало те, як багато французьких студентів та інтелектуалів співчували комуністам. Вони були в полоні ілюзій щодо СРСР. Випадково я натрапив на кілька статей Реймона Арона. Він описав саме те, що я бачив у Румунії. Коли мені було 19, я став його учнем, відвідував відповідні класи, семінари. Два роки ми разом проводили з ним семінари в Інституті політичних наук. Я вивчав філософію, цікавився міжнародною політикою, темою війни та миру, свободи й тоталітаризму, Східною Європою, Росією. Протягом останніх 20 років намагаюся знову повернутися до філософії. Я також написав багато статей про роль пристрастей у міжнародній політиці, тобто роль приниження, гордості, образ, помсти, які відчувають політики й народи.

На вулицях Києва та Єрусалима
У. Т.: У 1952-му антрополог Леві-Стросс підготував для ЮНЕСКО доповідь «Раса та історія». Це створило прецедент співпраці інтелектуала та міжнародної організації. Політичні філософи справді можуть мати голос на політичній арені?
– Клод Леві-Стросс належав до того самого покоління, що й Реймон Арон, Жан-Поль Сартр. Він відмовився від рамок політичної філософії, тобто цікавився політикою як такою. Став антропологом, позиціонував себе як науковця, що вивчає структури ритуалів, сімейних взаємин у різних суспільствах. Мене дуже надихали його праці про трайбалізм, канібалізм. Ми вважаємо, що це жах, а Леві-Стросс доводив, що тюрми в західних суспільствах – ось справжній жах, тобто те, що вони роб­лять із людиною, гірше, ніж навіть канібалізм. ЮНЕСКО вивчає відмінності між культурами. Леві-Стросс стверджував, що певна дещиця нетолерантності потрібна, щоб зберегти свою ідентичність.

Взагалі ж політична філософія у Франції відіграла велику роль, часом доволі негативну. Саме Реймон Арон розірвав замкнене коло політико-філо­соф­ських дискусій і сказав дуже просту річ: давайте слухати про Радянський Союз не те, що нам каже філософія історії, а те, що до нас промовляє сама реальність. Він чітко це сформулював: сам Карл Маркс вважав, що режими треба оцінювати не за тим, що вони говорять, а за тим, чим вони є насправді, як діють.
У Франції в наші дні політичні філософи вже не відіграють великої ролі. У Німеччині є потужні постаті, як-от Юрген Хабермас. А загалом у Євросоюзі немає особливого інтересу до політичної філософії. У США цікавий феномен неоконсерваторів, які вплинули на політику Джорджа Буша-молодшого. Серед них є учні американського філософа Лео Штрауса, але він не рекомендував поширювати демократію силовими методами по всьому світу.

У. Т.: Ви називали Самуеля Хантінгтона Шпенглером після холодної війни. Його концепція про зіткнення цивілізацій матеріалізується на вулицях Єрусалима, а що з нею відбувається на вулицях Києва? Тут вона тьмяніє чи навпаки?  

– Американський політолог мав рацію, що політика ідентичності набуватиме все більшого значення. Вона прийде на зміну класовому протистоянню. У до­­бу глобалізації об’єктивні культурні вододіли розмиваються, але люди бояться втратити свою ідентичність й апелюють навіть до незначних відмінностей. Він вважав, що православний світ варто залишити Росії, Азію – Китаю, Захід має очолити Америка. За логікою Хантінгтона, треба було б вигнати всіх арабів з Ізраїлю. Але що чекає на тих арабів, які народилися на території Ізраїлю і які не втекли звідти після 1948-го? Якщо їх усіх виселити, приміром, до Йорданії, утвориться суто єврейський острів посередині Сходу. Це не дуже перспективно. Єрусалим схожий на Нью-Йорк чи Стамбул – дуже мультикультурне місто. Якось, ідучи його вулицями, мені здалося, що я опинився в Румунії – навколо говорили румунською. Крім того, там є проблеми між ашкеназами (євреї – вихідці з Америки та Європи) та сефардами (євреї, що походять із Піренейського півострова). Ашкенази зробили дуже багато для держави на початку її створення. Є також поділ між секулярними та релігійними євреями.

Тепер щодо України – тут справді все інакше. Я побував у вашій країні тричі, щоразу лише по кілька днів і в інтернаціональному оточенні конференцій. Мимоволі порівнюю її з балканськими країнами, які мені довелося відвідати. Я помітив, що українці не дуже націоналістичні. І нині, коли Росія нарікає, що у вас панують націоналістичні ідеї, я пригадую, як на паспортному контролі в аеро­порті «Бориспіль» мені сказали «спасибо» російською. Якщо ви поїдете до Хорватії, Боснії та Герцеговини чи Сербії, то там вам постійно наголошуватимуть на відмінностях між їхніми мовами, хоча вони й схожі між собою. Мені цікаво, чи українці справді достатньо переймаються питанням своєї ідентичності? У цьому сенсі важливі події сьогодення: спро­­би Росії нав’язати вам свою інтерпретацію Голодомору.

Без золота й прогресу
У. Т.: У європейській цивілізації можна виокремити два типи ідентифікації в часі: золоті часи, які були в минулому і в які треба прагнути повернутися, та лінійний час прогресу, виплеканий Просвітництвом. Україна як постколонія не має відчуття ні золотого минулого, ні прогресивного майбутнього. Що робити?
– Але і в інших країнах Європи не все так однозначно з відчуттям часу. Починаючи з Великої революції (1789–1799), французький націоналізм спирався на універсалістські ідеї: вони хотіли принести свободу всій Європі. Як наслідок – мало хто намагався відшукати золоті часи в минулому, на які варто орієнтуватися. У Франції сформувався спрямований у майбутнє погляд на речі. Німці, з одного боку, більше дивляться в минуле, де знаходять риси своєї давньої німецькості, а з іншого – мають свою версію модерності. Я не можу сказати, що Італія чи Швейцарія так сильно орієнтовані на майбутнє.

Разом із тим обидва концепти – золоті часи й ідея прогресу – занепадають. Мій колега професор Стенлі Гофманн ще 20–30 років тому писав, що європейці більше не знають ані свого минулого, ані свого майбутнього. Створення Європейського Союзу стало найвагомішою подією в часопросторі. Він має зробити європейців зовсім не такими, якими вони були раніше. Це виглядає так: були громадянські конфлікти, тоталітаризми, війни, і нині ми робитимемо те, що їх унеможливить. Справді, Німеччина та Франція більше не воюють. Але не все так просто, хоча економічно це працює.

З 17 років я був європейським федералістом, однак сьогодні втратив віру. Важливі рішення й далі приймаються на рівні держав. Добре, що ми віднедавна маємо Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС Кетрін Ештон. Проте є негативні тенденції. Щодо України та її відносин із Росією ми майже не бачимо якихось конкретних дій. Але ж ті країни, які були частиною Російської імперії, досі мають проблеми з визначенням власної ідентичності та свободою.

У. Т.: Які, на вашу думку, безпекові виклики стоять нині перед Європою?
– На цьогорічному Київському безпековому форумі я цитував американського дипломата та історика Джорджа Кеннена, який сказав, що Росія не може бачити своїх сусідів інакше як васалами чи ворогами. Це головний виклик для європейської безпеки, і він дуже конкретний. Специфічно європейська безпекова проблема, окрім тероризму, імміграції, енергетики, – це Росія як остання імперія, що не визнає нової ситуації. Зрозуміло, що великі потуги зостають-­­
ся великими потугами. США теж не хочуть залишати, приміром, кубинське питання. Вони блокували Кубу протягом останніх 60 років, і це в принципі нормально, коли Штати намагаються зберегти свій вплив та мати економічні переваги. Але ідея сфер привілейованих інтересів, що передбачає монополію впливу, дуже загрозлива для європейської безпеки. Не забуваймо, що такі відносини між Берліном та Москвою спровокували Другу світову війну.

Ніщо не гарантовано
У. Т.: Сьогодні українці зневірюються не лише у власній владі, а й у Заході.
– Зізнаюся відверто, я почуваюся ніяково, ко­­ли мені тре­­ба говорити людям отут, у Києві, на конференції чи на зустрічі в кни­­гар­­ні: ви маєте стояти за Європу, за демократію, коли насправді на Заході нині Україною особливо ніхто не цікавиться. Звісно, там усі б воліли, щоб ви були демократичною державою, але ЄС не хоче далі розширюватися. Попереду ще довгий період, коли Україна (не кажучи про Грузію, Молдову чи Білорусь) не належатиме ані до ЄС, ані до НАТО, але все ж таки, якщо вона розвиватиметься в демократичному напрямі й збереже свою ідентичність, то матиме шанси віддалитися від Росії. Українці повинні почуватися українцями незалежно від розчарування в Помаранчевій революції. Навіть сьогодні, здається, вже є певні тертя між Віктором Януковичем та Кремлем, вашого президента висміюють на російському ТБ.

У.Т.: Чи ви поділяєте думку, що Захід занадто наївний у ставленні до нинішньої влади в Україні?
– Ні, насправді в Європі не мають ілюзій: відомо, що 2004-го Янукович фальсифікував президентські вибори, цьогорічні місцеві перегони в Україні також позначені серйозними порушеннями. А президентські вибори-2010, на яких він переміг, не були підроблені. Я помітив, що багато ваших співвітчизників уже шкодують, хоча за управління Ющенка та Тимошенко не проводилися реформи й точилися безкінечні чвари. Не погоджуюся з тим, що сьогодні Україна полишена Росії, але очевидно, що ваша доля як сусіда РФ не є головним пріоритетом Заходу. Головний пріори­тет – економічна криза, війна в Афганістані, іранська загроза. Видається, що у вас попереду важкі часи. Лише люди, які походять із Східної Європи, як-от я, стурбовані тим, що відбувається. До речі, на Безпековому форумі в Києві я був приємно здивований. Вагався, чи варто було мені їхати на цей захід, адже до нього причетний Віктор Пінчук, український олігарх. Коли я був у Москві на схожій акції, що проводилася мало не таємно, представники руху «Наші» стукали нам у двері. У Києві загальний тон дискусій був критичний. Журналіст Віталій Портников, екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк були дуже критичними. Взагалі в Києві атмосфера розкутіша, тут відчувається опозиційність.

У.Т.: Які наслідки може мати для Європи злиття державної влади, енергетики та медіа в Росії та інших країнах?
– Я почуваюся радше песимістом, аніж пророком. Ви не можете склеїти розбите скло. Російська імперія приречена. Я пригадую Чехословаччину 1968–1969 років, тоді говорили, що Москва має перейняти досвід реформ Олександра Дубчека. Росія дещо змінилася за Горбачова, а потім Радянська імперія розпалася. Є шанс, що одного дня криза змусить РФ змінитися. Нині є страх перед зростанням впливу Китаю та триває економічна криза, але я думаю, що США знову усвідомлять, наскільки важлива для них Європа, справді демократична частина світу. Треба, щоб Україна інтегрувалася до спільного європейського ринку.

