Policy, not altruism

How global ambitions are helping to modernise the army

A new Brazilian way of soldiering

BRAZIL’S military bands are not like those of other countries. The one welcoming a group of visiting Americans was playing with even more than its usual stomp. The singer’s jeans seemed to have been sprayed on. But this was not your normal military band. It belonged to the country’s peacekeeping force which soothed Haiti during an especially tense period in 2007, teaming up with local rara bands to perform at voodoo-influenced Lenten ceremonies.

Brazil has long been an enthusiastic peacekeeper, sending troops to half the 60 or so UN operations since 1948. But in the past few years, peacekeeping has become a more important component of Brazil’s foreign policy, while also playing a role back home. It has served as a way for Luiz Inácio Lula da Silva, the president since 2003, to boost his country’s standing in the world. “Brazil wants to make, as well as follow, international norms,” says Monica Herz of the Catholic University in Rio de Janeiro. “Brazil’s elite thinks peacekeeping is part of the price you have to pay to be among the nations who make the rules.”

The clearest sign of this calculation was the decision in 2004 to take charge of the Haiti operation, now 13,000 strong and the UN’s third-largest mission. This month Brazil announced that it will also take command of the naval part of the UN’s mission in Lebanon. Haiti was significant not just because this was the first mission Brazil commanded, but also because it showed that the government was willing to stretch what until then had been an article of foreign-policy faith: non-interference in other countries’ internal affairs.

Brazil had previously balked at missions mandated under chapter seven of the UN charter, which permits forcible intervention (“peace enforcement” as opposed to peacekeeping, which takes place under chapter six and requires the consent of those concerned). Haiti was a chapter-seven operation, and Brazil’s involvement required diplomatic contortions by both it and the UN to pretend that it wasn’t.

In 2005 Brazil boosted its credentials further by opening a peacekeeping school, the Centro de Instrução de Operações de Paz (CIOpPaz) near Rio de Janeiro. CIOpPaz has since trained 15,000 troops, of which 2,300 are on active duty. All are volunteers and the training programmes are hugely oversubscribed.

This effort has domestic payoffs, too. There may be some synergy between peacekeeping and security in favelas (slums). Brazil’s peacekeepers conduct joint exercises with the police in favelas, while the director of Viva Rio, an NGO that works in some of Rio de Janeiro’s toughest slums, teaches at CIOpPaz.

More important, peacekeeping helps to modernise the army, which has changed surprisingly little since it ran the country in a dictatorship lasting from 1964 to 1985. With democracy firmly established, it needs to find a new job (the country faces few security threats). Peacekeeping can help. “We’ve shifted from teaching purely military aspects to teaching how to align military and civilian goals,” says Colonel Pedro Pessôa, the head of CIOpPaz. Clovis Brigagão of Candido Mendes University in Rio says peacekeeping encourages “the democratisation of the military mindset. The old generation is all about war and security. In another generation we’ll have a new military, with an international outlook and new ideas about conflict prevention, civilian governance and the rule of law.”

Brazil’s armed forces are balkanised, with each service acting autonomously. Remarkably, only this month was the first joint chief of staff appointed. CIOpPaz has pioneered inter-service collaboration, with members of all three branches of the armed forces taking part in its training courses side by side.

It is not clear how much further Brazil is willing to go in keeping the world’s peace. Even Lula, who is stratospherically popular, has shied away from openly supporting peace enforcement—and the left still attacked him over Haiti for bending the Brazilian tradition of non-intervention. While there are no significant differences in the main parties’ attitudes to peacekeeping, whoever wins the presidential election on October 3rd is unlikely to be as activist in foreign policy as Lula, at least for a while. In peacekeeping as in other matters, Brazil’s global ambitions tend to move two steps forward and one back.

Source - Economist

Перу: 400 років самотності

Дроздовський Дмитро 
Український Тиждень 

Перу прагне сконструювати свою національну ідентичність, позбувшись комплексу меншовартості й примиривши в свідомості людей колоніальність і колонізаторство

Перу – особлива країна Південної Америки. Це й не Бразилія з її грандіозними карнавалами та неймовірною бідністю околиць мегаполісів. Це й не Венесуела з авторитаристськими манерами її президента. Перу – країна-медіум, яка сьогодні разом із іншими державами Латинської Америки шукає своє національне мотто. Ще Ґарсіа Маркес у Нобелівській промові говорив про проблему «самотності Латинської Америки» як особливого геополітичного й культурного суб’єкта, який для світу залишається чужим, екзотичним. Самотність Перу, країни, яку Паскуаль де Андогоя відкрив 1522 року, триває вже чотири століття.

Сьогодні ми розуміємо, що «екзотичність» живе лише в колонізаторській свідомості. Ще Едвард Саїд описував цей феномен: коли для нас щось видається «дивовижним», «чарівливим», то це свідчить радше про приписування нашого значення певному об’єктові реальності. Схід є Схід. Латинська Америка є Латинська Америка. Вони не загадкові й не надзвичайні. Але свідомість західноєвропейської людини часто прагнула позначити «Іншого» як такого, що належить її простору. Студії з постколоніальної проблематики країн Латинської Америки й досі залишаються незораним полем в українському гуманітарному просторі. Досвід цього регіону для нас видається занадто далеким.

Шукаючи себе

Нині Перу прагне вибудувати відносини не тільки із сусідами, а й із країнами Північної Америки й навіть Росією. Два роки тому на саміті Асоціації країн тихоокеанської спільноти (АТЕС) Росію представляв Дмітрій Мєдвєдєв. У Лімі можна було побачити білборди з обличчями президентів країн АТЕС. Медвєдєв на них був зображений у центрі, впадала в очі його вищість. Тоді візит російського президента викликав неабиякий резонанс. На відміну від України, для Росії країни Латинської Америки не захмарні висоти чи заховані в загадковому Ельдорадо землі, а регіон, у національній пам’яті якого вона намагається оживити соціалістичне минуле, коли СРСР був його надійним партнером.

А ось про відносини Перу зі США не можна сказати, що вони вельми успішні. Американським громадянам віза для в’їзду в Перу не потрібна. Натомість перуанці навіть не можуть перебувати в аеропортах США без транзитної візи. Громадяни США часто в претензійній формі наголошують у розмові з представниками Латинської Америки: «We are citizens of America» (ми є громадянами Америки), – а перуанці додають: «І ми». Адже Америка – це частина світу, яка складається з двох материків: Південної та Північної Америк. Такі ці дрібниці засвідчують: Перу сьогодні прагне сформулювати свою інтерпретацію історії, сконструювати перуанську національну ідентичність, щоб позбутися комплексів меншовартості.

Перше враження від країни формується в аеропорту. Міжнародний аеропорт Ліми нічим не відрізняється від найкращих аеропортів Європи: Віденсь­кого, Цюрихського або Ґетвіку в Лондоні. Кілька років тому німецька компанія придбала цей аеропорт і перетворила його на «європейську лялечку». А от сама столиця Ліма – це місто-мегаполіс зі складною екологічною ситуацією, з корками в години пік, з типовими латиноамериканськими нетрями, куди туристам краще не потикатися.

