Sunday, May 10, 2009

Чому ми економічно відстали від Польщі?

17 квітня 1989 р увійшло в історію як дата початку розвалу комуністичного табору. Україна у той час жила під дахом Радянської імперії і була однією з найрозвинутіших в економічному та соціальному плані республік СРСР. Ми були найзаможнішими після росіян та чехів слов’янами і суттєво випереджали наших західних сусідів поляків, економіка яких перебувала у не найкращому стані. У Польщі тоді була революційна ситуація, а Україна вважалася осередком консервативності і відносного спокою.

Революційний рух у Польщі очолила профспілка «Солідарність», яка 17 квітня 1989 р. здобула право брати участь у парламентських виборах і згодом виграла їх. Її перемога стала прецедентом для повалення комуністичних урядів Східної Європи.


Комуністична інерція
Коли польська «Солідарність» здобула владу у країні, більшість міст Польщі були у занепаді. Індустріальні фабрики продовжували працювати навіть, якщо вони були неконкурентоспроможні.
Інерція комуністичного уряду полягала у тому, що він надавав субсидії навіть тоді, коли польські галузі промисловості ставали абсолютно неконкурентоспроможними.
Схожі процеси відбувалися і в УРСР. Хоча українська економіка у складі Радянської імперії мала колоніальний характер, але її конкурентоспроможність ґрунтувалася на більшому, ніж у випадку Польщі, попиті з боку інших республік СРСР та комуністичного блоку.

Науково-виробнича база УРСР була у кілька разів потужніша, ніж польська, що лишало чимало оптимізму прихильникам української незалежності у 1991 р. Напередодні проголошення Декларації про суверенітет України ми мали у 1,5 рази більший ВВП, ніж наші західні сусіди. 20 років потому незалежна Україна відстала від Польщі майже удвічі, досі не повернувшись до рівня 1989 р. Спробуємо з’ясувати, чому так трапилося.

Наприкінці 1980-х рр. у Польщі бракувало продовольства і сучасної індустріальної бази. Зовнішні борги країни були такими великими, що не було грошей навіть на покриття відсотків. І «Солідарність» зважилася на економічну революцію.

Держава відмовила у субсидіях текстильній індустрії м. Лодзь та іншим неконкурентоспроможним галузям. Водночас, бажаючих купувати заводи не було. Фабрики просто зачинялися.
Для працівників, які були затятими прихильниками «Солідарності», це були важкі часи розчарування. Так само позбавились робочих місць працівники судноверфі у Гданську, сталевих заводів у Новій Гуті. Рівень безробіття у Лодзі зріс до 35%. Польща увірвалася у світ капіталізму настільки стрімко, що це не могло відбутися безболісно. Але «Солідарність» повинна була рятувати польську економіку, що опинилася на межі колапсу. Ця політична сила заплатила за свій радикалізм своєю політичною долею, але її представники більше переймалися долею країни, а не своїм політичним рейтингом.
Польща перейшла від перехідного періоду до ринкової економіки швидше, ніж інші країни комуністичного табору, насамперед ніж Україна. Це отримало назву «шокової терапії». Вона передбачала собою відсутність державної підтримки, повну лібералізацію торгівлі та валютних відносин, скорочення соціальних програм. Злякавшись соціальних наслідків такої моделі, більшість сусідів Польщі її рішуче відкинули. Особливо непопулярною вона була у країнах, де традиційно сильні позиції популізму, зокрема в Україні. Водночас, людина, яка зініціювала таку радикальну політику, не має жодних докорів сумління. Лешек Бальцерович був першим посткомуністичним міністром фінансів, а пізніше керівником центрального банку Польщі. Сучасна польська економіка чималою мірою є його творінням, і він ладен рішуче захищати її.
Пан Бальцерович твердить: «Усі поляки, на відміну від українців, - переможці, бо стабільність у Польщі значно вища завдяки швидшим реформам».
 

«Досвід інших країн засвідчує, що країни, які вдалися до швидких реформ, знаходяться у значно кращому стані, ніж ті, які робили це повільніше». Він переконаний, що такі країни як Україна або Угорщина, платять за помилки своєї кволості у реформуванні економіки.
«Це лише питання часу», - каже він. "Краще розпочати лікування раніше, ніж пізніше».

Українська економіка на початку 1990-х повністю відчула свій колоніальний характер – стало очевидно, що промисловість не була готова до ринкової моделі. У країні бракувало фахових економістів, які мали б досвід керування ринковими механізмами. Розрив міжреспубліканських зв’язків погано позначився на «самопочутті» українського ВВП. Він почав падати жахливими темпами. Це стало наслідком тих «тепличних» умов, які були створені радянською системою. На відміну від українців, поляки проявили більше спритності та сміливості у впровадженні нової, ринкової, моделі економіки.
«Важливо, що ми очистилися від усього зайвого задля того, аби розпочати швидкий рух уперед», - стверджує Яцек Ростовскі, міністр фінансів Польщі.