Візи – це також важливе питання (шлях до їх скасування може тривати й десять років). Україна – європейська держава. Я переконаний, що колоніалізм як феномен відійшов у минуле безповоротно. І сьогодні, коли росіяни прагнуть контролювати транзит енергоносіїв, хочеться розраховувати на те, що це суперечить інтересам українських олігархів. Що може допомогти вашій країні? Мирний, інтелектуальний опір та реформи. У часи глобалізації не можна мати державу, абсолютно вільну від корупції, і неможливо бути егоцентричною імперією. Для України першочерговими є такі речі, як візи й економічна співпраця з Європою. І взагалі, європейцям треба не бойкотувати режим Януковича, а прагнути бути присутніми у вашій країні якомога ширше. Я не вважаю, що успіх Україні гарантований, хоча минуло майже 20 років відтоді, як ви здобули незалежність. Ніхто навіть у США не впевнений у завтрашньому дні. Останні опитування громадської думки виявили, що американці песимістично дивляться в майбутнє. Але треба пам’ятати: цінність свободи залишатиметься основоположною і в ХХІ столітті
Біографічна нота


П’єр Хасснер
Французький політичний філософ, експерт із міжнародних відносин. Народився 31 січня 1933 року в родині румунських євреїв, що сповідували католицизм. У Парижі вивчав філософію в École normale supérieure (Вища нормальна школа). Був учнем Реймона Арона та Лео Штрауса, всесвітньо відомих філософів минулого століття. Директор із досліджень (на пенсії) Центру міжнародних наукових досліджень (CERI) у Франції та Національної фундації політичних наук. Викладає в Європейському центрі філіалу американського Університету Джона Гопкінса в Болоньї (Італія)


Праці останнього десятиліття:


«Виправдати війну? Про гуманність контртероризму» (спільно з Жиллем Андреані та ін., 2005)
«Терор та влада. Насильство та мир ІІ» (2003)
«Війна та суспільства. Держави та насильство після холодної війни» (спільно з Рональдом Маршалом та ін., 2003)
«Вашингтон та світ. Дилеми супердержави» (у співавторстві з Жюстіном Вессом, 2003)
«Насильство та мир. Про атомну бомбу та етнічну чистку» (2000)

Дністровий Анатолій Безп’ятчук Жанна
Джерело - Український Тиждень 

Friday, December 17, 2010

Ailing Greece Struggles with a Flood of Illegal Immigrants

By JOANNA KAKISSIS Joanna Kakissis

Rasha had a simple dream when she left Gaza's al-Shati camp a month ago. "Job, food, house," she says. "Or at least hope for this." Europe, she had heard, was full of hope. So Rasha, 25, and her husband Ali, 31, sold their belongings and borrowed from friends and relatives to pay a smuggler nearly $2,000 to help them and their 4-month-old son Yusef get there. One November night, they crossed the Evros River that marks the land border between Greece and Turkey. At dawn, Greek police found them at a dilapidated train station and sent them to the Fylakio detention center near the northeastern Greek city of Orestiada.
After three days at the center, which Rasha says was so crowded with migrants that she couldn't see the floor, the family got out. Now they're outside Fylakio waiting to board a bus bound for Athens, where they know no one. "I am hoping," says Rasha, as Ali holds their exhausted son. "And I am so happy."

Considering the rise in migrants traveling to Greece, and the poverty and bureaucracy that keeps them stuck there, Rasha's optimism might soon disintegrate. So far this year, more than 90% of illegal migrants to Europe have entered through Greece, according to Frontex, the E.U.'s border-patrol agency. Until recently, Italy, France and Spain were the most popular entry points for illegal immigration into the continent. But increased coast-guard patrols in the past couple of years have blocked routes by sea, forcing migrants to find a new way in. "Smugglers were being arrested, prosecuted and imprisoned, so criminal networks shifted their route to this area around Orestiada," says Frontex spokesman Michal Parzyszek.

Alarmed by the sudden influx of illegal migrants pouring into Greece, the E.U. sent Frontex forces to Orestiada in November to help Greek police patrol an especially troublesome eight-mile (13 km) section of the 128-mile (200 km) land border between Greece and Turkey. Some 31,400 people crossed just that portion of the border in the first nine months of 2010 - more than the number of illegal crossings through all of the Canary Islands in 2006, a peak year for immigration to Spain.

Frontex says almost half of the migrants say they're Afghans, who pay smugglers around $3,000 to help them escape a country where per capita income is only $900. But for Jamir Khan, 22, it wasn't money that sent him to Greece - it was war. The skinny, tough car mechanic from Laghman province in eastern Afghanistan - a place he describes as "all fight, all the time" - learned his trade in Manchester, England, where he lived illegally for a few months about four years ago.

Then police raided the house he was sleeping in and deported him. "I told them, 'Give me a chance! I'm not a Talib! I am working!'" he tells TIME. "I told them I was going to come back." True to his word, he arrived at the Fylakio detention center in mid-November after his family took out loans to pay a smuggler $3,000. He's broke, so he's walking nearly 600 miles to Athens.
The journey to Orestiada is not without its dangers. Scores have died crossing the border from Turkey over the years, many while trying to get to the other side of the Evros River. According to Frontex, at least 44 migrants have drowned there this year. That's nearly twice as many as the number that died last year, says Mehmet Serif Damadoglou, the mufti of the mixed Christian and Muslim prefecture of Evros. He buries the dead in a makeshift cemetery on a hill near his village of Sidero.

Surrounded by 140 small mounds of dirt, each marking a grave, Damadoglou recalls meeting the distraught parents of a 16-year-old Somali girl who drowned in the Evros this summer. He remembers how the mother hugged the earth that held her daughter's body. "They could not swim, but they were trying to because their small inflatable boat overturned. The last time [the mother] saw her daughter, she heard someone yell, 'Help! Help!' and then the river took the girl away," Damadoglou says, sighing. "They came here to visit her and pray." He says he cringed when they told him they were heading to Athens to find jobs. "It's very hard in Athens, because right now even the Greeks don't have work," he says. "Migrants can fall into an abyss there and never get out."

Though most migrants go to Europe through Greece with the hopes of traveling on to countries like Sweden or Britain, where jobs and benefits are more plentiful, many run out of money and find themselves trapped in Athens. That's what happened to Tahar Zarouk, a 33-year-old Tunisian from the southeastern city of Medenine. He subsists on a free daily meal of soup, salad and bread prepared by the capital's Greek, Anglican and African churches. The food is distributed in a drab courtyard on Sophocleous Street, a drag in central Athens infested with drug dealers. He sleeps in a nearby alley and says he's been beaten up several times by anti-immigrant thugs. Standing in a food line on a damp December day, Zarouk says he's desperate to work. "Every day, Greeks tell me to leave," he says. "But I have no money. Where am I supposed to go?"

Others wait in Athens for asylum that will likely never come. The U.N. says Greece has more than 52,000 asylum requests waiting to be processed. Only 0.3% of those applications are granted, compared with an average of 31% in Britain, France, Germany and Sweden, the U.N. says.
Jobless and often homeless, migrants face increasing hostility from Greeks despairing over the country's rising unemployment. Supporters of the far-right, anti-immigrant group Chrysi Avgi (Golden Dawn) regularly trawl through some central Athens neighborhoods brandishing clubs and beating up homeless migrants. In a troubling sign that relations between Greeks and migrants are souring further, Athenians elected Chrysi Avgi's president to the city's municipal council in October. "It's disillusioning for them, to see the Europe of their dreams be like this," says Father Jimoh Adebayo, a Nigerian minister who helps at the food line on Sophocleous Street. "They have sold everything back home and they see that here, there is nothing." Adebayo says he sees more people in the food line every week, including Greeks who have lost homes or jobs.

But Rasha knows none of this as she's leaving the Fylakio detention center and boarding the bus to Athens with about 80 other migrants. The Greek bus driver wears rubber gloves to handle their tickets; the seats are covered in plastic wrap. Tickets cost 60 euros, or $80, each, but Rasha can pay - she stashed euros left over after paying the smuggler in a money belt she wore under three layers of clothing. "Ali and I will have jobs, maybe at a shop, and we will have a little house, and the baby can sleep," she says. As the bus pulls away, Rasha waves through a window. She's the only one smiling.

Source - Time (UK)

Sunday, December 12, 2010

У Британії випустили підручник для батьків-геїв

Для батьків-геїв видано спеціалізований підручник з догляду за дітьми. Спонсори проекту - британське добродійне товариство геїв і лесбійок Stonewall і Лондонський банк сперми.

Книга дає детальну інформацію для геїв, як можна стати батьком, у тому числі детальні дані про донорство сперми і сурогатне материнство. Також наведені всі посилання на зміни законодавства Великої Британії, що дозволяють одностатевим парам виховувати дітей. Як заявив глава Stonewall Бен Саммерскілл, зараз британським геям надано кращий момент для створення повноцінної сім'ї, оскільки всі закони на їх боці. 


Окрім опису процедур догляду за дитиною, в підручнику наводяться результати дослідження вчених Кембріджського університету про те, що поведінка дітей, які виросли в сім'ях  з одностатевими батьками, не відрізняється від поведінки дітей зі звичайних сімей. Як заявив глава прес-служби Stonewall Гері Нанн, випущений посібник покликаний прискорити процес створення повноцінних гей-родин.


Відзначимо, що за даними на 21 травня 2010 року, з 3200 усиновлених у Великій Британії дітей лише 60 були усиновлені одностатевими парами.


Джерело : Освітній портал

Національне радіо визначило найграмотніших українців

Сьогодні свої нагороди отримали переможці Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності, який 9 листопада у день української писемності та мови транслювали на хвилях Національного радіо. Без жодної помилки написали диктант лише троє учасників із понад 11 тисяч – священик, коректор та учений біолог. А лише одну помилку допустили 177 учасників.

Священик Олександр Овчінніков із Білоцерківського району Київської області став одним із трьох переможців всеукраїнського диктанту національної єдності. Отець Олександр не допустився у тексті жодної помилки. 


«Я перейшов на українську мову всього 10 років тому, розповів священик. – А мені вже далеко за 50. Я походжу з російської родини, батьки мої родом з Дону та Волги. Тому з одного боку важко для мене було писати диктант, а з іншого – ніякого геройства, бо в мене ж дружина галичанка, яка призвичаїла нас правильно ставитись до рідної землі. І нам іншого не треба. Необхідно усвідомлювати, що лише так себе має поводити українська родина».