Як відомо, Перу – країна інків. Мачу Пікчу – стародавнє місто інків, загублене в горах. Місто існувало до вторгнення іспанців 1532 року. Після появи загарбників на їхніх землях його населення таємничо зникло. До наших днів збереглася столиця імперії інків Куско. Місто пережило й іспанських конкістадорів, і численні землетруси.

У Перу реально відчутна проблема діалогу етносів та вироблення спільної ідентичності. Там досі можна помітити неприязнь із боку нащадків конкістадорів до тубільного населення. Освічені мешканці Ліми (нащадки європейців) зустрічають представників автохтонного населення в крамницях поглядами, сповненими зневаги. В Лімі якось саме постає запитання: звідки в Європи, наділеної християнською мораллю, розумом, стільки агресії, спроможної знищити цивілізацію? Невже вся причина в золоті інків? При цьому обличчя корінного населення випромінюють особливе світло. Вони ніби звикли до свого підлеглого становища, але зберегли душу.

Загалом формування ідентичності в Латинській Америці (зокрема в Перу) є однією з найболючіших проблем. Ще на початку ХХ ст. у країнах цього континенту філософи почали замислюватися над проблемою співіснування спільнот у межах однієї країни, над діалогом між тубільним населенням і нащадками конкістадорів. Тоді ж логічно постало запитання: як бути з національною мовою в Латинській Америці? Якщо за основу взяти іспанську, то в такому разі національною буде мова, чужа для тубільців. Зреш­тою, історично іспанська мова – це мова колонізаторської Іспанії, а не Латинської Америки. Дискусія щодо цього триває

Перуанідад

Початок ХХ ст. в Перу ознаменувався спробою подолати колоніальну свідомість та витворити нову політичну модель. Тоді почалося конструювання перуанідаду (перуанської ідентичності). Крім того, в 1930–1940-х багато жителів країни захоплювалися Радянським Союзом, соціалістичними моделями розвитку.

У 1910-х формується гурток інтелектуалів «Група Трухільйо» (С. Вальєхо, В. Айя де ла Торре, А. Оррего). Його представники не приділяли особливої уваги культурним проблемам індіанського населення, вдаючись до індихеністської (див. Словничок) риторики лише при спілкуванні з представниками півдня країни.

А ось у 1920-ті при Міністерстві економіки Перу було засновано відділ у справах індіанців. У Перу в 1920–1930-х було взято курс на ствердження індіанської, а не метисної сутності національної культури. Саме індихенізм стає першою за часом течією, спрямованою на роз­в’я­зання проблеми національної само­ідентифікації. Криза європоцентристської картини світу на певний час відсунула в тінь європейський складник перуанської культури. В середині 1920-х з'являється чимало індихеністських часописів. Зок­ре­­ма, 1925 року в Куско виходить «Кечуанська душа», 1926 року в Пуно – «Бюлетень Тітікаки».

У 1930-х у Перу виникає «чолізм» – явище не тривале, але важливе для розуміння політичних процесів. Термін «чоло» трактують по-різному. Так називають метисів перуанської Сьєрри, а також індіанців, котрі покинули свою громаду та стали торгівцями або ремісниками. Перуанський чоло може бути іспанським монолінгвом, білінгвом або навіть погано володіти іспанською, послуговуючись кечуа, та в будь-якому разі він усвідомлює своє змішане походження, хоч індіанська сутність дещо переважає.

На шляху до демократії

З 1940-х до 1990-х історія Перу – це злети й падіння, драми військових протистоянь і прагнень до утвердження національних цінностей. Президент Хосе Бустаманте, котрий прийшов 1945 року до влади, скасовує цензуру, відновлює громадянські права й звільняє політичних в’язнів. Уряд водночас посилює контроль над цінами, зміцнює державний сектор економіки, підвищує мінімальний рівень зарплат. У жовтні 1948-го за підтримки Народної партії, з якою Бустаманте був у конфлікті, повстали моряки Кальяо. Придушивши повстання, армія скинула президента. До влади прийшла військова хунта на чолі з генералом Мануелем Аполінаріо Одрія, якого, зрештою, обрали президентом країни (1950–1956). Військові скасували громадянські свободи, розпустили профспілки, заборонили опозиційні партії й заарештували опонентів. Було запроваджено цензуру. Проте в зовнішній політиці режим Одрії орієнтувався на США. 1960 року Перу розриває дипломатичні відносини з Кубою.

Далі в країні трапилися поспіль два військові перевороти: 1968-го та 1975 року. Реальні соціально-економічні зміни відбулися після президентських виборів 1980 року, на яких переміг Фернандо Белаунде. Прийшовши вдруге до влади (вже обіймав посаду президента в 1963–1968 рр. – Ред.), Белаунде (1980–1985 рр.) скасував більшу частину реформ військового уряду. Він прагнув створити нові робочі місця, започаткувавши масштабні будівельні проекти в зоні тропічних лісів. Але невдовзі почався економічний спад. Уряд був змушений призупинити виплати іноземних боргів. Тоді ж під тиском США Перу вживає заходів зі скорочення в країні плантацій коки, головного джерела доходів багатьох індіанців.

А от вагомі демократичні зрушення відбулися після приходу до влади 2001 року Алєхандро Толедо. Саме з цим іменем пов’язаний період в історії Перу, коли почалися процеси формування незалежної національної політики в царині економіки та гуманітаристики, конструювання національної ідентичності з усвідомленням постколоніальності. За цей час вдалося приборкати інфляцію, здійснити низку важливих соціальних змін, спрямованих на боротьбу з бідністю, залучити інвестиції в медицину й підвищити рівень освіти. Толедо – перший президент Перу, який посів цей пост у результаті демократичних президентських виборів, будучи етнічним представником корінного індіанського населення.

Весь світ спостерігав за виборами у квітні 2000 року, як Алєхандро Толедо боровся з Альберто Фухіморі, котрий до того вже двічі обіймав президентську посаду (1990–2000). За тиждень до виборів Толедо направив офіційного листа до Національного виборчого комітету, в якому йшлося, що вибори нечесні. Таким чином він намагався привернути увагу Організації американських держав до фальсифікацій. Ця Організація оголосила, що Національному виборчому комітетові потрібно більше часу, аби розібратися в ситуації. У підсумку Толедо попросив прихильників написати «Ні – брехні» на бюлетенях, а сам зняв свою кандидатуру. Він закликав провести «Марш чотирьох кінців світу», що став найбільшим народним протестом у перуанській історії. Фухіморі таки був оголошений переможцем у цих скандальних і фальшивих виборах. Але він пішов у відставку під час третього терміну й утік до Японії, коли голова Комітету національної безпеки Владіміро Монтесінос звинуватив його в корупції й порушеннях прав людини.

Перемога Толедо на виборах 2001 року – це удар по корупції. Корупція й бідність і раніше викликали народні протести в Перу, однак через невисокий рівень політичної грамотності людей вони мали сумнівні форми. Можна згадати маоїстський рух «Сендеро луміносо» («Світлий шлях»), що з 1980-го провадить збройну боротьбу з владою й знищив більше бідняків, не згодних із його тоталітарними діями, ніж корумпованих чиновників.

