Algeria has let its rioting youth down

Look at the faces of the rioters currently spreading unrest among the cities and towns of Algeria and you might be struck by one very obvious fact – just how youthful they are.

The median age in the north African country is 27, with more than 75% of the population under 30. Little surprise, then, that the majority of those protesting against soaring food prices and mass unemployment are barely more than teenagers.

Many will have little personal recollection of the bitter civil war, which divided the country for over a decade up until the early 2000s, let alone the colonial struggle against France, which ended with independence in 1962.

Yet there is no doubt that these two violent struggles are the biggest influences on the consciousness of Algeria's young rioters. When rule from Paris ended, successive Algerian governments did their utmost to forge a national identity free from western influence. After 132 years of bowing to a foreign power, complete independence became the rallying cry. Forced Arabisation saw foreign companies and investment rejected as everything was done to forge a free nation.

English, the international language of business, was ignored in schools and colleges, as were "foreign", modern subjects such as commerce and marketing.

Suspicion of overseas capitalism became even more intense during the civil war as Islamic rebels battled with an elected government, and every side strived to assert their nationalist credentials so as to win popular support. The result was entire generations growing up surrounded by violence, and not being equipped with the economic know-how to escape it. In turn, administrations did little to create a sound social infrastructure within which democracy could flourish.

"Algeria is one of the most youthful countries in the world, yet young Algerians like me are completely unqualified to compete in the modern world," said Lahcène Bouziane, 24.

"People of my generation were brought up to be proud Algerians and Arabs, but not to contemplate succeeding in the global economy.

"When our own, insular economic system begins to fail, as it is at the moment, we have no chance to escape. This boils into frustration and anger."

Bouziane spoke to me on Saturday from the capital city, Algiers, where President Abdelaziz Bouteflika held crisis talks about the price of staple foods such as flour, cooking oil and sugar doubling in the past month.

The situation intensified on Friday when Azzedine Lebza, 18, became the first fatality of the riots when he was hit by a police bullet in Ain Lahdjel, around 250 miles south-east of Algiers. Another demonstrator, 32-year-old Akriche Abdel-Fattah, was later killed in Bou Smail, some 30 miles from the capital. Five fatalities have now been reported and a thousand protesters have been arrested.

Rather than acknowledge the underlying causes of the resentment, Bouteflika concentrated on slashing taxes and import duties, seeking a short-term fix to a growing crisis. Lack of jobs, government services, affordable houses and soaring inflation have all combined with a failing education system to create a bleak future.

Despite Algeria's abundance of natural gas and oil – the country has grossed more than $600bn during Bouteflika's 12 years in power – swathes of the country live in poverty, many in slums on the outskirts of cities like Algiers.

It is for this reason that thousands of young people attempt to leave every year, most boarding small fishing boats to try to reach countries like France, Italy and Spain, where they hope they will better their situation and alleviate their family's poverty back home by sending regular amounts of cash.

This has given rise to the term "harragas" – which literally means "those who burn" borders. Upon arrival in Europe they also "burn" their documents and try to start their lives again.

"There is nothing for them in Algeria," a university professor told me. "Parents regularly see their young ones disappear – into the black economy in other parts of the world or, worse than that, many are drowned at sea.

"Those that remain are now fighting the authorities. Algeria has completely let them down – all they have really learned is that violence is everywhere."

Author - Nabila Ramdani

Source - Guardian

Earth must prepare for close encounter with aliens, say scientists

UN should co-ordinate plans for dealing with extraterrestrials – and we can't guarantee that aliens will be friendly

World governments should prepare a co-ordinated action plan in case Earth is contacted by aliens, according to scientists.

Scientists argue that a branch of the UN must be given responsibility for "supra-Earth affairs" and formulate a plan for how to deal with extraterrestrials, should they appear.

The comments are part of an extraterrestrial-themed edition of the Philosophical Transactions of the Royal Society A published today. In it, scientists examine all aspects of the search for extraterrestrial life, from astronomy and biology to the political and religious fallout that would result from alien contact.

"Will a suitable process based on expert advice from proper and responsible scientists arise at all, or will interests of power and opportunism more probably set the scene?" asked Professor John Zarnecki of the Open University and Dr Martin Dominik of the University of St Andrews in the introductory paper. "A lack of co-ordination can be avoided by creating an overarching framework in a truly global effort governed by an international politically legitimated body." The pair argue that the UN has a ready-made mechanism for such a forum in its Committee on the Peaceful Uses of Outer Space (Copuos).

Member states of Copuos should put "supra-Earth affairs" on their agenda, say the scientists, and establish structures similar to those proposed for dealing with threats from near-Earth objects, such as asteroids, that might be on a collision course with our planet.

According to Simon Conway Morris, a professor of evolutionary palaeobiology at Cambridge University, anyone planning for alien contact should prepare for the worst.

Evolution on alien worlds, he said, is likely to be Darwinian in nature. Morris argues that life anywhere else in the universe will therefore probably have important similarities with life on Earth – especially if it comes from Earth-like worlds that have similar biological molecules to ours. That means ET might resemble us, warts and all, with our tendencies towards violence and exploitation.

"Why should we 'prepare for the worst'? First, if intelligent aliens exist, they will look just like us, and given our far from glorious history, this should give us pause for thought," wrote Morris in the journal's special issue.

Ted Peters, a professor of systematic theology at the Pacific Lutheran Theological Seminary in California, considered what might happen to the world's religions in the event of ET making contact. Conventional wisdom suggests that terrestrial religion would collapse if the existence of extraterrestrial intelligence (ETI) were confirmed, he wrote

"Because our religious traditions formulated their key beliefs within an ancient world view now out of date, would shocking new knowledge dislodge our pre-modern dogmas? Are religious believers Earth-centric, so that contact with ET would de-centre and marginalise our sense of self-importance? Do our traditional religions rank us human beings on top of life's hierarchy, so if we meet ETI who are smarter than us will we lose our superior rank? If we are created in God's image, as the biblical traditions teach, will we have to share that divine image with our new neighbours?"

His conclusion, however, is that faith in Earth's major religions would survive intact. "Theologians will not find themselves out of a job. In fact, theologians might relish the new challenges to reformulate classical religious commitments in light of the new and wider vision of God's creation."