Учений біолог долучила до написання диктанту усю родину

Також бездоганно написали радіодиктант коректор за фахом Ольга Голобородько з Києва та учений біолог Олена Андрущенко, яка долучила до написання диктанту майже усю свою родину – бабусю, сина та доньку. Саме 7-річна Софійка Андрущенко і стала наймолодшою учасницею всеукраїнського диктанту. Звичайно, школярка допустилась помилок, адже не так давно лише навчилась писати, але слухати диктант по радіо Софійці дуже сподобалось. «Було цікаво. Мені мама не допомагала, я сама писала, – говорить дівчинка. – Мені сподобалось усе!» 


Переможці конкурсу, які допустились не більше однієї помилки, отримали призи від Національного радіо – радіоприймачі, аудіодиски з записами голосів класиків української літератури: Андрія Малишка, Максима Рильського, Олеся Гончара та інших. Також переможці отримали аудіо-версію «Кобзаря» Тараса Шевченка, словники та книжки відомих українських мовознавців Алли Коваль та Олександра Пономаріва. Усі призи Національна Телерадіокомпанія України розішле переможцям поштою.


Також найграмотніші учасники отримали грошові призи від Ліги українських меценатів. А родина Андрущенків, які разом писали диктант, отримали ще й спеціальний приз і від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», які особисто їм подарував директор видавництва Іван Малкович. «Ця родина прекрасний взірець для наслідування. Тому що тепер по телебаченню показують, що лише погане щось у нас відбувається. А такий приклад, який ви показали, що ви усією родиною писали диктант, нехай його наслідує уся Україна», – наголосив Іван Малкович.


На «полонених» верблюдах спіткнулись майже усі

Найтиповішими помилками стали пунктуаційні знаки, а також більшість учасників не вжили лапки, у виразі «полонені» верблюди. Слово «полонені» вживалось у переносному значенні.

А загалом, організатори говорять про високий рівень знання української мови усіма, хто писав диктант. Участь у акції взяли понад 11 тисяч осіб із України та з-за кордону.


Координатор акції, головний редактор освітньо-виховних програм Національного радіо Лариса Тарасова розповіла: «Я не хотіла щоб наголошували, що ми лише перевіряли грамотність. Ми таким чином об’єднали усіх українців. Дивіться, українці з Таїланду, Сполучених Штатів Америки, Бельгії, Німеччини та Росії брали участь. Зрозуміло, що коли люди стільки років вже живуть закордоном, то у них листи так і починались, що вони не претендують ні на які нагороди, вони просто хочуть бути разом зі своєю історичною батьківщиною, разом зі своїм народом».


Найстарішому учаснику 92 роки

Найстарішим учасником всеукраїнського диктанту національної єдності виявився 92-річний Іван Шматько із Мелітополя. А найактивнішими виявилися слухачі Києва та Львівської області. За словами Лариси Тарасової, всеукраїнський диктант – у першу чергу патріотична акція.

Диктант усією Україною писали вже в 10-й раз поспіль. Такі акції також популярні у Польщі, Франції, Китаї.


Джерело : Радіо Свобода

Friday, December 10, 2010

The best economic performing cities in 2010 (Global Metro Monitor)

As they prepare to ring in 2011, Istanbul's residents have an extra special reason to celebrate, as the Turkish city was named the world's best-performing city in terms of economics, according to a new report.


Prepared by the Brookings Institution and the London School of Economics, the Global MetroMonitor ranked 150 world cities, according to growth in gross value added per person (a proxy for income) and employment. With income growth of 5.5 percent and employment growth of 7.3 percent over the past year, Istanbul topped the chart. But with four cities nestled firmly in the top ten, China is undoubtedly the report's champion at the national level. Meanwhile, 3 Latin America metropilies stand among the top 10, which is one of the best results in the history of the region.

The recession has toppled previous champions -- Dubai, the second-best performing city between 1993 and 2007, now ranks among the most stagnant.

1. Istanbul, Turkey

2. Shenzhen, China-the best performing city in China












3. Lima, Peru-the best performing city in Latin America

4. Singapore, Singapore












5. Santiago, Chile

6. Shanghai, China











 

7. Guangzhou, China

8. Beijing, China

9. Manila, Philippines

10. Rio de Janeiro, Brazil

12. Mumbai, India














14. Melbourne, Australia - the best performing city in Australia

15. Guadalajara - the best performing city in Mexico

19. Buenos Aires, Argentina

24. Riyad - the best performing city in the Middle East











26. Austin, USA - the best performing city in the USA

27. Montreal - the best performing city in Canada

28. Alexandria, Egypt - the best performing city in Africa

30. Hong Kong, China

38. Krakow, Poland - the best performing city in Central and Eastern Europe










52. Tokyo, Japan

77. New York, USA

88. Vienna, Austria

92. Vancouver, Canada

96. Paris, France

113. Frankfurt, Germany

116. Los Angleles, USA

123. London, UK

142. Madrid, Spain

149. Dubai, UAE

Friday, December 3, 2010

The World Cup: Why FIFA Chose Russia and Qatar as Hosts

After a secret ballot of 22 delegates in Zurich, FIFA, soccer's governing body, awarded the 2018 and 2022 World Cups to Russia and Qatar, respectively. The verdict came amid allegations of corruption and bribery ahead of the pivotal vote, with English and American commentators feeling particularly aggrieved. But TIME sees geopolitical trends at work in the success of the Russian and Qatari bids.

The Fall of the Anglo Consensus
A decade ago, a U.K.-U.S., one-two combination might have seemed an obvious choice for the 2018 and 2022 World Cups. Apart from being home to the world's most popular and lucrative soccer league, England has long cultivated an overblown sense of ownership over the game, never ceasing to point out that the English created soccer and that it spread throughout the world with their 19th century agents of empire. (Skeptics note that England has only once won the World Cup, compared with Brazil's five triumphs, Italy's four and Germany's three.) And in keeping with its tradition of improbably talking up the team's chances on the field every four years, the British press created the impression that hosting the 2018 World Cup was England's divine right. Meanwhile, U.S. soccer authorities have for some time been branding their country as the game's heir apparent: America boasts the largest pool of recreational soccer players, an overabundance of stadiums and the world's most multicultural fan base. But the automatic allure of both nations - in all arenas - has waned of late, not least because of recession and the shift of economic power toward emerging countries. FIFA's verdict (England's bid received just a measly two votes out of 22 - and one of the two was from its own delegate) is in small part a mark of that decline.

Who Needs Democracy?
Both Russia and Qatar are ruled by strong, uncompromising governments - one steered by post-Soviet apparatchiks with the tacit backing of a tycoon oligarchy, and the other the hereditary bequest of a family that can trace itself back to pre-Islamic times. When the head honchos in Moscow or Doha set out to do something, they have a way of imposing their will (even if the Russian record of getting the trains running on time is a little spotty). Not so for real democracies. South Africa's preparations for what was eventually a remarkable 2010 World Cup were perpetually called into question in the face of strike threats and other logistical inefficiencies that can be commonplace in societies where dissent is part of the social fabric. The chaos that preceded India's Commonwealth Games this year turned New Delhi into a laughingstock - particularly when held up against the shimmering example of authoritarian Beijing's 2008 Olympics. With the recent boom of the Chinese and Russian economies, the appeal of a more authoritarian path to economic development and prosperity has gained some traction in the developing world. Who needs a totally free press or fair elections to guarantee a good show?

The Withering Away of the State?
Karl Marx's predictions that the state would wither away under socialism were hardly proved true in the Soviet Union - if anything, the enfeebling of state power began with Russia's transition to crony capitalism under Boris Yeltsin, which set the tone for the "virtual mafia state" described by U.S. diplomats in WikiLeaked cables. Media observers who suggested, ahead of Thursday's vote, that Prime Minister Vladimir Putin's decision to stay away from Zurich portended a setback for Russia's bid clearly missed the point: when the winners were announced, the cameras moved in close on the smiling face of the Russian bid's key patron, Roman Abramovich. Abramovich, of course, is a private citizen of Russia who occasionally finds himself in London. He's also the 50th richest man in the world, according to Forbes, having amassed a fortune in oil and aluminum interests in the rough and tumble of Russia's postcommunist privatization of state assets, becoming one of the country's most powerful oligarchs. In 2003, he acquired the London football club Chelsea and invested hundreds of millions of dollars in its success. He has also invested heavily in promoting Russian football, for example getting the legendary Dutch coach Guus Hiddink hired to run the national team and personally paying Hiddink's wages.

England's bid, fronted by football icon David Beckham and two representatives of the state, Prince William and Prime Minister David Cameron, managed to garner just one vote besides its own in the first round, compared with Russia's nine. Perhaps Abramovich's was the more persuasive presence. FIFA's decisionmaking was never exactly a barometer of geopolitical power; Thursday's vote suggests that, more than ever, it follows the money.

Petrodollars Talk
Russia's 2018 World Cup will take place in stadiums flung across a sprawling expanse of 1,500 miles, from the Polish border to the Urals. Qatar's will be the tiniest in the tournament's history - the country is 1,100 square miles smaller than Connecticut. But both bids have been bankrolled by energy resources. Abramovich has plowed billions of his own Siberian oil wealth into the sport, while other powerful state energy companies, like Gazprom, have considerable investments in soccer at home. Qatar sits atop 14% of the world's natural-gas reserves and, as a result, has a GDP per capita considerably higher than that of the U.S. During the financial crisis, the investment arm of Qatar's secretive sovereign wealth fund was able to splash some $30 billion on ailing Western banks, and it has a diverse portfolio of assets across the globe. A small chunk of its cash surplus will now go toward realizing Qatar's surreal, futuristic vision for its 2022 World Cup. All told, it's a far cry from the debt-ridden treasury in Washington or the U.K. counting its pennies while putting aircraft carriers up for auction.

Terror's Not So Terrifying
The ability of the host country to provide security for hundreds of thousands of sports tourists has long been a key factor in deciding where FIFA will stage its flagship tournament. By that measure, Russia still looks a little dicey. Extremists from Chechnya and other restive territories in the Caucasus have repeatedly targeted public spaces in Moscow and other major Russian cities in massive terror attacks over the past decade. And those conflicts remain very much alive despite often brutal crackdowns by the Russian security forces. Yet FIFA has put its faith in the ability of those security forces to keep the tournament safe.

Opting to stage a World Cup in the Arab world would probably have been unthinkable even four years ago, because of the proximity of any potential host country to the sanctuaries of al-Qaeda and other extremists. Qatar, in fact, saw one major al-Qaeda attack in March of 2005, when a suicide bomber struck a theater frequented by Westerners. And it has been accused of paying protection money to extremists to avoid being targeted. "We are a soft target and prefer to pay to secure our national and economical interests," an unnamed Qatari official is quoted as telling the Times of London in 2005. A U.S. diplomatic cable from last December, revealed this week by WikiLeaks, described Qatar as "hesitant to act against known terrorists out of concern for appearing to be aligned with the U.S. and provoking reprisals." So the decision to award the tournament to Qatar is a sign that the international community no longer deems terrorism the one issue that trumps all others. Either that, or it's a vote of confidence in the Qataris to find their own methods to prevent the tournament from being targeted. Then again, Osama bin Laden is said to be a fan of the game, and a case could be made that he might be loath to tempt the backlash that would come from disrupting an event destined to be a massive source of Arab pride. 