Алєхандро Толедо, випускник Стенфордського університету, на власному прикладі показав перуанцям, що, здобувши освіту за кордоном, вони можуть повернутися додому й розбудовувати свою країну. Саме зусиллями таких освічених людей можна впорядкувати хаос минулого. Впродовж усього ХХ ст. Перу весь час шукала своє мотто після 500-річного колонізованого стану. Тепер вона отримала шанс стати послідовнішою та осмисленішою.

Однак після половини свого президентського терміну Толедо, людина, яка очолила народний рух, щоб повалити Фухіморі, мав рейтинг популярності 7% – найнижчий серед перуанських лідерів, починаючи з 1980 року, коли в країні відновили демократію. Він посів президентське крісло, плануючи викоренити корупцію, але й сам став учасником політичних ігор. Толедо заявляв, що відправить усіх нечесних чиновників до в’язниці. Ці слова полонили уяву перуанців, які палко бажали, щоб злочинних політиків притягли до відповідальності. Та його держ­апарат було звинувачено в тих самих корупційних оборудках, що й попередній. Напрошуються паралелі з ситуацією в Україні після Помаранчевої революції 2004 року.

Проте саме за президентства Толедо перуанська економіка зростала в середньому на 6% за рік. Це один із найвищих показників у Латинській Америці. Інфляція була на рівні 1,5%, що також є досягненням. Одним із головних здобутків Толедо вважають створення програми для боротьби з бідністю JUNTOS. У 2005 році її допомогою скористалися бли­зь­­ко 100 тис. сімей, у 2006-му – 200 тис. Перуанська економіка зростала протягом 60-ти місяців, що було обумовлено високими цінами на мінеральні ресурси, а також інтенсивним притоком приватних інвестицій. Одним із головних партнерів Перу під час президентства Толедо стали США.

«Ми не такі…»

Тому Перу сьогодні – країна, яка передусім прагне витворити нову філософію розвитку, даючи відповідь на базові державницькі питання: якою є свідомість, мова й культура нації? Ця країна існує на перетині ліберально-демократич­них і національ­них стратегій розвитку. Прагнучи побудувати міцні відносини із США, Перу також геополітично є партнером Китаю та Росії. Перуанська історія – це шлях від імперії (хоча «імперію інків» навряд чи можна порівняти зі світовими імперіями XVIII–ХІХ ст.) до колонії, а згодом від колонії – до національної держави. Й досі у розмовах людей різних класів чуєш: «Ми не такі, як іспанці. Наша мова інша». При цьому за зразок націєтворення, вартий наслідування, вони вважають Бразилію. Можливо, дається взнаки колоніальний статус, пов’яза­ний із бажанням сформувати власний наратив на вже чиїйсь основі. Попри все Перу – країна на шляху до самотворення з величезним національ­но-історич­ним спадком і духовним потенціалом.

Ключові дати

28 червня 1821 року – проголошено утворення Республіки Перу.

1824 рік – Перу здобуває остаточну незалежність після битви біля Хуніне й Аякучо.

1948 рік – встановлено диктатуру Одрії, який проводив політику терору.

1960-ті – президент Перу Мануель Прадо (1956–1962 рр.) встановлює демократичний лад.

28 червня 1990 року – до влади приходить Альберто Кенйо Фухіморі, який у другому турі виборів випереджає письменника Маріо Варгаса Льйосу. Правління Фухіморі позначено терором, антидемократичними рухами, корупційними скандалами.

З липня 2001-го до червня 2006 року – президентом країни був Алєхандро Толедо, він проводив політику демократизації та утвердження ліберально-національних цінностей.

З червня 2006 року й понині – президентську посаду обіймає соціал-демократ Алан Ґарсіа Перес, котрий уже перебував на ній з 1985-го по 1990-й

Словничок

Індихенізм – ідейна течія, що прагне осмислити роль і місце індіанського населення в історії Латинської Америки, зберегти й утвердити індіанську ідентичність.

Вартість життя в Перу

$7 ціна одного галона (4 літри) бензину

$5 ціна одного галона нафти

$30-40 тис. вартує 2-поверховий будинок у Лімі

Від $20 тис. коштує квартира в Лімі

Культурний позитивізм

Белей Лесь 

Український Тиждень

Єжи Онух про проекти Польського інституту, виклики модернізації, творчі рудименти сталінської системи та «дубаї-проджект» Віктора Пінчука

Говорити про українську культуру можна довго й багато. Зрештою, це улюблена справа наших можновладців і культуртрегерів. На жаль, дуже нечасто ці розмови виливаються в якісь дії. Єжи Онух 13 років прожив в Україні, очолював Центр сучасного мистецтва та Польський інститут, а отже, мав безпосередній контакт із українським культурним простором. Маючи за плечима польський досвід реформ системи культури, він із рентгенівською проникливістю бачить недоліки нашого культурного дискурсу. Каденція пана Єжи в Польському інституті вже закінчилася, віднині він займатиметься промоцією польської культури в Нью-Йорку. Тижню було цікаво запитати в Єжи Онуха про кінцеві враження від тривалого «українського досвіду».

У. Т.: Пане Єжи, ви 13 років живете в Україні. Як незалежний спостерігач як ви оцінюєте державну культурну політику? Чи сталися якісь зміни?

– Моє перебування в Україні можна поділити на два періоди. Перші сім років працював директором Центру сучасного мистецтва (ЦСМ), який заснував Джордж Сорос, а останні п’ять років я директор Польського інституту. Отже, за ці два періоди виконував різні функції. А точка зору, як відомо, залежить від функції, яку ти виконуєш. Внутрішньо хочу якось поєднати це все в одну картину. Мав певні очікування від української влади й від законодавства, коли очолював ЦСМ, і трохи інакше на це дивився, коли почав репрезентувати Польщу. Як на мене, Україна весь час перебуває в непоганій ситуації, бо в галузі культури не відбулося cуттєвих реформ. За ці 13 років я не побачив системних змін у культурній політиці України.

У. Т.: І ви справді вбачаєте в цьому певний позитив?

– Позитив полягає в тому, що можна вчитися на чужих помилках, наприклад, Польщі й інших країн нашого регіону. Як на мене, найбільший виклик для Польщі, України й усього посткомуністичного регіону – це процес модернізації та правильне керування її ефектами. Польща взялася за це завдання досить рано. На початку 1990-х усе активно обговорювалось, а всередині десятиріччя вже було зроблено перші кроки. За ці 13 років в Україні я мав справу з сімома міністрами культури. Більшість із них добре знаю, й співпраця складалася по-різному, але загалом Україна все ще не зреформувала свій сектор культури. Мені видається, сучасна українська парадигма культури досить безпорадна перед викликами сьогодення. Для успіху тут потрібні відповідно сформовані особистості з належним рівнем свідомості. Якщо ж ми зігноруємо виклик модернізації, то це відкине нас на цивілізаційні маргінеси, й це стосується не тільки України, а й інших посткомуністичних держав.