"Traditional theologians must then become astrotheologians ... What I forecast is this: contact with extraterrestrial intelligence will expand the existing religious vision that all of creation – including the 13.7bn-year history of the universe replete with all of God's creatures – is the gift of a loving and gracious God," he speculated.

Source - Guardian

Young people are fleeing Portugal in droves. But is this a bad thing?

The rise in emigration might just herald the emergence of a more self-sufficient, curious, and less spoiled generation

In Portugal, having an optimistic start to 2011 hasn't been easy. Along with Greece and Ireland, Portugal is currently one of the three weakest economies in the eurozone: the press seems primed for our downfall. The minority socialist government led by José Sócrates says the budget deficit, thought to be 7.3% of GDP in 2010, needs to decrease to 4.6% this year.

Experts expect that Portugal will soon be forced to access the IMF financial stability fund, and Teixeira dos Santos, the finance minister, recently went on a "successful" visit to China in order to secure financial support. The country seems to be on sale. Organisations and enterprises are shrinking their budgets. Unemployment rates are at 10.9%. My friends in Lisbon tell me: "Don't come back. Things are so depressing over here."

Many choose to put their feet on the ground and move away to another country. The young are running fastest of all, and they are making experts in Portugal worry about a new emigration wave, which is seen as the biggest since the 1960s. More than two million Portuguese are estimated to be living abroad. Recent research by the economist Álvaro Santos Pereira says that around 6.5% of the 10 million population have left the country between 1998 and 2008 – a number that could be even higher in the next census in 2011. What is different from the previous wave of migration in the 1960s is that these new emigrants are most likely young, highly skilled, and choose new countries like Spain and the UK. A 2006 report by the World Bank warned that Portugal was suffering from serious brain drain, with 13% of graduates emigrating.

Conventional wisdom will tell us that these kind if emigration rates create at least two problems for a country: brain deficit, since there isn't a significant highly skilled immigration to fuel the workforce, and population shrinkage, because the birth rate is slowing down. Both facts can have a major long-term impact on social security funds.

And yet, it's worth asking if emigration on this scale is always necessarily a bad thing. Consider, for one, that one traditional reason behind Portugal's economic weaknesses has been our laissez-faire attitude to work. Statistics portray a youth that is averse to risk-taking, values comfort and longs for security. The Portuguese social structure is shaped by dependent children or married people.

A Dutch friend was telling me the other day that he left his parents' home at 18 – in Portugal, almost 60% of young adults between 18 and 34 still live at their parents, one of the EU's highest rates according to a 2008 Eurostat survey (in the UK it is about 40%). Telling a Portuguese son or a daughter to find his or her own apartment at 18 would be unthinkable, the equivalent of abandoning a child in the wild. There is no tradition of flatsharing; when middle-class twentysomethings get out of their parents' house, it's usually to get married.

The high number of young people leaving the country might indicate that something is changing in the Portuguese mindset. It might just herald the emergence of a more self-sufficient, curious, and less spoiled generation.

The European Union has had a major impact in those born in the 1980s, a generation who grew up during the economic growth of the 1990s and have paid their bills with the euro since 1999. Enrolling in international scholar programmes such as Erasmus has become common; plus, foreign students come and go to Portuguese universities, and international networks expand. Travelling is much more regular for them than it was for me – my first flight was at 18, which makes my nephews laugh. The world, and especially Europe to where this new emigration wave is heading, has become a less frightening place. Might this generation have the competitive edge that has previously been lacking in the country?

The question remains whether these highly skilled workers would want to go back to Portugal once they've found success abroad. The scientist António Damásio or the artist Paula Rego are only two of many successful Portuguese emigrants who have decided to settle abroad permanently. A side effect of our Roman Catholic heritage is that we aren't very good at praising people for their successes and rewarding merit. Portuguese elites are suspicious and small; they are distant from the rest of the population, which in turn does not trust them either – as shown in research conducted by the sociologist Manuel Villaverde Cabral in 2004. We have problems with words like meritocracy and competitiveness, seen as part of a vocabulary used by capitalists or by over-achievers.

How would those who went abroad and increased their cultural capital fit in a milieu that ejects outliers when it is supposed to appreciate them? That's the conundrum. The question of how to convert the value of an individual's journey into a public benefit has yet to be solved in Portugal. 

Source - Guardian
Author - Joana Gorjão Henriques

Давайте слухати реальність

Французький філософ П’єр Хасснер про український націоналізм, європейську безпеку та приреченість імперії в добу глобалізації.

55 років тому французький філософ Реймон Арон у своїй книжці «Опіум інтелектуалів» дезавуював найбіль­­ші ілюзії європейських інтелектуалів, своїх сучасників: їхню беззастережну віру в комунізм та революцію пролетаріату. Найбільші надії, як виявилося, вели до реальної безнадійності. Якраз у той час, коли писався «Опіум», юний П’єр Хасснер був учнем мосьє Арона. Так він пройшов сильну й сувору школу мислення, кілька років якої можуть визначити шлях, котрим рухатиметься людина впродовж усього свого подальшого наукового життя, коли учнівство буде далеко позаду. На щастя, допоки філософи переймають один в одного естафету поколінь, корабель «любові до мудрості» далі розсікає хвилі життя. Про це й не тільки Тиждень говорив із самим П’єром Хасснером.  

У. Т.: Пане Хасснер, розкажіть, будь ласка, в якому середовищі ви формувалися, як почали займатися політичною філософією?

– Моє дитинство минуло в Румунії. Добре пам’ятаю нацистську окупацію в Бухаресті. Як єврей, я не міг навчатися в румунській старшій школі. Тоді вступив до місцевого французького ліцею. У 1944 році небезпека нібито минула. Нацисти покинули країну, але прийшли комуністи. А в 1948-му ми виїхали до Франції. У свої 15 років я багато вже знав про тоталітаризм у дії, про комунізм. Мого батька арештовували кілька разів, нам загрожувала депортація. І мене шокувало те, як багато французьких студентів та інтелектуалів співчували комуністам. Вони були в полоні ілюзій щодо СРСР. Випадково я натрапив на кілька статей Реймона Арона. Він описав саме те, що я бачив у Румунії. Коли мені було 19, я став його учнем, відвідував відповідні класи, семінари. Два роки ми разом проводили з ним семінари в Інституті політичних наук. Я вивчав філософію, цікавився міжнародною політикою, темою війни та миру, свободи й тоталітаризму, Східною Європою, Росією. Протягом останніх 20 років намагаюся знову повернутися до філософії. Я також написав багато статей про роль пристрастей у міжнародній політиці, тобто роль приниження, гордості, образ, помсти, які відчувають політики й народи.