Польща за останні 19 років мала рецесію лише 3 роки, а Україна – 10 років. Як наслідок, на початок 2009 р. Польща – друга найвпливовіша в економічному плані слов´янська держава (після Росії), хоча ще у 1989 р. Совєтська Україна за валовими показниками випереджала свою західну сусідку - ПНР. На думку спадає лише один висновок: Україна надто довго застрягла у перехідному періоді.

З помірною інфляцією, кваліфікованою робочою силою, міцним середнім класом Польща стала привабливим місцем для інвестицій з боку іноземних компаній та членом Європейського Союзу, Організації з економічного співробітництва та розвою (ОЕСР). На її заводах зараз збираються посудомийні машини, холодильники та комп’ютери, аби потім постачатися в інші держави ЄС. Рівень безробіття у країні скоротився до 10%.

Тест на міцність
Світова фінансово-економічна криза 2008-2009 рр. стала випробним тестом для ринкової економіки Польщі. Практично усі країни ЄС опинилися у стані рецесії, а деякі держави Східної Європи - на межі дефолту (Латвія, Україна, Угорщина). Східна Європа чи не найбільше постраждала від першої глобальної фінансово-економічної кризи нового століття. Винятки з цього правила – Польща, Словаччина, Словенія і частково Чехія та Естонія. Незважаючи на певну девальвацію злотого, у Польщі не збанкрутував жоден банк, не спостерігається значного відпливу капіталу, а уряд успішно продає свої облігації.
Будучи у 90-х роках минулого століття реципієнтом міжнародної допомоги, сьогоднішня Польща вже є її донором. Більшість поляків пишається цим фактом, як і тим, що саме з них почався розпад комуністичного табору. Вони пишаються з того, що зможуть прийняти Євро 2012 і трохи ніяковіють через такого економічно слабкого партнера як Україна.

Україна. Українцям на 18 році незалежності практично немає чим пишатися в економіці – хіба що членством у СОТ. Україна не була першою у виході зі складу Радянського Союзу – ми поступилися у цьому балтійцям та грузинам. Український варіант «Солідарності» не спромігся навіть здобути владу - першим президентом країни став не рухівець, а колишній комуніст. Водночас, політична еліта змінила лише таблички на кабінетах. Україна, всупереч романтичним заявам речників Народного Руху України, не стала великою європейською державою, не стала фабрикою Європи і не повернула собі звання європейської житниці – більше того, ми стали імпортувати усе більше продовольства, а за рівнем життя перетворилися чи не на найбіднішу країну Європи (бідніші за нас тільки Молдова та Албанія). На початку 90-х ми згорда дивилися на такі держави як Польща, Аргентина або Мексика, рівняючись на Італію або Францію. Наразі Україна бідніша не тільки за ці країни, але бідніше за Еквадор і Ямайку. Україна постійно мріяла про іноземні інвестиції, але за обсягом їх залучення ми поступаємося навіть 5-міліонній Словаччині. За рівнем економічної свободи наша держава опинилася нижче навіть деяких африканських країн – на 145 місці. Ми не змогли побудувати консолідовану політичну націю, не змогли вибудувати єдину національну ідею, бо постійно відкидали радикальні кроки з її створення. Як наслідок – Україна геополітично розділена між 2 цивілізаціями, одна з яких вперто тягне нас у колишню імперію, а інша не хоче мати у своїх лавах країну з нестійким суверенітетом. Економіка України, як і раніше, неструктурована і містить чимало бульбашок (іпотечної зокрема), тому закономірним виглядає той факт, що ми одні з перших у європейській черзі на проголошення дефолту. Єдине, чим можна було б пишатися – це впливом Помаранчевої революції на процеси демократизації у країнах колишнього СРСР. Водночас, сьогоднішня «помаранчева» Україна не може бути прикладом для наслідування – хіба що для країн на кшталт Сомалі, бо за рівнем анархії і хаосу ми близькі до того, щоб називатися Європейським Сомалі. Іноземні організації закликають нас провести в економіці масштабні та радикальні структурні реформи - на зразок польської «шокової терапії». Але для цього потрібна політична воля, необхідно думати не про власні політичні рейтинги і не про лобіювання олігархічних інтересів, а про довгострокові перспективи розвою держави.

1 comment:

  1. Apart from what you mentioned in your article, it should be noted that the so-called Western countries (EU+US) were truly interested in successful transition of Poland (Hungary and the former Czechoslovakia), providing generous financial support, reducing its foreign debt. To what extent it is the same case with Ukraine remains a BIG question mark.

    ReplyDelete