Source - Time (UK)

Wednesday, December 1, 2010

Ukraine's Intelligence Service

Про зовнішню розвідку України широкий загал практично нічого не знає. Утім, говорячи про роботу вітчизняних розвідувальних служб, треба розуміти, що 99% інформації про хід та результати розвідки не можуть стати відомими пересічному громадянинові (оскільки в такому разі втрачається сенс цієї діяльності). Але зважаючи на те, що СЗР та її кадровий апарат утримуються коштом платників податків, важко заперечити, що ми, пересічні громадяни, маємо право бути впевненими в тому, що наші гроші використовуються ефективно.

Реалії розвідки

Будильник спрацьовує о 6.30. Лейтенант похапцем його вимикає, щоб не прокинулася дружина. Плентається до ванни. Почистити зуби, контрастний душ, ретельно поголитися. Бутерброд нашвидкуруч, чашка розчинної кави – і вже треба бігти. Він укотре задумався над тим, чи варті такі ранні підйоми 4 тис. грн зарплати на місяць. Маршрутка з Троєщини до станції метро «Петрівка» неквапливо пробивається крізь затор на Московському мосту. Потім переповнений вагон метро і 20 хвилин у приміському автобусі. Штаб-квартира Служби зовнішньої розвідки України ховається в лісі неподалік Києва. Пильний охоронець, перш ніж пропустити лейтенанта, кілька секунд вивчає посвідчення. Кількадесят метрів коридором – і ось кабінет, який лейтенант ділить зі ще двома оперативниками. Він вітається з ними, доки завантажується комп’ютер, поспіхом скидає джинси й светр, ховає у шафу, перевдягається в діловий костюм. Учора на нараді керівництво вимагало перевиконання планів із підготовки матеріалів і красномовно розповідало, наскільки «споживачеві» потрібна достовірна інформація. Лейтенант відкриває свої записи, береться за телефон і починає пошук потенційного джерела інформації.

Більшість вважає, що сучасний розвідник – це агент, укорінений у закордонні владні структури, який викрадає секрети умовного ворога. Насправді це аналітик, здатний зібрати й систематизувати інформацію, важливу для безпеки та розвитку своєї держави, не перетинаючи її кордонів і не порушуючи законів інших країн. Розвідка з власної території завжди вважалася найефективнішим напрямом розвідувальної діяльності, оскільки, на відміну від закордонних резидентур, де доводиться працювати у ворожому середовищі, надає багато переваг, таких як допомога від вітчизняних експертів. Ще за часів СРСР до складу Першого головного управління КДБ (здійснювало розвідувальну діяльність) входило Управління «РТ», яке проводило операції зі здобуття розвідданих та вербування іноземних громадян на території Союзу. Історики радянських спецслужб кажуть, що саме на цей підрозділ припадала левова частка інформаційного результату всієї розвідувальної структури.

Звісно, українська розвідка має співробітників і за кордоном. Ці фахівці з дипломатичним статусом у країні перебування збирають та аналізують інформацію з відкритих джерел, спілкуються з місцевими спеціалістами з тих чи інших галузей, у яких Українська держава має свій інтерес, передають зібрані дані в «Ліс» (так розвідники між собою називають штаб-квартиру). Але голов­­ну роботу виконують офіцери, що працюють на території України. Рутина розвідника – перегляд преси, зустрічі за кавою (або чимось міцнішим) із менеджерами та бізнесменами, дипломатами й журналістами, підготовка сухих аналітичних записок, які, доповнені (чи, навпаки, скорочені), пройшовши через кабінети вищого керівництва спецслужби, ляжуть на стіл керівників держави.

Інше питання – на яку інформацію полює українська розвідка.

Відповідальні за все

Держави так глибоко інтегровані у світову спільноту, що зов­нішні чинники, які впливають на їхній розвиток, є чи не більш значущими, ніж події, що відбуваються всередині країни. І якщо більшість владних структур зорієнтовані передусім на внутрішні зміни, то розвідувальні органи в усьому світі створені для того, щоб допомогти державним структурам орієнтуватися й ефективно взаємодіяти в геополітичному просторі, використовуючи секретні дані про перебіг подій за межами країни.

СЗР України не визначає самостійно напрямів своєї роботи. Відповідні завдання, згідно із законодавством, перед нею ставлять президент та очолювана ним Рада національної безпеки і оборони. СЗР виконує їх і надає результати органам влади, а останні вже приймають чи коригують відповідно до них свої рішення та дії. За умов нормальної роботи цього механізму успіхи чи невдачі України на міжнародній арені, як в економічному, так і в політичному аспектах, можна пов’язувати з вітчизняними спецслужбами.

Розвідувальну службу можуть цікавити практично всі сфери життя та діяльності: від свинарства до запуску космічних кораблів, від офіційних заяв чільників інших держав до чуток і думок іноземних громадян. Наприклад, якщо Україна веде торговельні переговори, приміром, із Парагваєм, то відповідальні за них посадові особи мають отримати від розвідувальних органів об’єктивну інформацію про все, що може вплинути на ці перемовини і з політичного, і з економічного погляду: громадська думка в країні-партнері, взаємні інте­реси парагвайського та українського бізнесу на ринках обох країн, нюанси співпраці Парагваю з іншими країнами, можливі конкуренти тощо.

Природно й зрозуміло, що справжніх напрямів роботи спецслужби за жодних умов ніхто не оприлюднюватиме. Утім, цілком логічно було б припустити, що кілька сфер ніяк не могли лишитися поза увагою Служби зовнішньої розвідки.

Зовнішня політика. Увага СЗР тут може бути розподілена за чотирма основними напрямами.

1. Суміжні західні держави, передусім Польща та Румунія. Якщо перша цікавить у контексті економічних відносин і спільної підготовки до проведення фінальних матчів чемпіонату Європи 2012 року, то друга, зважаючи на територіальні претензії та економічну конкуренцію в Чорноморському басейні й на Дунаї (судохідні шляхи), вивчається як конкурент і навіть потенційний військовий опонент. До речі, у березні минулого року в Румунії арештували функціонера Мін­оборони за підозрою в шпигунстві на користь України (див. Тиждень, № 6, 2010).

2. Сполучені Штати Америки. Наміри найвпливовішого військового, політичного та економічного гравця планети знати життєво необхідно.

3. Європейський Союз. Це наддержавне утворення має помітний вплив на економічне та політичне життя України. Крім того, тривають переговори з ЄС про зону вільної торгівлі та спрощення візового режиму, що, безумовно, потребує супроводу спецслужби.

4. Росія. Попри те що в Україні до влади прийшла політична сила, якій симпатизує Кремль, Москва не поступатиметься економічними й геополітичними інтересами в ім’я слов’янського братства. Відповідно українська розвідка має з’ясовувати справжні наміри РФ і визначати засоби, якими сусіди їх втілюватимуть.

Економіка. Зокрема, нафта, газ та їхній транзит. Україна критично залежна від поставок енергоресурсів, тож державні органи мають отримувати вичерпну інформацію щодо тенденцій на ринках, передових наукових розробок із видобутку вуглеводнів, енергозберігаючих технологій, а також можливості диверсифікації поставок. Відповідно розвідка мусить вивчати ситуацію в цьому контексті не тільки в Росії, а й у Казахстані, Азербайджані, Узбекистані, країнах Близького Сходу і навіть Венесуелі, що заявила про намір експортувати нафту до Білорусі транзитом через Україну.

Оборонно-промисловий ком­плекс. У боротьбу за ринки збуту озброєнь утягнуті спецслужби як країн-виробників, так і країн-покупців. Причому діяльність розвідок тут не обмежується збором інформації про кон’юнктуру, справа доходить до інформаційних диверсій проти конкурентів. Зокрема, переговори про постачання Україною в Таїланд партії бронетранспортерів супроводжуються інформаційними «викидами» в міжнародну пресу, буцімто наша країна неспроможна виконати цей контракт. Звідки походять ці диверсії, здогадатися нескладно.

Зараз, після приходу до влади проросійських сил, заговорили про зв’язок українських спецслужб із російськими, а також про те, що нібито останні мають певні преференції. Враховуючи, що про діяльність нашої розвідки майже нічого не відомо (окрім участі у звільненні українських моряків із піратського полону, що є дуже малою частиною роботи СЗР), такі припущення вельми негативно впливають на імідж СЗР у власній країні. З цього приводу варто згадати вислів Вінстона Черчілля: «Немає постійних друзів, є постійні інтереси».

Взяти хоча б збройну галузь, якою традиційно опікуються спецслужби. У торгівлі зброєю Росія і за номенклатурою, і за регіонами продажу є прямим конкурентом України на світових ринках. Нинішню ситуацію аналізувати складно, але за попереднім досвідом збройний бізнес в нашій країні завжди називали президентським. Логічно було б уявити: щоб «президентський бізнес» був успішним, спецслужби мають отримати відповідні завдання щодо просування саме українських зразків на закордонні ринки. Чи відмовиться Янукович і Ко від зброярських мільйонів на догоду партнерів із Москви? Навряд чи.

Хибність твердження про те, що українська розвідка з приходом до влади біло-бла­китних згорнула роботу щодо Росії, ілюструє цікава деталь. За інформацією (втім, офіційно не підтвердженою) джерела Тиж­ня в спецслужбах, щойно Віктора Януковича оголосили президентом України, голова СЗР Микола Маломуж (очолював зовнішню розвідку з квітня 2005-го) нібито наказав підлеглим припинити моніторинг інформаційного простору північного сусіда. Однак із приходом на цю посаду колишнього народного депутата від ПР Григорія Ілляшова 18 червня цього року вітчизняна розвідка знову почала відстежувати події та тенденції в РФ, щоправда, як стверджують наші джерела, формулювання зведень стосовно Росії, які потрапляють до керівництва держави, стали м’якішими, ніж за президента Віктора Ющенка.

Бути непомітними

«Ефективність будь-якої розвідки поза межами країни можна коментувати лише за одним чинником: наявністю гучних скандалів із розкриттям наших розвідників, – стверджує Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики. – Якщо таких фактів немає, як і видворень (з інших країн наших. – Ред.) дипломатів/розвідників, отже, все працює нормально. Хоча не виключено, що будь-яка діяльність (української розвідки. – Ред.) відсутня, але це надто песимістично».

«Питання ще й у тому, чи ставлять узагалі зараз якісь конкретні завдання СЗР, враховуючи цілковиту бездіяльність Ради національної безпеки і оборони, – зазначає генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, колишній заступник голови Служби безпеки України й екс-керівник контррозвідки СБУ. – Зараз відсутній будь-який координаційний центр із налагодження роботи спецслужб».