На вулицях Києва та Єрусалима

У. Т.: У 1952-му антрополог Леві-Стросс підготував для ЮНЕСКО доповідь «Раса та історія». Це створило прецедент співпраці інтелектуала та міжнародної організації. Політичні філософи справді можуть мати голос на політичній арені?

– Клод Леві-Стросс належав до того самого покоління, що й Реймон Арон, Жан-Поль Сартр. Він відмовився від рамок політичної філософії, тобто цікавився політикою як такою. Став антропологом, позиціонував себе як науковця, що вивчає структури ритуалів, сімейних взаємин у різних суспільствах. Мене дуже надихали його праці про трайбалізм, канібалізм. Ми вважаємо, що це жах, а Леві-Стросс доводив, що тюрми в західних суспільствах – ось справжній жах, тобто те, що вони роб­лять із людиною, гірше, ніж навіть канібалізм. ЮНЕСКО вивчає відмінності між культурами. Леві-Стросс стверджував, що певна дещиця нетолерантності потрібна, щоб зберегти свою ідентичність.

Взагалі ж політична філософія у Франції відіграла велику роль, часом доволі негативну. Саме Реймон Арон розірвав замкнене коло політико-філо­соф­ських дискусій і сказав дуже просту річ: давайте слухати про Радянський Союз не те, що нам каже філософія історії, а те, що до нас промовляє сама реальність. Він чітко це сформулював: сам Карл Маркс вважав, що режими треба оцінювати не за тим, що вони говорять, а за тим, чим вони є насправді, як діють.
У Франції в наші дні політичні філософи вже не відіграють великої ролі. У Німеччині є потужні постаті, як-от Юрген Хабермас. А загалом у Євросоюзі немає особливого інтересу до політичної філософії. У США цікавий феномен неоконсерваторів, які вплинули на політику Джорджа Буша-молодшого. Серед них є учні американського філософа Лео Штрауса, але він не рекомендував поширювати демократію силовими методами по всьому світу.

У. Т.: Ви називали Самуеля Хантінгтона Шпенглером після холодної війни. Його концепція про зіткнення цивілізацій матеріалізується на вулицях Єрусалима, а що з нею відбувається на вулицях Києва? Тут вона тьмяніє чи навпаки?  

– Американський політолог мав рацію, що політика ідентичності набуватиме все більшого значення. Вона прийде на зміну класовому протистоянню. У до­­бу глобалізації об’єктивні культурні вододіли розмиваються, але люди бояться втратити свою ідентичність й апелюють навіть до незначних відмінностей. Він вважав, що православний світ варто залишити Росії, Азію – Китаю, Захід має очолити Америка. За логікою Хантінгтона, треба було б вигнати всіх арабів з Ізраїлю. Але що чекає на тих арабів, які народилися на території Ізраїлю і які не втекли звідти після 1948-го? Якщо їх усіх виселити, приміром, до Йорданії, утвориться суто єврейський острів посередині Сходу. Це не дуже перспективно. Єрусалим схожий на Нью-Йорк чи Стамбул – дуже мультикультурне місто. Якось, ідучи його вулицями, мені здалося, що я опинився в Румунії – навколо говорили румунською. Крім того, там є проблеми між ашкеназами (євреї – вихідці з Америки та Європи) та сефардами (євреї, що походять із Піренейського півострова). Ашкенази зробили дуже багато для держави на початку її створення. Є також поділ між секулярними та релігійними євреями.

Тепер щодо України – тут справді все інакше. Я побував у вашій країні тричі, щоразу лише по кілька днів і в інтернаціональному оточенні конференцій. Мимоволі порівнюю її з балканськими країнами, які мені довелося відвідати. Я помітив, що українці не дуже націоналістичні. І нині, коли Росія нарікає, що у вас панують націоналістичні ідеї, я пригадую, як на паспортному контролі в аеро­порті «Бориспіль» мені сказали «спасибо» російською. Якщо ви поїдете до Хорватії, Боснії та Герцеговини чи Сербії, то там вам постійно наголошуватимуть на відмінностях між їхніми мовами, хоча вони й схожі між собою. Мені цікаво, чи українці справді достатньо переймаються питанням своєї ідентичності? У цьому сенсі важливі події сьогодення: спро­­би Росії нав’язати вам свою інтерпретацію Голодомору.

Без золота й прогресу

У. Т.: У європейській цивілізації можна виокремити два типи ідентифікації в часі: золоті часи, які були в минулому і в які треба прагнути повернутися, та лінійний час прогресу, виплеканий Просвітництвом. Україна як постколонія не має відчуття ні золотого минулого, ні прогресивного майбутнього. Що робити?

– Але і в інших країнах Європи не все так однозначно з відчуттям часу. Починаючи з Великої революції (1789–1799), французький націоналізм спирався на універсалістські ідеї: вони хотіли принести свободу всій Європі. Як наслідок – мало хто намагався відшукати золоті часи в минулому, на які варто орієнтуватися. У Франції сформувався спрямований у майбутнє погляд на речі. Німці, з одного боку, більше дивляться в минуле, де знаходять риси своєї давньої німецькості, а з іншого – мають свою версію модерності. Я не можу сказати, що Італія чи Швейцарія так сильно орієнтовані на майбутнє.

Разом із тим обидва концепти – золоті часи й ідея прогресу – занепадають. Мій колега професор Стенлі Гофманн ще 20–30 років тому писав, що європейці більше не знають ані свого минулого, ані свого майбутнього. Створення Європейського Союзу стало найвагомішою подією в часопросторі. Він має зробити європейців зовсім не такими, якими вони були раніше. Це виглядає так: були громадянські конфлікти, тоталітаризми, війни, і нині ми робитимемо те, що їх унеможливить. Справді, Німеччина та Франція більше не воюють. Але не все так просто, хоча економічно це працює.