У. Т.: За вашими словами, Україна може вчитися на чужих помилках. Які, наприклад, польські помилки назвете в цьому контексті?

– Перша і найбільша помилка – запізнення. Є певні речі, які треба здійснювати зараз або навіть учора. Коли є відставання, треба робити ґрунтовний аналіз і наздоганяти. Візьмімо закон про кінематографію – Польща прийняла його п’ять років тому, й то з запізненням, бо вже десять років тривала криза польського кіно. Думаю, в Україні подібна криза все ще триває. В Польщі цей законопроект викликав бурю дискусій, бо зачіпалися інтереси певних груп, не зацікавлених у зміні статус-кво. Але ми зламали опір. Раніше в Польщі знімали десь 20 фільмів на рік, а після створення Інституту кіномистецтва почали знімати по 60. І навіть ті, хто перебував в опозиції до цієї реформи, безпорадні перед не­­запереч­ними результатами.

У. Т.: Крім кінематографа, де, на вашу думку, найбільше бракує державної підтримки в українській культурі?

– Я повторюю, як мантру, що найважливішими є системні зміни, які б сформували зрозумілу й прозору систему функціо­нування. Для чого це потрібно? Ми всі знаємо, що роль особистості надзвичайно важлива в культурі, але треба створити умови, щоб особистість змогла себе виявити. І якщо система правильно збудована, тоді така можливість є. У культурному процесі також трапляються інші особистості, далеко не зірки, а навіть навпаки, й система повин­на відмежовувати їх, аби вони не знищили того, що вже зроблено. Це дві функції добре відлагодженої системи: дати шанс тим, хто на нього заслуговує, і захистити перед тими, що можуть нашкодити. Окрім того, система має залишити максимальну сферу свободи. Це дуже нелегке завдання, бо воно вимагає політичних рішень. А для них необхідні, знову ж таки, освічені люди з певним баченням. Мені здається, навіть за дуже складних обставин можна дуже багато зробити. Наприклад, в Україні діють близько 30 творчих спілок, які є своєрідним рудиментом ще сталінської системи. Вони вже беззубі, проте все одно виконують функцію радше гальма, ніж рушія. Я, звичайно ж, не закликаю до ліквідації спілок, бо зараз це інституції громадянського суспільства, та вони не повинні займатися узурпацією прав, які вони втратили.

Людина – це стиль

У. Т.: В одному з інтерв’ю поміж проблем української культури ви назвали брак бунту в Україні. Про який саме бунт ідеться? Як його спровокувати?

– Бунт можна по-різному провокувати. Колись давно, ще в ліцеї, я прочитав інтерв’ю з Пабло Пікассо, яке запало мені глибоко в пам’ять. Пікассо сказав приблизно таке: «щодня я прокидаюся незадоволеним, і це мене рятує». Йдеться саме про такий вид бунту, про творчий підхід до справ, про незадоволення певними схемами, які обмежують нас. Тут не йдеться про боротьбу з табу. Це також не революція для революції. Я перебуваю на такій життєвій стадії, що вже не дуже захоплююся революціями. Тут ідеться про людську цікавість і незгоду, які є досить потужними двигунами.

У. Т.: Ви неодноразово вказували на брак стилю як загальну культурну проблему…

– Це моя улюблена тема. Я колись навіть казав, що людина – це стиль, а стиль – це людина. Ми часто говоримо: «щось зроблено в гарному стилі…» Мені видається, в цей перехідний період домінує саме поганий стиль. Стиль – елемент культури, а культура – культивування певної поведінки. Так само, як із садом: якщо його не доглядати, то він перетворюється на джунглі. Подібно виховання й освіта формують певне почуття смаку. Коли раптом непідготовлені, неосвічені та недосвідчені люди отримують багато можливостей, тоді маємо справу з поганим стилем. Так сталося, що в цій частині світу за кілька років з’явилися казкові багатії, і їхні переконання зазнали хибної трансформації: «Якщо я був настільки розумним, щоб так збагатіти, то я можу все, я носій стилю».

У. Т.: А як, на вашу думку, можна виховати почуття гарного стилю?

– Коли йдеться про смак, то ви самі бачите, що кількість кічу, яка нас оточує, досить значна. Думаю, найкращий метод – це час. Якщо говорити про нуворишів, то з часом вони обтесуються. Так, нині в Києві вже багато гарних ресторанів, у яких все робиться за світовими стандартами. Тобто контакт зі світовою культурою, хоча б кулінарною, та цивілізацією робить свій ефект. Культурні модуси досить театральні за своєю природою. Часто мені дорікали, що, мовляв, на Заході кельнери усміхаються штучно, а я відповідаю – краще, коли кельнер до мене штучно усміхається, ніж щиро скалить зуби. Про це треба говорити. Одним із дієвих засобів є гумор, він допомагає нам дати собі раду з подібними проблемами.

У. Т.: А як ви ставитеся до поняття моральних авторитетів?

– Питання моральних авторитетів – досить складне. Його важко визначити, ми завжди їх шукаємо, щоб на них спертися, щоб мати якесь мірило. Мені видається – це ще одна проблема дискурсу української культури. Бо якби мене запитали, хто в Україні безперечний моральний авторитет, то мені важко було б відповісти. Для мене, наприклад, таким є кардинал Любомир Гузар, але, на жаль, не всі українці зі мною погодяться. Й ця проблема не стосується лише України. Тут ідеться про зв’язок із минулим. Бо в 20 років неможливо стати моральним авторитетом, а старше покоління так чи інакше мало справу з так званим реальним соціалізмом. І в певних ситуаціях я навіть сам відчуваю, що дію так, а не інакше, бо маю певний багаж.

Гламурне мистецтво

У. Т.: Мабуть, найближчим для вас є мистецьке середовище. Свого часу ви очолювали потужний Центр сучасного мистецтва, який ознайомлював українську публіку зі світовими зразками. Як би ви порівняли його діяльність із PinchukArtCentre?

– Я скажу так: якби не було ЦСМ, то не було б і Pin­chuk­ArtCentre, та й загалом уся ситуація в українському мистецтві була б іншою. Мережа центрів Сороса, а їх функціонувало понад 20 у Східній Європі, – це, власне, проект модернізації. Це була спроба демонстрації певних механізмів, а не «хоум-мейд-борщ». Не йшлося про те, щоб це був тільки імпортований проект, яким до сьогодні є Центр Пінчука, а радше якесь ноу-хау. ЦСМ мав пускати коріння, і так сталося. Ми вчили мистецьке середо­вище певних стандартів поведінки. Тепер це смішно, але я пам’ятаю, як митці не знали, що таке CV чи портфоліо. Не знали, як має виглядати пропозиція проекту, як організувати виставку чи написати прес-реліз. Центр Сороса мав освітню мету, а Центр Пін­­чука я називаю «дубаї-про­­джект», який можна збудувати будь-де. Це ініціатива однієї особи, її смаки і вибір. Проблема полягає в тому, що викривилася перспектива. Глядачі отримали добірку продуктів із найдорожчої найвищої полиці. Пінчук, безумовно, виставляє відомих авторів, але це – гламурне мистецтво. Далеко не все сучасне мистецтво так виглядає. В людей може скластися хибне враження. Це симптом загального домінування гламуру, я це називаю хворбою топ-10. Бо коли хтось пише про виставки в Pin­­chukArtCentre, то найчастіше згадують ціну того, що виставляється. Ще одна проблема – з Пінчуком дуже важко конкурувати. Дійшло навіть до того, що держава віддала йому монополію на Венеційську бієнале. Я вважаю, коли міністерство робить такий крок, то це самогубство, воно засвідчує власну безпорадність. Венеційська бієнале – це одна з небагатьох подій сучасного мистецтва, де беруть участь саме держави, а не приватні колекціонери. Це важливий інструмент культурної політики. Якщо віддати його тому, хто має гроші, то це означає, що міністерство абсолютно непотрібне. Навіть у Штатах, де не бракує багатющих колекціонерів, участь у бієнале – величезний відкритий, публічний конкурс.