Пересічному громадянинові небагато відомо про діяльність вітчизняної розвідки. Останню публічну оцінку роботи Служби зовнішньої розвідки України виклав колишній керівник цієї структури Микола Маломуж. «Можу відповідально сказати, що наша технічна розвідка увійш­­ла до трійки світових лідерів, – заявив він. – А нашу модель симбіозу оперативної складової та технічної розвідки перейняли багато країн світу. В десятки разів зріс напрям науково-технічної розвідки. Обсяги інформації, що здобувається для інноваційного розвитку економіки, також збільшилися в десятки разів. Дуже добрі в нас позиції і в боротьбі з піратством».

Люди, які більш-менш обізнані в роботі українських спецслужб, сприймають такі заяви доволі скептично. Взяти хоча б твердження про те, що «українська технічна розвідка увійшла до трійки світових лідерів».

З огляду на те, що технічна розвідка – це дуже ресурсовитратний вид діяльності через високу вартість засобів, за допомогою яких вона ведеться, поза сумнівом, першість у цій галузі впевнено утримують США. Це зрозуміло, оскільки не в кожної країни вистачить бюджету на супутники, безпілотні літальні апарати, масштабні центри обробки даних, глобальну систему моніторингу інтернету тощо. Зокрема, на Агентство національної безпеки США (АНБ) покладено обов’язок бути «очами і вухами» уряду в кожній шпаринці, в яку може пролізти гіпотетичний терорист. Чисельність співробітників цієї установи – близько 38 тис. Її бюджет засекречено, але експерти оцінюють його у $8–15 млрд на рік. Менше, але зіставні за масштабом суми витрачають на цю сферу Велика Британія (МІ-6), Німеччина (BND) і Франція (DGSE).

Враховуючи, що бюджет української Служби зовнішньої розвідки 2010 року становив, за офіційними даними, 388,4 млн грн (приблизно $50 млн), говорити про паритет із названими країнами в такому дорогому задоволенні, як технічна розвідка, якось навіть незручно.

Утім, експерти переконані, що Служба зовнішньої розвідки цілком здатна виконувати поставлені перед нею завдання. Водночас можна впевнено говорити, що основні пріоритети роботи СЗР не змінилися. Це максимально повне забезпечення державних органів інформацією про міжнародні ринки, зміни на світовій політичній арені, тенденції та розвиток науково-технічної думки, ризики та загрози для України з боку тероризму чи міжнародної злочинності.

Однак виконання цих завдань є реальним лише за умови, що Віктор Янукович і його команда усвідомлюють можливості своєї розвідувальної слу­жби. Робота розвідки буде ефективною тільки в разі застосування її напрацювань. Якщо замовники та споживачі розвідувальних даних не хочуть використовувати відповідну інформацію для досягнення конкретного результату, то найкращі здобутки розвідки можуть опинитися в кошику для сміття. Адже дуже часто високопосадовці, отримуючи відомості, які не збігаються з їхніми поглядами чи прогнозами, не можуть знайти в собі сміливості визнати помилковість власних сформованих суджень.

Малоймовірно, що керівництво спецслужби в такій ситуації піде на конфлікт із владними структурами через якусь ідейність. Як наслідок – особи, які мають ухвалювати рішення, отримують ту інформацію, яку хочуть бачити, а не ту, яка відображає реальний стан речей. Інакше кажучи, в умовах неузгодженості співпраці між споживачами інформації та спецслужбами на певному етапі виконавці змушені видозмінювати об’єк­тивні дані з політичних мотивів чи на догоду високопосадовцям.

В українських спецслужбах вже не перший рік спостерігається тенденція, коли, наприклад, на формальне завдання, яке потрібно виконати «до завтра», дається формальний результат, що влаштує «замовника», в той час як насправді все набагато складніше. Також нерідко тексти аналітичних звітів, що містять попередження про значні загрози в економічній чи політичні площині, спричинені діями уряду, керівництво спецслужби виправляє таким чином, щоб раптом не накликати на себе гніву.

«Усе залежить хоча б від того, наскільки часто керівництво розвідки зустрічається з президентом, чи постійно функціонують Комітет з питань розвитку, відповідний підрозділ РНБО, – каже Олександр Скипальський. – Але нічого цього немає, і я не знаю, як усе це буде вирішено. Тому СЗР, можна сказати, діє в режимі самостійної постановки та виконання завдань, визначення проблем і їх вирішення».

Щоб в Україні розвідувальні можливості, які оплачуються платником податків, використовувалися на повну силу, потрібні політична воля та управлінська рішучість перших осіб держави. Та чи хочуть керманичі країни знати, куди вони її насправді ведуть?

Основні завдання*

• Збирання, аналітичне опрацювання та надання керівникам вищих органів державної влади розвідувальної інформації
• Сприяння спеціальними заходами провадженню державної політики України в економічній, політичній, військово-технічній та інших сферах
• Забезпечення безпеки установ України за кордоном, безпеки працівників цих установ та членів їхніх родин
• Участь у боротьбі з міжнародною організованою злочинністю і тероризмом
• Протидія зовнішнім загрозам національній безпеці України, життю, здоров’ю її громадян та об’єктам державної власності за межами України
*За інформацією, розміщеною на офіційному сайті Служби зовнішньої розвідки України

Лаврик Андрій Буткевич Богдан Якубовський Мирон
Джерело - Український Тиждень 

Top Global Thinkers

Foreign Policy presents a unique portrait of 2010's global marketplace of ideas and the thinkers who make them. 

1. Warren Buffett and Bill Gates
for stepping up as the world's states falter.
Chairman, Berkshire Hathaway | Omaha, Neb.
Co-chair, Bill and Melinda Gates Foundation | Seattle 
 
If you were one of the 1,011 billionaires in the world, what would you do with all that money? Famed investor Warren Buffett (net worth: an estimated $47 billion) and Microsoft founder Bill Gates ($54 billion) have an idea: Give at least half of it away. 


The two billionaires have been traveling the world -- first to China and soon to India, as well as around the United States -- on a mission to create a global club of "Great Givers" who will transform philanthropy from a pastime of the wealthy into a calling for everyone who is rich. Since 2006, when Buffett pledged to give 99 percent of his assets away to charity -- much of it to Gates's foundation, which spends more than $2 billion yearly on programs to improve public health and development -- the two have emerged as an unlikely and formidable pairing of wealthy evangelists, preaching a breathtakingly ambitious new gospel of how capitalist riches can solve global problems. That became clear this year when Gates joined up with Buffett's project to convince the wealthiest elite from Silicon Valley to Shanghai to donate half their wealth, a challenge that, if answered by all America's billionaires, let alone the world's, could bring an estimated $600 billion to needy and deserving causes. So far, 40 billionaires have signed up. 

As the world has lost confidence in the ability of countries and institutions like the United Nations to solve global problems, Gates offers an attractive alternative vision: that the business community's relentless drive to innovate can help with our biggest challenges, from malaria to food scarcity to illiteracy. And he has the money to prove it. At a recent conference on HIV/AIDS, Gates pledged more than the government of either Norway or Australia, and almost as much as the entire European Commission. His foundation's funding for research into microbicides -- gels that would prevent HIV transmission -- helped lead to the first real breakthrough this July, when a candidate gel showed 39 percent effectiveness. Whether it's a green revolution for Africa or a vaccine for malaria, Gates's agenda is now the global agenda -- and he and Buffett won't stop until they see it through.

2. Dominique Strauss-Kahn and Robert Zoellick
for steely vision at a moment of crisis.
IMF managing director | Washington
World Bank president | Washington

The International Monetary Fund and the World Bank are the globe's firefighters -- taken for granted until they're desperately needed, as they are now. And their leaders have also done an especially good job explaining how those conflagrations might be prevented next time around.

Dominique Strauss-Kahn's IMF has managed to forestall sovereign defaults in Greece, Hungary, Pakistan, and Ukraine without inspiring much resistance -- in striking contrast to the near-uprisings that accompanied IMF programs during the late 1990s Asian financial crisis. Strauss-Kahn also put his stamp on geopolitics this year, convincing the Germans to step up during Greece's crisis and later working to forestall an international currency war.

As head of the World Bank, Robert Zoellick has stepped into the chaotic aftermath of a harrowing array of unexpected disasters, from the floods in Pakistan to the earthquake in Haiti to the continuing global food crisis, while establishing the bank as a leader in thinking about global trends from combating climate change to democratizing Internet technology. 

Both institutions have been especially attuned to the rise of emerging economies. Strauss-Kahn has overseen the redistribution of the IMF's powerful board seats from developed countries to rising powers. And in April, Zoellick bluntly declared the era of the "Third World" over. Countries like Brazil, China, India, and South Africa aren't developing countries anymore; they're independent "poles of growth." Without Strauss-Kahn and Zoellick at the helm, we might not be using the word "growth" at all. 

3. Barack Obama
for charting a course through criticism.
President | Washington 
 
Don't count Barack Obama out. Sure, the brainy young American president has had a tough sophomore year, with a stubbornly sluggish economy, worsening conditions in Afghanistan, an electoral backlash at home, and the surprise challenge of more than 4 million barrels of oil leaking into the Gulf of Mexico. His sweeping plans to overhaul immigration and reinvent the way Americans use energy never got off the ground, and he can boast of neither Middle East peace nor mastery over the restive Republicans at home rising up against what they bemoan as the advent of European-style socialism.

But Obama is still arguably the developed world's most popular leader, even if the American public judges him more harshly, and he is slowly but surely inventing a new kind of U.S. leadership to go along with his vision of an America that once again projects its power through the force of its ideas. To Obama has fallen a tough task: the hard work that accompanies the building of a new order to succeed America's unchallenged rule as the lone post-Cold War superpower. But luckily for the world it is a task Obama embraces, if still hesitantly at times. He has put American prestige on the line to speak up for emerging powers still not properly represented in the world's governing bodies, boldly renewed U.S. ties of friendship with the democracies of Asia, and in his ringing address to the U.N. General Assembly in September declared himself ready to "call out those who suppress ideas" and "serve as a voice for those who are voiceless."
Such idealism has not yet come to define Obama's legacy in the world; for all his Wilsonian rhetoric, he remains a cautious incrementalist on most issues. In many ways, he's the most realist of recent U.S. presidents, determined to focus on the terrible challenges, from Afghanistan to climate change, that he's been dealt. The world may yet thank him for it. 

4. Zhou Xiaochuan
for holding the world's economic fate in his hands.
Governor, People's Bank | China 
 
This August, Internet rumors that Chinese central bank governor Zhou Xiaochuan had defected sent portfolio managers and currency traders the world over scrambling for cover. Although the rumors were later proved false, they still revealed just how important Zhou has become to global economic stability. 