З 17 років я був європейським федералістом, однак сьогодні втратив віру. Важливі рішення й далі приймаються на рівні держав. Добре, що ми віднедавна маємо Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС Кетрін Ештон. Проте є негативні тенденції. Щодо України та її відносин із Росією ми майже не бачимо якихось конкретних дій. Але ж ті країни, які були частиною Російської імперії, досі мають проблеми з визначенням власної ідентичності та свободою.

У. Т.: Які, на вашу думку, безпекові виклики стоять нині перед Європою?

– На цьогорічному Київському безпековому форумі я цитував американського дипломата та історика Джорджа Кеннена, який сказав, що Росія не може бачити своїх сусідів інакше як васалами чи ворогами. Це головний виклик для європейської безпеки, і він дуже конкретний. Специфічно європейська безпекова проблема, окрім тероризму, імміграції, енергетики, – це Росія як остання імперія, що не визнає нової ситуації. Зрозуміло, що великі потуги зостають-­­
ся великими потугами. США теж не хочуть залишати, приміром, кубинське питання. Вони блокували Кубу протягом останніх 60 років, і це в принципі нормально, коли Штати намагаються зберегти свій вплив та мати економічні переваги. Але ідея сфер привілейованих інтересів, що передбачає монополію впливу, дуже загрозлива для європейської безпеки. Не забуваймо, що такі відносини між Берліном та Москвою спровокували Другу світову війну.

Ніщо не гарантовано

У. Т.: Сьогодні українці зневірюються не лише у власній владі, а й у Заході.

– Зізнаюся відверто, я почуваюся ніяково, ко­­ли мені тре­­ба говорити людям отут, у Києві, на конференції чи на зустрічі в кни­­гар­­ні: ви маєте стояти за Європу, за демократію, коли насправді на Заході нині Україною особливо ніхто не цікавиться. Звісно, там усі б воліли, щоб ви були демократичною державою, але ЄС не хоче далі розширюватися. Попереду ще довгий період, коли Україна (не кажучи про Грузію, Молдову чи Білорусь) не належатиме ані до ЄС, ані до НАТО, але все ж таки, якщо вона розвиватиметься в демократичному напрямі й збереже свою ідентичність, то матиме шанси віддалитися від Росії. Українці повинні почуватися українцями незалежно від розчарування в Помаранчевій революції. Навіть сьогодні, здається, вже є певні тертя між Віктором Януковичем та Кремлем, вашого президента висміюють на російському ТБ.

У.Т.: Чи ви поділяєте думку, що Захід занадто наївний у ставленні до нинішньої влади в Україні?

– Ні, насправді в Європі не мають ілюзій: відомо, що 2004-го Янукович фальсифікував президентські вибори, цьогорічні місцеві перегони в Україні також позначені серйозними порушеннями. А президентські вибори-2010, на яких він переміг, не були підроблені. Я помітив, що багато ваших співвітчизників уже шкодують, хоча за управління Ющенка та Тимошенко не проводилися реформи й точилися безкінечні чвари. Не погоджуюся з тим, що сьогодні Україна полишена Росії, але очевидно, що ваша доля як сусіда РФ не є головним пріоритетом Заходу. Головний пріори­тет – економічна криза, війна в Афганістані, іранська загроза. Видається, що у вас попереду важкі часи. Лише люди, які походять із Східної Європи, як-от я, стурбовані тим, що відбувається. До речі, на Безпековому форумі в Києві я був приємно здивований. Вагався, чи варто було мені їхати на цей захід, адже до нього причетний Віктор Пінчук, український олігарх. Коли я був у Москві на схожій акції, що проводилася мало не таємно, представники руху «Наші» стукали нам у двері. У Києві загальний тон дискусій був критичний. Журналіст Віталій Портников, екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк були дуже критичними. Взагалі в Києві атмосфера розкутіша, тут відчувається опозиційність.

У.Т.: Які наслідки може мати для Європи злиття державної влади, енергетики та медіа в Росії та інших країнах?

– Я почуваюся радше песимістом, аніж пророком. Ви не можете склеїти розбите скло. Російська імперія приречена. Я пригадую Чехословаччину 1968–1969 років, тоді говорили, що Москва має перейняти досвід реформ Олександра Дубчека. Росія дещо змінилася за Горбачова, а потім Радянська імперія розпалася. Є шанс, що одного дня криза змусить РФ змінитися. Нині є страх перед зростанням впливу Китаю та триває економічна криза, але я думаю, що США знову усвідомлять, наскільки важлива для них Європа, справді демократична частина світу. Треба, щоб Україна інтегрувалася до спільного європейського ринку.

Візи – це також важливе питання (шлях до їх скасування може тривати й десять років). Україна – європейська держава. Я переконаний, що колоніалізм як феномен відійшов у минуле безповоротно. І сьогодні, коли росіяни прагнуть контролювати транзит енергоносіїв, хочеться розраховувати на те, що це суперечить інтересам українських олігархів. Що може допомогти вашій країні? Мирний, інтелектуальний опір та реформи. У часи глобалізації не можна мати державу, абсолютно вільну від корупції, і неможливо бути егоцентричною імперією. Для України першочерговими є такі речі, як візи й економічна співпраця з Європою. І взагалі, європейцям треба не бойкотувати режим Януковича, а прагнути бути присутніми у вашій країні якомога ширше. Я не вважаю, що успіх Україні гарантований, хоча минуло майже 20 років відтоді, як ви здобули незалежність. Ніхто навіть у США не впевнений у завтрашньому дні. Останні опитування громадської думки виявили, що американці песимістично дивляться в майбутнє. Але треба пам’ятати: цінність свободи залишатиметься основоположною і в ХХІ столітті