У. Т.: Яким є нинішнє українське арт-життя? Які позитиви? Де треба допрацьовувати, на вашу думку?

– Як і в усій українській культурі, тут є системні проблеми. Бракує інфраструктури. В такому великому місті, як Київ, відсутня гарна публічна галерея. І це стосується не лише візуального мистецтва. Симфонічний оркестр не має своєї зали, а у філармонії товчуться 700 осіб – це серйозні проблеми й виклики. Те, що українці не достатньо представлені у світовому контексті – наслідок інституційної слабкості. Культура діє в межах інституцій, і коли в країні вони слабкі, а комусь щось таки вдається – то це радше виняток, який підтверджує правило. Я часто жартував, що все сучасне українське мистецтво – це 100 осіб із жінками й коханками.

Потенціал історії

У. Т.: Як загалом ви оцінюєте діалог культур – польської та української? Чи він достатній? І чи симетричний?

– Достатнім він точно не є. Чим більший, тим кращий. Тепер, звісно, краще, ніж було, бо він взагалі існує. Говорити про симетричність складно, адже Польща має певні системні інструменти, хоча би Польський інститут, а Україна аналогів не має. Тобто в цьому напрямку можна ще багато зробити.

У. Т.: Чи те, що презентують із української культури в Польщі, вдало підібране? Чи є щось таке в нашій культурі, про що не знають поляки, але це мало б припасти їм до душі?

– Мені видається, Україна не використовує свого величезного потенціалу історії. На її території, найбільшій у Європі, лежить величезна кількість культурних і цивілізаційних шарів. Вони перебувають поза свідомістю навіть самих українців. Деякі аспекти подаються досить банально, наприклад, трипільська культура. Але крім них були ще скіфи, сармати, готи, греки… Треба створювати певну свідомість і не соромитися, що це не ваше, бо стародавній Єгипет і сучасний, як і антична Греція й сучасна, – це цілковито різні речі, проте там пам’ятають історію. Над цим необхідно працювати в Україні. Це будує ідентичність. Я вже мовчу про комерційну вигоду.

У. Т.: Якщо підсумувати результати вашої діяльності на посаді директора Польського інституту в Києві, то які проекти ви би назвали серед найвдаліших?

– Найближчі моєму серцю проекти – не обов’язково були гламурними й показовими, бо я вірю в органічний розвиток і позитивістську діяльність, особливо в польсько-українських відносинах. Думаю, успішною була наша співпраця з фундацією «Відродження», з якою ми організували спільний видавничий проект. Уже п’ять років ми видаємо переклади польської есеїстики і художньої літератури. За цей період з’явилося близько 30 книжок, які вибирали українські видавці, ми нічого не нав’­я­зували. Думаю, успішним також був проект двох премій: Малевича і Конрада – це добрий приклад пошуку особистостей, пов’язаних із Україною та Польщею, але котрі належать до світового контексту. Ми поставили їх патронами, які пропагують українських митців і письменників. Цей проект не вимагає великої інфраструктури, експозиційних зал і відбувається радше в медіа-просторі. Також успішно реалізується стипендія Gaude Polonia. За 8 років понад 190 стипендіатів побували в Польщі. Стипен­­діатам-ко­м­по­­зиторам ми замовили кілька творів, які потім грали польські виконавці. Проект отримав продовження, оскі­льки на концерті у філармонії був один український меценат, який замовив твори в цих авторів. Ми також співпрацюємо з понад 30 фестивалями. Щороку Польський інститут організовує більше 90 акцій різного масштабу – одні багаторазові, інші одноразові. Серед них івенти, наприклад, концерт Лешека Можджера, шопенівські концерти Яна Кшиштофа Брої чи візити Анджея Вайди, Кшиштофа Зануссі. Мені видається, що у свідомості українців, для яких культура важлива, Польський інститут у Києві займає свою нішу.

У. Т.: Чи були такі проекти, які не вдалося реалізувати?

– Були, звичайно ж. Таким проектом стала культурна розкрутка Жовкви. Це так зване ідеальне ренесансне місто збудували Жолкевські. Я хотів прищепити людям певну свідомість. Бо після війни населення Жовкви майже повністю змінилося: євреї загинули, поляки й частина українців – виїхали, а в ренесансних будинках поселилися інші люди – переважно переселенці з довколишніх сіл плюс совєтський танковий гарнізон. І сьогодні люди все ще не усвідомлюють того, де вони живуть. Нікого не дивує, що в ренесансній будівлі вставляють пластикові вікна, бо так «паложено». І в серпні ми спробуємо знову відновити цей проект.

У. Т.: Які у вас подальші плани після завершення каденції? Чи плануєте повернутися в Україну?

– Думаю, після 13 років уже можна на певний час виїхати з України. Маю надію, що сюди буду навідуватися. Мене призначили директором Польського інституту в Нью-Йорку. Там у мене будуть зовсім інші виклики. Я дуже хотів би, щоб у моїх майбутніх проектах був якийсь український елемент. Наприклад, тепер планується великий фестиваль Бруно Шульца в Нью-Йорку. Важко собі уявити таку подію без Дрогобича. Наступного року я би хотів привезти на ознайомчий візит у Дрогобич американських шульцознавців.

Біографічна нота

Єжи Онух – польський менеджер культури, художник, мистецтвознавець, куратор. Народився 28 липня 1954 року в Любліні. В 1979 році закінчив Варшавську академію мистецтв. 1976–1986 рр. – директор варшавської галереї Pracownia Dziekanka. 1986-го емігрував до Канади, де й далі займався кураторством та дизайном. У 1997–2005 рр. очолював Центр сучасного мистецтва в Києві, заснований Джорджем Соросом. Із 2005 по 2010 рр. був директором Польського інституту в Києві.