It wasn't the first time Zhou has made waves on his way to becoming the most visible international symbol of China's new assertiveness. Last year, he roiled markets by proposing a new international reserve currency to replace the U.S. dollar. This year, he hasn't stopped pressing Washington to recognize that the era when it could dictate the rules of the global economic order is over. Zhou's case was bolstered this August when China surpassed Japan to become the world's second-largest economy, a long-awaited milestone that immediately set market-watchers pondering how long until China takes the top spot from the United States.
Batting away demands that China allow its currency to appreciate, Zhou recently described yuan revaluation as a Western-style fantasy cure, "pills that solve your problem overnight," as opposed to what's needed: a proper Chinese-style treatment of "10 herbs put together … that solve the problem not overnight, but maybe in one month or two months." It's the kind of line you can get away with when you're sitting on $2.65 trillion in international currency reserves. 

5. Ben Bernanke
for owning the U.S. economy, no matter what it takes.
Chairman, Federal Reserve | Washington 
 
Last year's No. 1 FP Global Thinker might not have dreamed that 2010 could possibly be tougher than 2009. But even after the passage of historic financial regulatory reforms in July that gave the Fed unprecedented power, not to mention his work over the past two years steering the U.S. economy through its worst downturn since the Great Depression, Ben Bernanke still found himself taking shots from lawmakers and pundits alike. An upswing of populist anger, fury over politically difficult moves like the 2009 AIG bailout, and the interminable beat of bad job numbers have kept the Fed chairman in the foxhole.

But he has not given up. This year, he has raised the Fed's balance sheet to a cool $2.3 trillion (from $850 billion before the crisis), shooting tens of billions of that over to the Treasury to help close the deficit, and pursued the controversial idea of quantitative easing, a high-powered stimulant. The morning after the Republican gains in the midterm elections suggested Congress would be gridlocked for years to come, he took the aggressive, risky step of announcing that the Fed would pump an additional $600 billion into the financial system by 2011, raising the bank's holdings to nearly $3 trillion and, ideally, lowering mortgage prices and the unemployment rate in a way the rest of the government may no longer have the tools to do. Although Bernanke recently admitted that "central bankers alone cannot solve the world's economic problems," his bold moves leave no doubt about who's in charge. 

6. Celso Amorim
for transforming Brazil into a global player.
Foreign minister | Brazil 
 
Celso Amorim wouldn't crack a smile at the old canard that Brazil is the country of the future, and always will be. The wily and urbane Brazilian diplomat, finishing off his second term as foreign minister, has done his utmost to make his country an international powerhouse -- right now.

Neither reflexively opposing the United States in the style of Latin America's old left nor slavishly following its lead, Amorim has charted an independent course. He has criticized developed countries as hypocritical and advocated that developing countries take a leading role in combating climate change. This year, he teamed with an unlikely partner, Turkish Foreign Minister Ahmet Davutoglu (No. 7), to cut an eleventh-hour deal designed to dial down the international tension over Iran's nuclear program. Although the initiative succeeded mostly in setting teeth on edge in Western capitals, it also put Brazil on the map. 

Under Amorim's guidance, Brazil has enthusiastically embraced the BRIC alliance with Russia, India, and China, which he thinks has the power to "redefine world governance." Brazil aspires to a permanent seat on the U.N. Security Council; in the meantime, it has built up its diplomatic corps and boosted its contribution to international peacekeeping missions in places like Haiti. Amorim's tenure under Brazil's larger-than-life retiring president, Luiz Inácio Lula da Silva, has proved that it is possible to have, as he recently put it, "a humanist foreign policy, without losing sight of the national interest." 

7. Ahmet Davutoglu
for being the brains behind Turkey's global reawakening.
Foreign minister | Turkey
 
Ahmet Davutoglu rose to prominence in Turkish academic circles as an advocate for what he called "strategic depth": Turkey, he argued, should use its geographic position and identity as a secular Muslim democracy to build bridges between Europe, the Caucasus, and the Middle East. Over the last seven years, Davutoglu has brought his theories out of the classroom and onto the international stage -- with some impressive results.
Davutoglu's diplomats have worked to reconcile Iraq's fractious political groups and plan a pipeline that will link the oil fields of the Caucasus and the Arab world with Europe. His ambitious "zero problems with neighbors" policy has attempted to boost Turkey's relations with everyone in the region simultaneously, a task much easier set than accomplished. 

Ankara's new independence has raised some eyebrows. After an Israeli raid on a Gaza-bound flotilla left nine Turks dead this summer, Davutoglu said the attack was "like 9/11 for Turkey." Turkey's warm relationship with Iranian President Mahmoud Ahmadinejad has also raised fears that the country is drifting away from the West at a time when its long-held aspiration to join the European Union appears hopelessly stalled.
Still, the foreign minister seems undaunted. "The world expects great things from Turkey," he wrote in an essay for Foreign Policy. Under his watch, Turkey has assumed an international role not matched since a sultan sat in Istanbul's Topkapi Palace. 

8. David Petraeus
for taking a demotion to save a war.
Commanding U.S. general | Afghanistan
 
George W. Bush and Barack Obama may have their differences, but both turned to the same man when they needed to salvage a war: Gen. David Petraeus, the man who literally wrote the book on how the United States should undertake counterinsurgency. Now, the world is waiting with bated breath to see whether Petraeus's strategy of civilian-centered security, which allowed the United States to achieve a relatively orderly end of combat operations in Iraq, can work in Afghanistan.

Petraeus has already used his new position and his incredible stature -- he has won the public's trust like no other battlefield general since Dwight D. Eisenhower -- to wield influence from Washington to Kabul. After agreeing to trade down from Centcom to the lower-ranking job in Afghanistan when Obama cashiered Gen. Stanley McChrystal, Petraeus quickly issued new rules governing the use of force by U.S. soldiers and seems to have dissuaded a Florida pastor from burning the Quran by arguing that it would endanger the lives of U.S. troops. In an echo of his success in co-opting Sunni insurgents in Iraq, he also convinced Afghan President Hamid Karzai to accept the creation of local anti-Taliban Afghan militias.

One person he hasn't entirely co-opted, however, is the U.S. president; the general has all but tattooed on his forehead his skepticism about Obama's July 2011 withdrawal timeline. In a sign of the immense credibility Petraeus enjoys, it is by no means clear which viewpoint would prevail in the battle for public opinion. 

9. Robert Gates
for transforming U.S. military might for the 21st century.
Defense secretary | Washington
 
Robert Gates isn't the first strategist to dwell on the need for the U.S. military to adapt to fight the low-intensity conflicts of the present and future -- he's just the most successful. While his predecessor, Donald Rumsfeld, talked about trimming the military's expensive pet projects, Gates actually delivered: The career intelligence officer has so far convinced the military brass and Congress to cut 31 programs, saving an estimated $330 billion. At the same time, Gates, a lifelong Republican, has become a close advisor to President Barack Obama and enlisted him in a project he defines with breathtaking ambition: reimagining how American power will be wielded in the 21st century. With the United States alone still accounting for an astonishing 44 percent of the world's military expenditures while facing a new age of austerity, it's not just a big idea; it's an urgent necessity. 

But it's hardly Gates's sole brief. Few defense secretaries have had the misfortune of presiding over two failing wars at once, but Gates has managed Iraq and Afghanistan with low-key aplomb even as he has seen not one but two successive Afghan commanders fired. When Obama sat down last fall to make the biggest decision of his presidency -- whether to throw tens of thousands of additional U.S. troops into the deteriorating Afghan war -- Gates, who had helped fund the anti-Soviet jihad as a top CIA official in the 1980s, emerged as a center of gravity, by all accounts, in the ensuing debate. Having seen one Vietnam unfold, he's not anxious to experience another one. 

10. Angela Merkel
for leading Europe through the recession with Teutonic resolve.
Chancellor | Germany
 
In the throes of the financial crisis, when most political leaders were reaching for their copies of Keynes, Angela Merkel was partial to citing a less likely source of wisdom: The famously penny-pinching "Swabian housewife is the model for the world economy," Merkel said in an unsubtle dig at credit-addicted Americans. So when Greece suggested this year that it might need help paying its bills, Merkel wasn't inclined to reach into her pocket. 

Merkel's steeliness is tempered by pragmatism, though: Eventually, she conceded that a bailout of Europe's indebted countries was necessary, but made sure that the final trillion-dollar solution was organized at least partly around German principles. 

Merkel has taken the same tough approach at home. After conceding the need for stimulus measures in 2008 and 2009, she insisted this year on making progress toward a balanced national budget. Judging from the results, Merkel's frugality seems to have fared well against orthodox deficit spending: Germany enjoyed record growth in the second quarter of 2010, and its unemployment rate is now at its lowest since 1992. Keynes may have some lessons to learn after all from the German hausfrau. 

11. Michael Bloomberg and Feisal Abdul Rauf
for reminding a divided country that Muslims are Americans too.
Mayor | New York
Imam, Cordoba Initiative | New York
 
The Jewish mayor of New York City, who ranks as the 10th-wealthiest man in the United States, and the Kuwaiti-born imam, who had previously worked as an industrial-filter salesman, might seem an odd pair. But after Imam Feisal Abdul Rauf's plans to construct a 15-story Islamic cultural center two blocks from the site of the World Trade Center stirred outrage in the United States, he found a staunch ally in Michael Bloomberg.
Bloomberg told New Yorkers that the right to construct the center, dubbed the "Ground Zero mosque" by its opponents, was just the sort of religious freedom that was attacked by terrorists on 9/11. "Political controversies come and go, but our values and our traditions endure -- and there is no neighborhood in this city that is off-limits to God's love and mercy," said the mayor.

Rauf's critics damn him as a closet Islamist or dismiss him as a salesman whose ambition exceeds his influence. But since 9/11, the imam has made an indisputable contribution to interreligious understanding: He delivered a moving eulogy at the funeral of Daniel Pearl, the Wall Street Journal reporter murdered by al Qaeda, and continues to work with the U.S. State Department to spread a democratic, pluralistic version of Islam across the globe. 

"For many years people have asked, 'Where are the moderate Muslims?'" Rauf mused recently. "But we moderates couldn't get any attention. Now that we've gotten attention, I'm accused of being immoderate!" 

12. Nouriel Roubini
for seeing the roots of the next crisis in the current one.
Economist | New York
 
Being a global economic Cassandra isn't a cheerful job, but someone's got to do it -- and Nouriel Roubini acknowledges that he fits the role perfectly. He has even embraced the moniker "Dr. Doom," a name derisively pinned on him before the 2008 crash that showed his pessimism was warranted. And so while everyone's still trying to figure out how to overcome the last financial crisis, Roubini has his sights set firmly on the next one -- which, Dr. Doom assures us in his book, Crisis Economics, won't  latest be too far off.
Roubini argues that the United States is at serious risk of heading back into a recession, and unlike other talking heads, he puts a number on his prediction, saying there's a 40 percent chance of the United States hitting the dreaded "double dip." Why? He thinks the root causes of the current malaise have only been covered over and that unhealthy levels of debt are once again piling up around the world -- though this time on government accounting ledgers. It's only a matter of time, he says, until we start seeing national bankruptcies -- perhaps even a cascade of them across Europe that sparks the dissolution of the euro. If Roubini has one message, it's that crises aren't unforeseeable "black swan" events, but "white swans" -- the culmination of long trends that are perfectly intelligible to anyone who takes the time to examine the data. We may not like Dr. Doom's advice, but we can't say he didn't warn us. 