Біографічна нота П’єр Хасснер Французький політичний філософ, експерт із міжнародних відносин. Народився 31 січня 1933 року в родині румунських євреїв, що сповідували католицизм. У Парижі вивчав філософію в École normale supérieure (Вища нормальна школа). Був учнем Реймона Арона та Лео Штрауса, всесвітньо відомих філософів минулого століття. Директор із досліджень (на пенсії) Центру міжнародних наукових досліджень (CERI) у Франції та Національної фундації політичних наук. Викладає в Європейському центрі філіалу американського Університету Джона Гопкінса в Болоньї (Італія)

Праці останнього десятиліття:

«Виправдати війну? Про гуманність контртероризму» (спільно з Жиллем Андреані та ін., 2005)
«Терор та влада. Насильство та мир ІІ» (2003)
«Війна та суспільства. Держави та насильство після холодної війни» (спільно з Рональдом Маршалом та ін., 2003)
«Вашингтон та світ. Дилеми супердержави» (у співавторстві з Жюстіном Вессом, 2003)
«Насильство та мир. Про атомну бомбу та етнічну чистку» (2000)

Дністровий Анатолій Безп’ятчук Жанна

Джерело - Український Тиждень 

Ailing Greece Struggles with a Flood of Illegal Immigrants

By JOANNA KAKISSIS Joanna Kakissis

Rasha had a simple dream when she left Gaza's al-Shati camp a month ago. "Job, food, house," she says. "Or at least hope for this." Europe, she had heard, was full of hope. So Rasha, 25, and her husband Ali, 31, sold their belongings and borrowed from friends and relatives to pay a smuggler nearly $2,000 to help them and their 4-month-old son Yusef get there. One November night, they crossed the Evros River that marks the land border between Greece and Turkey. At dawn, Greek police found them at a dilapidated train station and sent them to the Fylakio detention center near the northeastern Greek city of Orestiada.

After three days at the center, which Rasha says was so crowded with migrants that she couldn't see the floor, the family got out. Now they're outside Fylakio waiting to board a bus bound for Athens, where they know no one. "I am hoping," says Rasha, as Ali holds their exhausted son. "And I am so happy."

Considering the rise in migrants traveling to Greece, and the poverty and bureaucracy that keeps them stuck there, Rasha's optimism might soon disintegrate. So far this year, more than 90% of illegal migrants to Europe have entered through Greece, according to Frontex, the E.U.'s border-patrol agency. Until recently, Italy, France and Spain were the most popular entry points for illegal immigration into the continent. But increased coast-guard patrols in the past couple of years have blocked routes by sea, forcing migrants to find a new way in. "Smugglers were being arrested, prosecuted and imprisoned, so criminal networks shifted their route to this area around Orestiada," says Frontex spokesman Michal Parzyszek.

Alarmed by the sudden influx of illegal migrants pouring into Greece, the E.U. sent Frontex forces to Orestiada in November to help Greek police patrol an especially troublesome eight-mile (13 km) section of the 128-mile (200 km) land border between Greece and Turkey. Some 31,400 people crossed just that portion of the border in the first nine months of 2010 - more than the number of illegal crossings through all of the Canary Islands in 2006, a peak year for immigration to Spain.

Frontex says almost half of the migrants say they're Afghans, who pay smugglers around $3,000 to help them escape a country where per capita income is only $900. But for Jamir Khan, 22, it wasn't money that sent him to Greece - it was war. The skinny, tough car mechanic from Laghman province in eastern Afghanistan - a place he describes as "all fight, all the time" - learned his trade in Manchester, England, where he lived illegally for a few months about four years ago.

Then police raided the house he was sleeping in and deported him. "I told them, 'Give me a chance! I'm not a Talib! I am working!'" he tells TIME. "I told them I was going to come back." True to his word, he arrived at the Fylakio detention center in mid-November after his family took out loans to pay a smuggler $3,000. He's broke, so he's walking nearly 600 miles to Athens.

The journey to Orestiada is not without its dangers. Scores have died crossing the border from Turkey over the years, many while trying to get to the other side of the Evros River. According to Frontex, at least 44 migrants have drowned there this year. That's nearly twice as many as the number that died last year, says Mehmet Serif Damadoglou, the mufti of the mixed Christian and Muslim prefecture of Evros. He buries the dead in a makeshift cemetery on a hill near his village of Sidero.

Surrounded by 140 small mounds of dirt, each marking a grave, Damadoglou recalls meeting the distraught parents of a 16-year-old Somali girl who drowned in the Evros this summer. He remembers how the mother hugged the earth that held her daughter's body. "They could not swim, but they were trying to because their small inflatable boat overturned. The last time [the mother] saw her daughter, she heard someone yell, 'Help! Help!' and then the river took the girl away," Damadoglou says, sighing. "They came here to visit her and pray." He says he cringed when they told him they were heading to Athens to find jobs. "It's very hard in Athens, because right now even the Greeks don't have work," he says. "Migrants can fall into an abyss there and never get out."

Though most migrants go to Europe through Greece with the hopes of traveling on to countries like Sweden or Britain, where jobs and benefits are more plentiful, many run out of money and find themselves trapped in Athens. That's what happened to Tahar Zarouk, a 33-year-old Tunisian from the southeastern city of Medenine. He subsists on a free daily meal of soup, salad and bread prepared by the capital's Greek, Anglican and African churches. The food is distributed in a drab courtyard on Sophocleous Street, a drag in central Athens infested with drug dealers. He sleeps in a nearby alley and says he's been beaten up several times by anti-immigrant thugs. Standing in a food line on a damp December day, Zarouk says he's desperate to work. "Every day, Greeks tell me to leave," he says. "But I have no money. Where am I supposed to go?"

Others wait in Athens for asylum that will likely never come. The U.N. says Greece has more than 52,000 asylum requests waiting to be processed. Only 0.3% of those applications are granted, compared with an average of 31% in Britain, France, Germany and Sweden, the U.N. says.

Jobless and often homeless, migrants face increasing hostility from Greeks despairing over the country's rising unemployment. Supporters of the far-right, anti-immigrant group Chrysi Avgi (Golden Dawn) regularly trawl through some central Athens neighborhoods brandishing clubs and beating up homeless migrants. In a troubling sign that relations between Greeks and migrants are souring further, Athenians elected Chrysi Avgi's president to the city's municipal council in October. "It's disillusioning for them, to see the Europe of their dreams be like this," says Father Jimoh Adebayo, a Nigerian minister who helps at the food line on Sophocleous Street. "They have sold everything back home and they see that here, there is nothing." Adebayo says he sees more people in the food line every week, including Greeks who have lost homes or jobs.