НАТО: Під розою вітрів

Чекан Олена 

Український Тиждень

Колись невід’ємна складова холодної війни та протистояння двох світоглядів, нині НАТО – запорука колективної безпеки ЄС та рушій боротьби з тероризмом

Перші ж хвилини на території штаб-квартири НАТО в Брюсселі збили з пантелику: розкривши обійми назустріч одне одному, коридором бігли немолоді чоловік та жінка і, ледь торкнувшись, завмерли в поцілунку. Не те, щоб я очікувала побачити тут геть усіх людей у військовій формі та ще й з автоматами напереваги, але, мабуть, щось із шкільного дитинства про «звірячий вищир НАТО» на маргінесі свідомості залишилось. А пара виглядала так зворушливо і, як на мене, незвичайно в цих стінах. Я не витримала: «Перепрошую, ви здаєтеся такими щасливими…» – «В нас народилась онука!» – «Вітаю!» – Дякуємо!», – і вони спішно попрямували кожен у свій бік. Пізніше я дізнаюся, що подружнім парам працювати в штаб-квартирі можна, але в різних відділах.

Дефініція безпеки

Ще з автівки крізь металеві ґрати паркану можна побачити приземкуваті будівлі, забрані зеленню, й знайому за численними світлинами «Розу вітрів» – монумент-емблему НАТО в оточенні прапорів країн-членів. Сталеві надовби при в’їзді, за ними – зона безпеки. Нас зустрічає співробітник управління громадської дипломатії НАТО: пересуватися територією штаб-квартири гості можуть тільки в його супроводі.

Швидка перевірка на кшталт аеропортівської: паспорти, металева рамка, просвічування речей. Фото- та відеокамеру, мобільні телефони залишаємо на пропускному пункті (цим, власне, пояснюється брак світлин з штаб-квартири – Ред.), дозволяється проносити лише диктофони та ноутбуки. Територія штаб-квартири має чітке зонування й відповідну йому систему перепусток. Це різнокольорові бейджи (кожен день інший колір), які, залишаючи територію, треба здати черговому. Охоронці – чи не поліглоти: англійська, французька (офіційні мови НАТО), німецька, італійська й, звісно, місцева фламандська.

Головний підсумок дводенних зустрічей Тижня з натовцями: НАТО змінюється. І кардинально. До цього спонукали дві події: падіння Берлінського муру, після чого було розсекречено величезну кількість натовських документів часів холодної війни, та криза на Балканах, яка показала, що в сучасному світі вже неможливо вирішувати проблеми, застосовуючи лише військові засоби. Тобто треба шукати нові шляхи.

Нова стратегічна концепція з перспективою на 20 років, яка визріває в кабінетах Альянсу, спиратиметься насамперед на нову дефініцію безпеки. Це боротьба з тероризмом та кібертероризмом, атаки якого можуть паралізувати життя всієї країни: транспорт, енергетику, роботу банківської системи, лікарень тощо – достатньо згадати Естонію, що стала жертвою таких атак. Пріоритетними в стратегії безпеки будуть також проблеми охорони довкілля та соціальні негаразди в суспільстві, загроза розповсюдження ядерної зброї, проблема брудних бомб (у них, на відміну від чистих бомб, використано поділ ядер урану-238 швидкими нейтронами, що збільшує енергію вибуху в 2-3 рази) та енергетична безпека.

Щодо нового бачення політики партнерства, яка вже втілюється в життя керівництвом НАТО, то воно вкладається в короткий месидж: «працювати з усіма, хто цього хоче». І життя вже підтвердило дієвість цього послання. Так, Австралія і Нова Зеландія, які не прагнуть членства в НАТО, відправили свій контингент до Афганістану, а партнери з Близького Сходу – Йорданія та Єгипет – допомагають в Афганістані з логістикою. Важливим чинником боротьби проти тероризму є обмін інформацією між усіма партнерами, який координує НАТО. В усіх країнах-партнерах Альянс запроваджує стратегію контактів з провідними політиками й громадськими об’єднаннями. Серед нових потенційних партнерів – Китай та Індія.

Змінюється політика НАТО і в Афганістані. Наразі Альянс узяв курс на підготовку підрозділів афганських солдатів та поліцейських. До жовтня 2011 року їхня кількість сягатиме 300 тисяч, і вони згодом мають повністю забезпечувати безпеку країни як у середині, так і на її кордонах. Водночас збройні сили НАТО поступово переймуть на себе допоміжну роль: тилове забезпечення, допомога при надзвичайних ситуаціях, транспорт, повітряна підтримка.

Та є у Альянсі константа, яка не мінятиметься ні за яких умов. Це колективна оборона територій країн-членів та захист їхнього населення. Особливо непокоїть керманичів НАТО загроза ракетного нападу внаслідок розповсюдження балістичних ракет та збільшення їхнього радіусу дій. Наразі більшість європейських країн-членів знаходиться під прицілом іранських ракет. Щоб убезпечити свої країни, Альянс планує запровадити американську систему захисту і підключити її до всіх європейських систем, створивши таким чином спільну мережу. Реалізація цього плану займе десять років та коштуватиме близько 200 мільйонів євро, які будуть розділені між усіма країнами-членами НАТО. Що стосується ядерної політики: поки в світі є ядерна філософія, Альянс буде забезпечувати засоби протидії. Проте, зберігаючи цей необхідний компонент стримування, НАТО все ж вважає за потрібне сприяти скороченню запасів ядерної зброї у світі.

Брюссельська штаб-квартира й Україна

Спікер Альянсу Джеймс Аппатурай був гранично відвертим: «Політика НАТО щодо України не змінилася внаслідок зміни вашого уряду: двері Альянсу для України і тепер відчинені, а зобов’язання, що були нами взяті в Бухаресті, й далі чинні. Вочевидь, ваш новий уряд не хоче членства України в нашій організації, але він бажає продовжувати партнерство… Ми чітко наголосили на тому, що хоча Україна прагне до позаблокового статусу, партнерство з Альянсом абсолютно цьому відповідає. Наприклад, НАТО має дуже добрі стосунки зі Швецією, яка є нейтральною країною, проте вона надіслала своїх вояків до Афганістану. Так само, Фінляндія та Австрія. Тобто ніякої суперечності між добрим партнерством і навіть співпрацею з Альянсом й позаблоковим статусом, якщо ви використовуєте цей термін, нема. Сподіваюся, наше співробітництво з Україною не зазнає ніяких змін. Скажу більше: партнерство з Україною належить до пріоритетів НАТО».

На запитання, чи не завадить цим програмам співпраці достатньо великий дефіцит бюджету Альянсу, про що нещодавно заявив його генсек Андерс Фог Расмуссен, речник НАТО відповів: «Дійсно, у нас є дефіцит бюджету, і він пов’язаний насамперед із великою вартістю афганської операції. Проте ніяких скорочень наших зобов’язань щодо України не буде. Це стосується й підтримки реформ, і реорганізації армії, й розширення інформаційних програм для громадян України. Хочу також наголосити: якщо ваша країна не буде фінансувати свою частину програми Україна-НАТО, ми все одно фінансуватимемо свою частину.

І все ж дефіцит бюджету вносить свої корективи, тому зараз в керівництві НАТО тривають дискусії щодо раціоналізації і вдосконалення нашої командної структури. Можливо буде зменшена кількість штабів і персоналу, але ми всіляко будемо підтримувати рівень амбіцій, як ми це називаємо, цих структур. А поки що прийнято рішення про скорочення бюрократичних надбудов: з більш ніж 400 адміністративних комітетів залишиться тільки 350. Проте рівень роботи, який виконували ці комітети, залишиться незмінним».