13. Bill and Hillary Rodham Clinton
for proving that you don't need to be president to act presidential.
Former president | New York
Secretary of State | Washington
 
Speaking to the Council on Foreign Relations in September, Hillary Rodham Clinton sounded a confident note: "After years of war and uncertainty, people are wondering what the future holds, at home and abroad. So let me say it clearly: The United States can, must, and will lead in this new century." 

Ironically, two of the people most crucial to the new global century are the Clintons themselves: the ex-president and the ex-would-be-president, the power couple now defined by their position just outside the highest reaches of power. Except that, these days, both Clintons are more influential, and more beloved, than ever. Bill's Clinton Global Initiative is starting to feel like a sexier, more effective competitor not just to Davos but to the United Nations itself, bringing world leaders together to commit their resources to fighting poverty with market-based, technocratic solutions. As of this summer, his foundation had contributed $23 million and countless man-hours to the effort to rebuild Haiti. Polls have shown he's a better advocate for Democratic candidates than the actual president, and he spent most of the fall stumping for woebegone Dems from Orlando to Seattle. 

Meanwhile, Hillary showed up in one recent poll as the most popular political figure in the United States, an accolade she has earned through a no-drama approach to an array of thankless tasks: brushing off Vladimir Putin's temper tantrum to reach agreement on nuclear disarmament and Iran sanctions, promoting women's rights over the objections of entrenched traditionalists, and launching an innovative effort to bring clean cookstoves to the world's poorest. But what she has mainly stood for is American competence, with her Quadrennial Diplomacy and Development Review a major, if unglamorous step toward making U.S. statesmanship a more agile beast. If this is what Clinton nostalgia looks like, bring it on. 

14. Steven Chu
for his dogged efforts to keep America innovating.
Energy secretary | Washington
 
It was supposed to be the year of climate change, when Congress and the White House would finally act to stave off the worst calamities of global warming. It's perhaps an understatement to say that 2010 was not that year. Last December's much-touted global talks in Copenhagen ended in bewilderment, energy legislation fizzled out, a ruptured oil well poured millions of gallons into the Gulf of Mexico, and meanwhile, we lived through one of the hottest years on record. 

But there was one bright spot: America's energy secretary, the indomitable Steven Chu, who was able to start using the $39 billion Recovery Act windfall for clean-energy investments. Checkbook in hand, the Nobel-winning physicist made an unpopular but, he argued, necessary push for building nuclear power plants, while his department helped fund 30 new electric-car projects, issued $15.9 billion in loan guarantees for clean-energy innovation, supported new experiments with grid-storage solutions, and installed a new mad-scientist subagency meant to support high-risk, high-reward research. In a February interview, Chu sounded a determined note: "One can get discouraged and give up. Let's just say I'm here because I think we can do this." 

15. George Soros
for proving it's not what you make that counts -- it's who you give it to.
Philanthropist | New York
 
The name George Soros is practically synonymous with philanthropy; the Hungarian-born investor has already donated more than $7 billion of his fortune to charitable causes. But his announcement in September that he was bequeathing $100 million to Human Rights Watch turned heads. It was the largest gift Soros has ever made to a human rights group -- and the largest a human rights group has ever received. The gift is meant to transform Human Rights Watch into an organization that is "genuinely international in scope," as Soros put it. The big idea? That "America has lost the moral high ground for promoting human rights," and it's time to bring the rest of the world into the discussion. 

That idea certainly fits with Soros's previous charitable work, much of it through his Open Society Foundations, which promote transparency and citizen empowerment in newly democratic and nondemocratic countries. Soros also plays a hugely important role as a public intellectual on his own turf: the global economy. Most recently, he has warned of a bubble in the gold market, predicted a long road to recovery for the U.S. economy, and been absolutely stinging in his critique of the euro. The currency, he wrote in the New York Review of Books, is "a patently flawed construct" with one central bank and a dozen treasuries. If Europe isn't already taking notes, it should be. 

16. Liu Xiaobo
for bearing the flame of 1989 into a new generation.
Political prisoner | China
 
When Liu Xiaobo learned of his 2010 Nobel Peace Prize, he wept and told his wife -- who was visiting him in remote Jinzhou prison, where the dissident writer has been serving an 11-year sentence -- that he was dedicating the award to "the lost souls" of Tiananmen Square, whose protest back in 1989 turned the soft-spoken professor into a political activist.

Liu had agreed to help write Charter 08, a manifesto for Chinese civil rights modeled on the Soviet-era Charter 77, in a similar act of selflessness, knowing it would get him in trouble. Two days before its publication, on Dec. 8, 2008, he was detained and thrown into a windowless cell. A year later he was convicted of "incitement to subvert state power."

It wasn't the first time Liu had been jailed; his first confinement followed his participation in the Tiananmen demonstrations. Yet more than two decades of suffering have not broken his spirit or blurred his convictions. "To block freedom of speech is to trample on human rights, to strangle humanity, and to suppress the truth," Liu told the court before his sentencing. 

China's state media have characterized the Nobel only as a tool of Western propagandists, and live feeds of CNN and the BBC went black during the prize's announcement. But the word is getting out, and it's not just the Nobel Peace Prize committee that thinks China will eventually have to reckon with Liu's ideas. 

17. Jeff Bezos and Steve Jobs
for reinventing reading.
CEO, Amazon | Seattle
CEO, Apple | Cupertino, Calif.
 
Amazon's Kindle, the e-reader that Jeff Bezos's online retail juggernaut has sold since 2007, is not particularly arresting as far as electronic fetish objects go, a monochromatic plastic slab with all the charisma of a graphing calculator. But on the strength of the gadget's popularity, Bezos believes, his company will be selling more e-books than paperbacks by sometime next year. "It stuns me," Bezos told USA Today in July. "People forget that Kindle is only 33 months old." 

As e-readers go global, it is an open question whether the future of reading belongs to the calculatedly distraction-free Kindle or its most formidable competition, the touch-screen-operated, hypernetworked iPad that Steve Jobs's Apple debuted to much fanfare this year. But with their promised ease of moving digitized words regardless of national borders, either device is sure to be transformative. Think of what a few Kindles could mean for a school in sub-Saharan Africa, where an entire classroom's worth of students often have to share a single textbook -- or for the corners of the world where ink-and-paper books are still considered dangerous technology. In countries such as Egypt, where even One Thousand and One Nights is regularly banned from brick-and-mortar bookstores, will the Kindle be a crucial breakthrough for free speech? Or will the digital fingerprints left by e-browsers simply give government censors one more surveillance tool? For now, it's a story without an ending. 

18. Shivshankar Menon
for dragging India out of its global nonalignment.
National security advisor | India
 
India famously clung to its aloof foreign policy for years after the end of the Cold War rendered meaningless the concept of nonalignment that it had long embraced. A career diplomat who is now national security advisor, Shivshankar Menon has helped break New Delhi of this habit, drawing India closer to the West.
Menon was a key player in negotiating a civilian nuclear deal with the United States, which cemented India's cooperation on nonproliferation issues with the international community. Today, as Prime Minister Manmohan Singh's foreign-policy guru, he is building on that breakthrough to expand U.S.-India ties on a wide array of issues, including efforts to fight the global economic recession. In a recent visit to Washington, he reminded his audience that U.S. exports to India have grown faster over the last five years than those to any other major trading partner. 

Menon has also embraced the NATO-led coalition's effort in Afghanistan, saying that India's goals are "consistent" with U.S. aims. India has invested more than $1 billion in reconstruction aid for Afghanistan, to the dismay of its rival, Pakistan.

But Menon, who is fluent in Chinese and German, has done more than tie his country's fate to that of the United States -- he has encouraged Indians to embrace a newly active role in world affairs. After all, he explains, "Our needs from the world have changed, as has our capability." 

19. Ron Paul
for inspiring the thinking man's Tea Party.
Congressman | Washington
 
He may not have won a single primary, but nobody in the 2008 U.S. presidential race presaged Obama-era conservative politics quite as well as Ron Paul. With his stridently libertarian policy goals -- abolishing the Federal Reserve, withdrawing from the United Nations and NATO -- and his plain-spoken eccentricity, the obstetrician-turned-Texas-congressman often seemed more like a third-party candidate than a Republican. But in the past two years, Republican politics have lurched decidedly in Paul's direction. The amorphous but passionate Tea Party movement espouses a similar vision of a radically smaller federal state. If Sarah Palin's devoted followers are drawn by her personality, Paul's are drawn by his ideas: strict constitutionalism, doubts about U.S. interventionism abroad, and a conviction to reduce the size of government at any cost. Paul's chances in 2012 may be vanishingly small, but polls show half of Tea Partiers agreeing with his views. "We're bankrupting this country, and we … need a sea change," he told a cheering crowd of Tax Day protesters in April. With Tea Party fervor fueling Republican gains in Congress this year and helping bring Paul's son Rand to the Senate, the sea change might be finally hitting shore. 

20. Mohamed ElBaradei
for proving that there are second acts in public life.
Democracy activist | Egypt
 
No one could accuse this Nobel Peace Prize laureate of taking the easy jobs. During his 12-year stint as director general of the International Atomic Energy Agency (IAEA), Mohamed ElBaradei took on some of the world's worst nuclear proliferators -- not to mention U.S. President George W. Bush, who resented the Egyptian lawyer's unwillingness to ratchet up pressure on Iran. 

But after leaving the IAEA in 2009, ElBaradei gave himself an even more challenging task: bringing democracy to Egypt. In doing so, he has put himself on a collision course with gerontocratic President Hosni Mubarak, the 82-year-old ruler of Egypt for the past three decades.

Mubarak has found his leading critic a hard man to discredit. ElBaradei has organized a political front meant to unite Egypt's opposition and launched an eloquent attack on an Egyptian political system rigged to ensure the Mubarak family's continued hold on power. He recently called for a boycott of November's parliamentary elections, arguing that participating would only lend credibility to a regime on its last legs. 

"I see a decaying temple, almost collapsing," ElBaradei says of Mubarak's rule. "It will fall sooner rather than later." 

21. Sergey Brin and Larry Page
for standing up to China's bullying.
Co-founders, Google | Mountain View, Calif.
 
Sergey Brin and Larry Page, presidents of a global search giant valued at $196 billion, have assigned themselves a mission no smaller than "to organize the world's information and make it universally accessible and useful." The scale and diversity of Google's ambitions would be laughable if the company weren't already so far along in accomplishing them. Through its philanthropic arm, Google has also spent $100 million since 2004 on everything from wind-power ventures to public health. 