But Rasha knows none of this as she's leaving the Fylakio detention center and boarding the bus to Athens with about 80 other migrants. The Greek bus driver wears rubber gloves to handle their tickets; the seats are covered in plastic wrap. Tickets cost 60 euros, or $80, each, but Rasha can pay - she stashed euros left over after paying the smuggler in a money belt she wore under three layers of clothing. "Ali and I will have jobs, maybe at a shop, and we will have a little house, and the baby can sleep," she says. As the bus pulls away, Rasha waves through a window. She's the only one smiling.

Source - Time (UK)

У Британії випустили підручник для батьків-геїв

Для батьків-геїв видано спеціалізований підручник з догляду за дітьми. Спонсори проекту - британське добродійне товариство геїв і лесбійок Stonewall і Лондонський банк сперми.

Книга дає детальну інформацію для геїв, як можна стати батьком, у тому числі детальні дані про донорство сперми і сурогатне материнство. Також наведені всі посилання на зміни законодавства Великої Британії, що дозволяють одностатевим парам виховувати дітей. Як заявив глава Stonewall Бен Саммерскілл, зараз британським геям надано кращий момент для створення повноцінної сім'ї, оскільки всі закони на їх боці. 


Окрім опису процедур догляду за дитиною, в підручнику наводяться результати дослідження вчених Кембріджського університету про те, що поведінка дітей, які виросли в сім'ях  з одностатевими батьками, не відрізняється від поведінки дітей зі звичайних сімей. Як заявив глава прес-служби Stonewall Гері Нанн, випущений посібник покликаний прискорити процес створення повноцінних гей-родин.


Відзначимо, що за даними на 21 травня 2010 року, з 3200 усиновлених у Великій Британії дітей лише 60 були усиновлені одностатевими парами.


Джерело : Освітній портал

Національне радіо визначило найграмотніших українців

Сьогодні свої нагороди отримали переможці Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності, який 9 листопада у день української писемності та мови транслювали на хвилях Національного радіо. Без жодної помилки написали диктант лише троє учасників із понад 11 тисяч – священик, коректор та учений біолог. А лише одну помилку допустили 177 учасників.

Священик Олександр Овчінніков із Білоцерківського району Київської області став одним із трьох переможців всеукраїнського диктанту національної єдності. Отець Олександр не допустився у тексті жодної помилки. 


«Я перейшов на українську мову всього 10 років тому, розповів священик. – А мені вже далеко за 50. Я походжу з російської родини, батьки мої родом з Дону та Волги. Тому з одного боку важко для мене було писати диктант, а з іншого – ніякого геройства, бо в мене ж дружина галичанка, яка призвичаїла нас правильно ставитись до рідної землі. І нам іншого не треба. Необхідно усвідомлювати, що лише так себе має поводити українська родина».


Учений біолог долучила до написання диктанту усю родину

Також бездоганно написали радіодиктант коректор за фахом Ольга Голобородько з Києва та учений біолог Олена Андрущенко, яка долучила до написання диктанту майже усю свою родину – бабусю, сина та доньку. Саме 7-річна Софійка Андрущенко і стала наймолодшою учасницею всеукраїнського диктанту. Звичайно, школярка допустилась помилок, адже не так давно лише навчилась писати, але слухати диктант по радіо Софійці дуже сподобалось. «Було цікаво. Мені мама не допомагала, я сама писала, – говорить дівчинка. – Мені сподобалось усе!» 


Переможці конкурсу, які допустились не більше однієї помилки, отримали призи від Національного радіо – радіоприймачі, аудіодиски з записами голосів класиків української літератури: Андрія Малишка, Максима Рильського, Олеся Гончара та інших. Також переможці отримали аудіо-версію «Кобзаря» Тараса Шевченка, словники та книжки відомих українських мовознавців Алли Коваль та Олександра Пономаріва. Усі призи Національна Телерадіокомпанія України розішле переможцям поштою.


Також найграмотніші учасники отримали грошові призи від Ліги українських меценатів. А родина Андрущенків, які разом писали диктант, отримали ще й спеціальний приз і від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», які особисто їм подарував директор видавництва Іван Малкович. «Ця родина прекрасний взірець для наслідування. Тому що тепер по телебаченню показують, що лише погане щось у нас відбувається. А такий приклад, який ви показали, що ви усією родиною писали диктант, нехай його наслідує уся Україна», – наголосив Іван Малкович.


На «полонених» верблюдах спіткнулись майже усі

Найтиповішими помилками стали пунктуаційні знаки, а також більшість учасників не вжили лапки, у виразі «полонені» верблюди. Слово «полонені» вживалось у переносному значенні.

А загалом, організатори говорять про високий рівень знання української мови усіма, хто писав диктант. Участь у акції взяли понад 11 тисяч осіб із України та з-за кордону.


Координатор акції, головний редактор освітньо-виховних програм Національного радіо Лариса Тарасова розповіла: «Я не хотіла щоб наголошували, що ми лише перевіряли грамотність. Ми таким чином об’єднали усіх українців. Дивіться, українці з Таїланду, Сполучених Штатів Америки, Бельгії, Німеччини та Росії брали участь. Зрозуміло, що коли люди стільки років вже живуть закордоном, то у них листи так і починались, що вони не претендують ні на які нагороди, вони просто хочуть бути разом зі своєю історичною батьківщиною, разом зі своїм народом».


Найстарішому учаснику 92 роки

Найстарішим учасником всеукраїнського диктанту національної єдності виявився 92-річний Іван Шматько із Мелітополя. А найактивнішими виявилися слухачі Києва та Львівської області. За словами Лариси Тарасової, всеукраїнський диктант – у першу чергу патріотична акція.

Диктант усією Україною писали вже в 10-й раз поспіль. Такі акції також популярні у Польщі, Франції, Китаї.


Джерело : Радіо Свобода

The best economic performing cities in 2010 (Global Metro Monitor)

As they prepare to ring in 2011, Istanbul's residents have an extra special reason to celebrate, as the Turkish city was named the world's best-performing city in terms of economics, according to a new report.