А ось на запитання про теперішні загрози демократичним засадам в Україні відповідь спікера НАТО підкреслено політкоректна: «Альянс не є організацією, яка має першою реагувати на такі проблеми. На цих питаннях зосереджуються ЄС, ОБСЄ та інші структури. Звичайно, нас також непокоїть ситуація з утисками демократії в Україні, але ніяких дискусій в НАТО з приводу цього не було».

Не ухилився пан Джеймс Аппатурай і від питання щодо відбудови новітньої імперії, за що взялася Росія: це підтверджується по суті анексією майже 20% території Грузії, газовим шантажем тощо. «Ми неодноразово заявляли, що НАТО категорично відкидає будь-які спроби втручання у внутрішні справи інших країн, – наголосив речник Альянсу, – жодна країна не має права визначати політику своїх сусідів. І, як ви знаєте, жодна країна-член НАТО не визнала ні Абхазію, ні Південну Осетію. Політика Альянсу щодо цього й далі буде досить категоричною, але ми не можемо дозволити, щоб це паралізувало наші відносини з Росією. Тут ми будемо йти, так би мовити, паралельним курсом: чітка політика щодо війни Росії з Грузією, але там, де є потреба й можливість співпраці з Росією, ми її продовжуватимемо», – закцентував пан Аппатурай.

Багато помаранчу і трохи вечірок

Штаб-квартира НАТО розташована на околиці міста, поруч із міським летовищем. Колись у цих будинках був військовий шпиталь. І його, й аеропорт, що нині є повітряними воротами Брюсселя, побудували німці під час Другої світової війни. Пізніше тут розмістився госпіталь Збройних сил Бельгії.

Наразі ці споруди за багатьма параметрами вже не влаштовують Альянс. Після об’єднання Німеччини розглядали пропозицію перенести штаб-квартиру в Бонн, де вивільнилося чимало адміністративних будівель. Проте було прийнято рішення залишитись у Брюсселі й будуватися на території колишньої військової бази Бельгії, яку вона нещодавно безкоштовно передала НАТО. Ця територія розташована якраз навпроти сучасної штаб-квартири.

І хоча Альянс став значно відкритішим, екскурсій для охочих тут не проводять. Побувати в штаб-квартирі можна або за особистим запрошенням, або ж ставши її співробітником. Зробити друге досить просто: вибрати вакансію на сайті НАТО і відіслати своє досьє, пройти два тести й співбесіду, зачекати поки перевірять тебе й усю твою рідню та підписати контракт. Як правило, їх укладають на три роки або на необмежений термін. Проте є одна заувага: в НАТО можуть працювати винятково громадяни країн-членів Альянсу.

Єдина територія, відкрита для зовнішніх відвідувачів, – так звана некласифікована зона. Для гостей тут працює інформаційний центр із інтернетом, безкоштовним телефонним зв’язком, бібліотекою. Там також можна придбати сувеніри. Поряд є кіоск преси та крамничка, яка пропонує вжиткові речі, як-от: білизну, шкарпетки, светри й навіть халати для лазні.

У робочих кімнатах і в холах штаб-квартири чимало живих квітів як у горщиках, так і зрізаних. А ще безліч стелажів помаранчевого кольору з інформаційною літературою. Коли я, жартуючи, запитала, чи пов’язано це якось із нашою революцією, мені пояснили, що помаранчева барва добре привертає увагу. Хоча монтаж цих поличок збігся в часі з революцією в Україні. «То, може, й справді…», – докинув ненароком мій співрозмовник і широко посміхнувся.

У кафе для службовців штаб-квартири дві зали самообслуговування. Ціни не відрізняються від звичайних брюссельських. Офіціантів катма, брудний посуд прибирають самі відвідувачі.

А ось гостей годують у ресторані, в Залі послів. На стінах найрізноманітніші картини: від репродукцій Пітера Брейгеля та дощок, розмальованих примітивістами XVIII–XIXст., до сучасного живопису Грузії, Туркменії, Македонії, Польщі. Прийоми обслуговують офіціанти, здебільшого чоловіки. Розкішний стіл з гарними французькими винами й вишуканою кухнею.

У штаб-квартирі час від часу проводять корпоративні вечірки. Зазвичай це національні свята країн-членів Альянсу та загальні – Новий рік, Різдво. Дрес-код – як у солідних західних фірмах. Чоловічий одяг: костюм і краватка. Жінки вдягнуті елегантно й достатньо розкуто: світлі кольори, модні фасони, квітковий принт, взуття на високих підборах. Забороні підлягають лише джинси: їх не вдягають ані чоловіки, ані жінки...

Килимами політкоректності

Проте не Альянсом єдиним було вичерпано перебування в столиці об’єднаної Європи. Знайшовся малий час для біганини залами Королівського художнього музею, де батько й син Брейгелі сусідствують з Босхом та Кранахом, а колекція бельгійських сюрреалістів на чолі з Магріттом змагається з самим Сальвадором Далі. Ми тинялися покрученими вуличками й сяючими парками, де готичних перлин на квадратний метр чи не найбільше ніж у будь-якому середньовічному місті Європи. Ми задивлялися на химерні дива брабантських мережив у віконечках крихітних крамничок-майстерень, а в затишних ресторанчиках ласували мідіями, запиваючи їх білим вином чи темним пивом. Вечорами столики виносять на вулицю, і тоді центр Брюсселю перетворюється на грандіозну бенкетну залу під мерехтливими зірками.

Та все ж цікавість до НАТО не полишала нас. В LaTerrasse, чекаючи на офіціанта, випала нагода взяти імпровізоване бліц-інтерв’ю в незнайомих хлопців за сусіднім столиком. Четверо бельгійців дружно відповіли, що про Альянс вони, звісно, чули, але крім джазу їх нічого не цікавить, а от їхні друзі з Угорщини та Польщі виявили й обізнаність, і власну позицію. Ласло, політолог за фахом: «Після вступу Угорщини до НАТО на утримання армії ми витрачаємо 1,5% держбюджету, тоді як нейтральні Швеція чи Фінляндія – 7-9%. Військо в нас невелике: 25 тис., проте сучасне й професійне. Середній місячний заробіток по країні – 500 євро, зарплата молодшого офіцера вдвічі вища». Томаш, студент-історик: «Польща хотіла до НАТО, бо ми боялися Росії. Саме це стало вирішальним. До того ж демократія, верховенство права, стандарти безпеки, якості життя, судової влади – всі ці засади спільні для ЄС та Альянсу. Без членства в НАТО нас би не прийняли до Євросоюзу...»