But the world's greatest answer provider has also raised plenty of questions. Blithely certain of its own virtuousness -- its motto, famously, is "Don't be evil" -- the company has stumbled into controversy with its apparent disregard for privacy and its recent support for multitiered access to the Internet. At the same time, however, the company has grown into its responsibilities as a global player. After years of obliging China's sprawling censorship regime, Google in 2010 forced a showdown with the country -- reportedly at the behest of Brin, whose family escaped Soviet Russia when he was a child. ("It has definitely shaped my views, and some of my company's views," he told the New York Times.) Google then devised a clever workaround -- routing Chinese search requests to servers in Hong Kong -- that allowed Chinese officials to save face while easing restrictions for the country's citizens. For a company renowned for digital intelligence, it was an impressive display of the human kind. 

22. Christine Lagarde
for pushing France on fiscal discipline.
Finance minister | France
 
In a year when austerity ruled, one woman managed to imbue an extremely unpopular set of policies with moral authority and intellectual heft: Christine Lagarde, President Nicolas Sarkozy's finance minister and the architect of France's response to the economic crisis. Lagarde, former head of the global law firm Baker & McKenzie, has been known in Paris as a deficit hawk and pro-growth capitalist for some time, earning her the unflattering-for-France nickname, "The American." In 2010, she played a key behind-the-scenes role in the Greek bailout, while bucking popular opinion in France with her plans to slash spending, raise the retirement age to 62, increase taxes for the highest earners, and shrink the government by 100,000 civil-service jobs. By September, she could boast of falling deficits and a projected growth rate of 2 percent for 2011. "We are in the middle of the beginning of the end," she said in July. "The crisis has really hit its peak." 

Lagarde may not have been the most popular member of Sarkozy's cabinet this year, as rioters raged over her proposed measures, but she was certainly the most essential. Her goal entering office was to bully France into, as she put it in 2007, rolling up its sleeves and getting over its age-old antipathy toward work. The crisis has offered a petri dish to explore the impact of her ideas, and so far the experiment seems to be working. 

23. Salam Fayyad
for bringing faith in technocracy to the Holy Land.
Prime minister | Palestine
 
It may just be a soft-spoken technocrat who makes the revolutionary dream of an independent Palestine into a reality. Last year, Salam Fayyad, a former IMF hand, laid out a plan to construct the institutions of a Palestinian state in two years. In 2010, his push is gaining momentum: Fayyad has opened dozens of schools and housing centers across the West Bank and pledged that at least half of the Palestinian Authority's budget this year will be provided by tax revenues rather than aid. The West Bank's economy grew at an impressive 7 percent clip during 2009, while Palestinian security services cracked down on attacks meant to destabilize the peace process.
In his three years in office, Fayyad has evolved from a bureaucrat's bureaucrat into a political figure in his own right. At the same time, he remains the West Bank leader most willing to work with his Israeli counterparts, who often praise him as a "Palestinian Ben-Gurion." 

Increasingly, Westerners and Arabs alike see Fayyad's state-building plan as the most effective way to place the initiative back in Palestinian hands. And even if the latest round of Mideast peace talks comes to naught, Palestinians will still have the new schools, improved roads, and professional law enforcement agencies that are Fayyad's legacy. 

24. Elizabeth Warren
for putting the spotlight on America's debt binge.
White House advisor | Washington
 
In November 2008, Senate Majority Leader Harry Reid handed Elizabeth Warren one of the most difficult assignments in Washington: leading an audit of the Troubled Asset Relief Program, the $700 billion bank bailout approved the previous month to stem the 2008 global financial panic. The role would have made Warren persona non grata on Wall Street, if she hadn't been already: The plain-spoken Oklahoman bankruptcy expert had already been banging the drum for the creation of an agency that would oversee financial products -- including the exotic instruments that had precipitated the crash -- in the same way that existing federal agencies monitor the safety of pharmaceuticals, food, and home electronics. "The time has come to put scaremongering to rest and to recognize that regulation can often support and advance efficient and more dynamic markets," she wrote in Democracy in 2007. 

Now tasked with overseeing the creation of the agency she envisioned -- which was passed by Congress in July -- her target remains largely the same: the predatory financial activities that bankrupt underinformed and low-income consumers. "A model that is designed to keep those families in a revolving door of debt," she said, "is not good for families -- and ultimately not good for the economy," neither America's nor the world's. 

25. Henry Kissinger, Sam Nunn, William Perry, and George Shultz
for showing that if wise men can give up on nukes, so can the rest of us.
Elder statesmen | New York, Washington, Palo Alto, Calif.
 
No one understands the danger of nuclear war quite like this quartet, who cut their teeth as Cold War hawks. Their transformation from hard-liners to anti-nuke activists has been critical this year as Barack Obama has sought to win approval of a new strategic arms treaty with Russia and inch closer to a world without nuclear weapons. 

Through timely op-eds and cameos in the acclaimed documentary Nuclear Tipping Point, the "four horsemen," as they're jokingly referred to, have helped defuse charges that disarmament is weakness. With arguments rooted in a realist understanding of global power, the four warn that the United States cannot afford to live with the "very real possibility that the deadliest weapons ever invented could fall into dangerous hands." 

28. Shai Agassi
for driving to make electric cars a reality.
CEO, Better Place | Palo Alto, Calif.
Israeli-born Shai Agassi is much more than a car-part inventor or a lithium-battery whiz: He's an electric-car prophet. Through his startup, Better Place, he has begun the crucial work of developing, and proselytizing for, the infrastructure necessary to make electric autos a mass-market success. 

Agassi's sales pitch has global appeal: He has attracted more than $700 million in venture capital, and Australia, Denmark, Hawaii, and Israel have announced plans to build Agassi's networks. Tokyo's taxi drivers are already driving on the Better Place system, with San Francisco set to follow in 2011. Ranked third on Fast Company's list of the most creative people in business, Agassi said: "How do you run an entire country without oil, with no new science, … and in a time frame that's fast enough to get off oil before we run out of planet?" His answer, and increasingly the world's, is obvious. 

35. Paul Farmer
for showing the world what to do, and what not to do, in Haiti.
Medical anthropologist, Harvard University | Boston


When the earthquake struck Haiti in January, donors around the world scrambled to figure out who was best prepared to help the survivors. The near-unanimous answer was Paul Farmer. For the last 23 years, Farmer has worked to make his organization, Partners in Health, a model for how aid can be done -- with local staff and low overhead, two characteristics that have made it indispensable this year. As U.N. Haiti envoy Bill Clinton's right-hand man, Farmer has lauded the generosity of the response to the earthquake, but he has also called the world out for shirking its responsibilities to the needy. 

"NGOs have to be careful not to replace the state," he recently told students at Macalester College. "If they are filling the role the public sector should be filling, can they find a way to help rebuild that locally?" It's a lesson that, thanks in part to Farmer, is spreading around the world: The most successful aid efforts are driven by people on the ground, rather than dictates from Washington. 

41. Mehdi Karroubi
for keeping the spirit of the Green Movement alive.
Cleric | Iran
 
Faced with an extraordinary crackdown by Iranian authorities, most leaders of Iran's Green Movement have faded from the public eye in the past year. This has left Mehdi Karroubi, a midranking cleric who finished well behind Mir Hossein Mousavi in Iran's disputed June 2009 presidential election, as one of the sole opposition figures left in the country. 

A reformist with revolutionary credentials that date back to the Islamic Republic's founding, Karroubi was the first Green Movement leader to blast the regime for mistreating imprisoned opponents, and he's still going full tilt criticizing the government's mismanagement of the economy and the burgeoning influence of the Islamic Revolutionary Guard Corps. Karroubi's courage carries real risks: Late last year, a special tribunal investigated him on charges of sedition, a crime that carries the death penalty. Then in September, plainclothes militia attacked Karroubi's house and tussled with his bodyguards. Tehran's chief prosecutor has said that Karroubi will be tried "once public opinion is ready." But he says he would welcome being brought to court: "It will be a good opportunity for me to talk again about crimes that would make the shah look good." 

43. Nandan Nilekani
for proving that India can be not only democratic, but efficient.
Entrepreneur | India
 
India's breakneck expansion inspires as much fear as awe: Although the country's economy is expected to continue its steady march upward, its infrastructure is still woefully inadequate. Nandan Nilekani, an engineer who played a crucial role in bringing the high-tech revolution to India by co-founding IT giant Infosys Technologies, is looking to change that. 

Nilekani's 2009 book, Imagining India, laid out an ambitious reform agenda based on twin pillars of education and private enterprise. Now he appears determined to tackle the problem head-on, leaving the private sector to chair a new government agency charged with compiling a national identification system for all Indians. It's not hard to see why the job, which combines his technological skills with his drive for rational government, appeals to Nilekani. For too long, he says, the country has been run on an "aching-tooth approach," treating its problems only when crisis arises. 

46. Kwame Anthony Appiah
for forging a code of ethics to fit a globalized world.
Philosopher, Princeton University | Princeton, N.J.
 
Once described as "our postmodern Socrates," Kwame Anthony Appiah has this year turned to the big subject of the social uses of honor around the world: His 2010 book, The Honor Code, documents how it has been used to bring about "moral revolutions" -- the end of abhorrent practices such as slavery and foot-binding -- in the past, and how it can be used to end present evils such as honor killings. "You have to figure out how to get honor to concede to morality," the Princeton University professor said recently. "My thought is: Don't abandon honor; reshape it." It's this unabashedly activist posture that sets Appiah -- who wrote an eloquent letter nominating Chinese dissident Liu Xiaobo for the Nobel Peace Prize -- apart from many of his colleagues. In fitting abstract concepts to the changing demands of the modern world, he is trying to make philosophy relevant again. 

50. Ashraf Ghani and Clare Lockhart
for keeping the focus on governance, not just guns.
Co-founders, Institute for State Effectiveness | Afghanistan, Washington

While others have been focused on winning the war in Afghanistan, Ashraf Ghani and Clare Lockhart have been thinking about how to win the peace. The two founders of the Institute for State Effectiveness, the world's most influential state-building think tank, have very different backgrounds: Ghani was born and raised in Afghanistan, trained as an anthropologist at Western universities, and served as his homeland's finance minister from 2002 to 2004 before his failed 2009 presidential bid; Lockhart was a lawyer and investment banker before stints at the World Bank and the U.N. But they share a common goal: a government in Kabul that can manage its own affairs. 

Their 2008 book, Fixing Failed States, suggests how to achieve this in bite-size chunks, and Ghani and Lockhart have since been invited to lend their nation-building insight to governments from Sudan to Lebanon to Nepal. And both remain staunch critics of Afghanistan's status quo, whether it's Ghani launching jeremiads against corruption or Lockhart pointing out that Afghanistan has wasted money by trying to convince expat Afghans to return home instead of investing in high schools and universities.