Prepared by the Brookings Institution and the London School of Economics, the Global MetroMonitor ranked 150 world cities, according to growth in gross value added per person (a proxy for income) and employment. With income growth of 5.5 percent and employment growth of 7.3 percent over the past year, Istanbul topped the chart. But with four cities nestled firmly in the top ten, China is undoubtedly the report's champion at the national level. Meanwhile, 3 Latin America metropilies stand among the top 10, which is one of the best results in the history of the region.

The recession has toppled previous champions -- Dubai, the second-best performing city between 1993 and 2007, now ranks among the most stagnant.

1. Istanbul, Turkey

2. Shenzhen, China-the best performing city in China

3. Lima, Peru-the best performing city in Latin America

4. Singapore, Singapore

5. Santiago, Chile

6. Shanghai, China











 

7. Guangzhou, China

8. Beijing, China

9. Manila, Philippines

10. Rio de Janeiro, Brazil

12. Mumbai, India














14. Melbourne, Australia - the best performing city in Australia

15. Guadalajara - the best performing city in Mexico

19. Buenos Aires, Argentina

24. Riyad - the best performing city in the Middle East











26. Austin, USA - the best performing city in the USA

27. Montreal - the best performing city in Canada

28. Alexandria, Egypt - the best performing city in Africa

30. Hong Kong, China

38. Krakow, Poland - the best performing city in Central and Eastern Europe










52. Tokyo, Japan

77. New York, USA

88. Vienna, Austria

92. Vancouver, Canada

96. Paris, France

113. Frankfurt, Germany

116. Los Angleles, USA

123. London, UK

142. Madrid, Spain

149. Dubai, UAE

The World Cup: Why FIFA Chose Russia and Qatar as Hosts

By ISHAAN THAROOR AND TONY KARON Ishaan Tharoor And Tony Karon

After a secret ballot of 22 delegates in Zurich, FIFA, soccer's governing body, awarded the 2018 and 2022 World Cups to Russia and Qatar, respectively. The verdict came amid allegations of corruption and bribery ahead of the pivotal vote, with English and American commentators feeling particularly aggrieved. But TIME sees geopolitical trends at work in the success of the Russian and Qatari bids.

The Fall of the Anglo Consensus
A decade ago, a U.K.-U.S., one-two combination might have seemed an obvious choice for the 2018 and 2022 World Cups. Apart from being home to the world's most popular and lucrative soccer league, England has long cultivated an overblown sense of ownership over the game, never ceasing to point out that the English created soccer and that it spread throughout the world with their 19th century agents of empire. (Skeptics note that England has only once won the World Cup, compared with Brazil's five triumphs, Italy's four and Germany's three.) And in keeping with its tradition of improbably talking up the team's chances on the field every four years, the British press created the impression that hosting the 2018 World Cup was England's divine right. Meanwhile, U.S. soccer authorities have for some time been branding their country as the game's heir apparent: America boasts the largest pool of recreational soccer players, an overabundance of stadiums and the world's most multicultural fan base. But the automatic allure of both nations - in all arenas - has waned of late, not least because of recession and the shift of economic power toward emerging countries. FIFA's verdict (England's bid received just a measly two votes out of 22 - and one of the two was from its own delegate) is in small part a mark of that decline.

Who Needs Democracy?
Both Russia and Qatar are ruled by strong, uncompromising governments - one steered by post-Soviet apparatchiks with the tacit backing of a tycoon oligarchy, and the other the hereditary bequest of a family that can trace itself back to pre-Islamic times. When the head honchos in Moscow or Doha set out to do something, they have a way of imposing their will (even if the Russian record of getting the trains running on time is a little spotty). Not so for real democracies. South Africa's preparations for what was eventually a remarkable 2010 World Cup were perpetually called into question in the face of strike threats and other logistical inefficiencies that can be commonplace in societies where dissent is part of the social fabric. The chaos that preceded India's Commonwealth Games this year turned New Delhi into a laughingstock - particularly when held up against the shimmering example of authoritarian Beijing's 2008 Olympics. With the recent boom of the Chinese and Russian economies, the appeal of a more authoritarian path to economic development and prosperity has gained some traction in the developing world. Who needs a totally free press or fair elections to guarantee a good show?

The Withering Away of the State?
Karl Marx's predictions that the state would wither away under socialism were hardly proved true in the Soviet Union - if anything, the enfeebling of state power began with Russia's transition to crony capitalism under Boris Yeltsin, which set the tone for the "virtual mafia state" described by U.S. diplomats in WikiLeaked cables. Media observers who suggested, ahead of Thursday's vote, that Prime Minister Vladimir Putin's decision to stay away from Zurich portended a setback for Russia's bid clearly missed the point: when the winners were announced, the cameras moved in close on the smiling face of the Russian bid's key patron, Roman Abramovich. Abramovich, of course, is a private citizen of Russia who occasionally finds himself in London. He's also the 50th richest man in the world, according to Forbes, having amassed a fortune in oil and aluminum interests in the rough and tumble of Russia's postcommunist privatization of state assets, becoming one of the country's most powerful oligarchs. In 2003, he acquired the London football club Chelsea and invested hundreds of millions of dollars in its success. He has also invested heavily in promoting Russian football, for example getting the legendary Dutch coach Guus Hiddink hired to run the national team and personally paying Hiddink's wages.

England's bid, fronted by football icon David Beckham and two representatives of the state, Prince William and Prime Minister David Cameron, managed to garner just one vote besides its own in the first round, compared with Russia's nine. Perhaps Abramovich's was the more persuasive presence. FIFA's decisionmaking was never exactly a barometer of geopolitical power; Thursday's vote suggests that, more than ever, it follows the money.