А потім на нічній мережаній готикою Grand-Place, де фламандці відзначали своє національне свято, ми прислухалися до незвичної мови й підспівували невідомим пісням. На згадку – подарунок: жовтогарячий фламандський прапорець з чорним двохвостим левом, що загрозливо піднявся на задніх лапах. Чи не валлонам, давнім суперникам й співмешканцям він погрожує? Та заради правди: ніякого хоча б натяку на якусь конфронтацію між двома народами ми в Брюсселі не відчули. Веселе місто, святкове й безпечне, яке, здається ніколи не засинає. Місто, що поєднало сучасну політкоректність (майже половина його мешканців – вихідці з країн третього світу), буржуазний шик та королівську шляхетність. Недарма улітку раз на два роки увесь простір Grand-Place перетворюється на величезний яскравий килим. То з живих квітів викладають національні орнаменти різних народів, що мешкають в Бельгії.

фото з сайту www.mil.gov.ua

Тиждень висловлює щиру подяку Управлінню громадської дипломатії НАТО й Центру інформації та документації НАТО в Україні за ознайомчу поїздку до штаб-квартири Альянсу в Брюсселі.

Україна – єдина країна у світі, що бере участь у всіх місіях та операціях НАТО

Найголовніші з них:

• міжнародні сили безпеки в Косові;

• тренувальна місія НАТО в Іраку;

• міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані

Хроніка відносин Україна – НАТО

1991 р. – Вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва та долучення до програми НАТО «Наука заради миру та безпеки».

1994 р. – Приєднання до програми «Партнерство заради миру».

1996 р. – Українські миротворці в Боснії та Герцеговині.

1997 р. – Підписання Хартії про Особливе партнерство, заснування Комісії Україна – НАТО, відкриття місії України при НАТО.

1999 р. – Українсько-польський батальйон розпочинає службу в Косові.

2002 р. – Ухвалення Плану дій Україна – НАТО.

2004 р. – Ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України.

2005 р. – Україна бере участь у саміті НАТО у Вільнюсі, де ухвалили рішення про початок інтенсифікованого діалогу з НАТО щодо набуття членства.

2006–2008 рр. – НАТО оголошує політику відкритих дверей щодо вступу України до Альянсу.

2008 р. – Подання офіційної заяви про можливість приєднання України до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО; на саміті в Бухаресті було проголошено, що за Україною та Грузією зберігається можливість вступу до Альянсу.

2009 р. – Україна починає співпрацювати з організацією в межах Річної національної програми з підготовки України до набуття членства в НАТО (РНП).

2010 р. – На законодавчому рівні влада України відмовилася від ідеї вступу до НАТО, оголосивши про позаблоковий статус країни. Віктор Янукович своїм рішенням ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО. Практична співпраця Україна – НАТО триває далі в рамках РНП.

Співробітництво України з НАТО за програмою «Наука заради миру та безпеки» передбачає:

• реалізацію проекту з очищення території авіабазив Прилуках;

• реалізацію проекту з моніторингу та передбачення ризиків паводків річки Прип'ять;

• освоєння гранту НАТО для Української національної дослідницької та освітньої мережі (УРАН);

• розробку і створення генератора рентгенівськоговипромінювання (проект «Нестор») в Харківському фізико-технічному інституті;

• розробку легкої та транспарентної броні на основі сапфіру в Інституті монокристалів в Харкові;

• розробку нової генерації мультиенергетичних рентгенівських сканерів для антитерористичного контролю;

• створення надпропускних інтегрованих спектрометрів для швидкого виявлення хімічних агентів

Допомога НАТО Україні

1. Утилізовано 400 тис. протипіхотних мін
2. Починаючи з 2005-го утилізовує 133 тис. тонн боєприпасів, 1,5 млн одиниць легкого озброєння і стрілецької зброї, 1 тис.одиниць переносних зенітно-ракетних комплексі
3. Починаючи з 2002-го здійснює перепідготовку військовослужбовців, звільнених із армії: 130 мовних та бізнес-курсів у 16 містах України, які закінчили понад 1,5 тис. осіб

Довідка

• НАТО (від англ. North Atlantic Treaty Organization), Організація Північноатлантичного договору, або Північноатлантичний альянс – міжнародна військово-політична організація, створена 4 квітня 1949 року. На сьогодні об’єднує 28 держав.
• Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій усіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.
• НАТО з’явилось у результаті нездатності ООН на той час забезпечити стабільність у світі, оскільки СРСРветувало багато постанов Ради Безпеки цієї організації.
• Створений у 1955 році Варшавський договір став геополітичною противагою НАТО

«Молоде радіо» запустило Канал громадського подкастинґу

Інтернет-радіостанція «Молоде радіо» оголосила про запуск нового сайту – Каналу громадського подкастинґу C-pod. Сайт працюватиме у форматі «сам собі радіо», даючи можливість почути й висловитися на теми, яких немає на телебаченні чи порталах новин, - повідомляє сайт радіостанції.

На сайті С-pod.molode.com.ua публікуватимуться подкасти (рубрики «Аудіоблоґ», «Розмова», «Подія», “Story”, «Тема» та «Пряма мова»), діятиме онлайн-консультація для подкастерів та «Відкрита студія» - можливість записати подкаст за допомоги Студії громадського подкастинґу.

«Для нас Канал громадського подкастинґу – ще одна можливість розвивати формат громадського онлайн-медіа, де слово «громадське» означає живе, різноманітне, відкрите й неупереджене», - каже Станіслав Шумлянський, директор «Молодого радіо» та керівник проекту.

Відкриття власного сайту – наступний крок у розвитку Каналу громадського подкастинґу C-pod, який існує з 2009 року, проте досі не мав власного сайту.

Запустивши сайт за підтримки Посольства США в Україні, команда проекту працюватиме над створенням цікавих подкастів, залученням авторів, які не можуть знайти себе у рамках традиційних «форматів» та популяризацією громадського подкастинґу в Україні. У найближчих планах – проведення конкурсів та тренінгів з подкастинґу, перший з яких заплановано на 2 жовтня.

Детальніша інформація, питання, коментарі, пропозиції співпраці:

сайт: c-pod.molode.com.ua

Тел.592-11-38

e-mail: civicpodcasting@gmail.com

skype: molode_radio

(Станіслав Шумлянський)

Довідково

Термін «подкастинґ» (podcasting) виник 2004 р., походить від 2-х англійських слів – broadcasting (ефірне мовлення) та ipod – назви медіа-плеєра. На відміну від ефірного радіо/телебачення подкаст можна скачувати й слухати (на комп’ютері чи mp3-плеєрі) в будь-який зручний для слухача час.

«Молоде радіо» - онлайн радіостанція, яка працює у форматі «100 % україномовної музики» та реалізовує проекти громадського мовлення. Виникла 2005 р. спочатку як ефірна радіостанція, ведучи мовлення в УКХ-діапазоні м.Києва, з 2006 р. – онлайн радіостанція, що мовить з сайту Molode.com.ua, також у мобільних телефонах, комунікаторах та соціальних мережах. Під час останніх президентських виборів «Молоде радіо» створювало подкасти «Знайомимося з кандидатом» й поширювало їх у соціальній мережі Vkontakte.

Студія громадського подкастинґу «Молодого радіо» існує з 2009 року. Займається створенням подкастів на суспільно-важливі теми (вибори, толерантність та ксенофобія, історії успіху), розробкою та проведенням соціальних кампаній в інтернеті.

Джерело - Громадський простір