Petrodollars Talk
Russia's 2018 World Cup will take place in stadiums flung across a sprawling expanse of 1,500 miles, from the Polish border to the Urals. Qatar's will be the tiniest in the tournament's history - the country is 1,100 square miles smaller than Connecticut. But both bids have been bankrolled by energy resources. Abramovich has plowed billions of his own Siberian oil wealth into the sport, while other powerful state energy companies, like Gazprom, have considerable investments in soccer at home. Qatar sits atop 14% of the world's natural-gas reserves and, as a result, has a GDP per capita considerably higher than that of the U.S. During the financial crisis, the investment arm of Qatar's secretive sovereign wealth fund was able to splash some $30 billion on ailing Western banks, and it has a diverse portfolio of assets across the globe. A small chunk of its cash surplus will now go toward realizing Qatar's surreal, futuristic vision for its 2022 World Cup. All told, it's a far cry from the debt-ridden treasury in Washington or the U.K. counting its pennies while putting aircraft carriers up for auction.

Terror's Not So Terrifying
The ability of the host country to provide security for hundreds of thousands of sports tourists has long been a key factor in deciding where FIFA will stage its flagship tournament. By that measure, Russia still looks a little dicey. Extremists from Chechnya and other restive territories in the Caucasus have repeatedly targeted public spaces in Moscow and other major Russian cities in massive terror attacks over the past decade. And those conflicts remain very much alive despite often brutal crackdowns by the Russian security forces. Yet FIFA has put its faith in the ability of those security forces to keep the tournament safe.

Opting to stage a World Cup in the Arab world would probably have been unthinkable even four years ago, because of the proximity of any potential host country to the sanctuaries of al-Qaeda and other extremists. Qatar, in fact, saw one major al-Qaeda attack in March of 2005, when a suicide bomber struck a theater frequented by Westerners. And it has been accused of paying protection money to extremists to avoid being targeted. "We are a soft target and prefer to pay to secure our national and economical interests," an unnamed Qatari official is quoted as telling the Times of London in 2005. A U.S. diplomatic cable from last December, revealed this week by WikiLeaks, described Qatar as "hesitant to act against known terrorists out of concern for appearing to be aligned with the U.S. and provoking reprisals." So the decision to award the tournament to Qatar is a sign that the international community no longer deems terrorism the one issue that trumps all others. Either that, or it's a vote of confidence in the Qataris to find their own methods to prevent the tournament from being targeted. Then again, Osama bin Laden is said to be a fan of the game, and a case could be made that he might be loath to tempt the backlash that would come from disrupting an event destined to be a massive source of Arab pride. 

Source - Time (UK)

Ukraine's Intelligence Service

Про зовнішню розвідку України широкий загал практично нічого не знає. Утім, говорячи про роботу вітчизняних розвідувальних служб, треба розуміти, що 99% інформації про хід та результати розвідки не можуть стати відомими пересічному громадянинові (оскільки в такому разі втрачається сенс цієї діяльності). Але зважаючи на те, що СЗР та її кадровий апарат утримуються коштом платників податків, важко заперечити, що ми, пересічні громадяни, маємо право бути впевненими в тому, що наші гроші використовуються ефективно.

Реалії розвідки

Будильник спрацьовує о 6.30. Лейтенант похапцем його вимикає, щоб не прокинулася дружина. Плентається до ванни. Почистити зуби, контрастний душ, ретельно поголитися. Бутерброд нашвидкуруч, чашка розчинної кави – і вже треба бігти. Він укотре задумався над тим, чи варті такі ранні підйоми 4 тис. грн зарплати на місяць. Маршрутка з Троєщини до станції метро «Петрівка» неквапливо пробивається крізь затор на Московському мосту. Потім переповнений вагон метро і 20 хвилин у приміському автобусі. Штаб-квартира Служби зовнішньої розвідки України ховається в лісі неподалік Києва. Пильний охоронець, перш ніж пропустити лейтенанта, кілька секунд вивчає посвідчення. Кількадесят метрів коридором – і ось кабінет, який лейтенант ділить зі ще двома оперативниками. Він вітається з ними, доки завантажується комп’ютер, поспіхом скидає джинси й светр, ховає у шафу, перевдягається в діловий костюм. Учора на нараді керівництво вимагало перевиконання планів із підготовки матеріалів і красномовно розповідало, наскільки «споживачеві» потрібна достовірна інформація. Лейтенант відкриває свої записи, береться за телефон і починає пошук потенційного джерела інформації.

Більшість вважає, що сучасний розвідник – це агент, укорінений у закордонні владні структури, який викрадає секрети умовного ворога. Насправді це аналітик, здатний зібрати й систематизувати інформацію, важливу для безпеки та розвитку своєї держави, не перетинаючи її кордонів і не порушуючи законів інших країн. Розвідка з власної території завжди вважалася найефективнішим напрямом розвідувальної діяльності, оскільки, на відміну від закордонних резидентур, де доводиться працювати у ворожому середовищі, надає багато переваг, таких як допомога від вітчизняних експертів. Ще за часів СРСР до складу Першого головного управління КДБ (здійснювало розвідувальну діяльність) входило Управління «РТ», яке проводило операції зі здобуття розвідданих та вербування іноземних громадян на території Союзу. Історики радянських спецслужб кажуть, що саме на цей підрозділ припадала левова частка інформаційного результату всієї розвідувальної структури.

Звісно, українська розвідка має співробітників і за кордоном. Ці фахівці з дипломатичним статусом у країні перебування збирають та аналізують інформацію з відкритих джерел, спілкуються з місцевими спеціалістами з тих чи інших галузей, у яких Українська держава має свій інтерес, передають зібрані дані в «Ліс» (так розвідники між собою називають штаб-квартиру). Але голов­­ну роботу виконують офіцери, що працюють на території України. Рутина розвідника – перегляд преси, зустрічі за кавою (або чимось міцнішим) із менеджерами та бізнесменами, дипломатами й журналістами, підготовка сухих аналітичних записок, які, доповнені (чи, навпаки, скорочені), пройшовши через кабінети вищого керівництва спецслужби, ляжуть на стіл керівників держави.

Інше питання – на яку інформацію полює українська розвідка.

Відповідальні за все

Держави так глибоко інтегровані у світову спільноту, що зов­нішні чинники, які впливають на їхній розвиток, є чи не більш значущими, ніж події, що відбуваються всередині країни. І якщо більшість владних структур зорієнтовані передусім на внутрішні зміни, то розвідувальні органи в усьому світі створені для того, щоб допомогти державним структурам орієнтуватися й ефективно взаємодіяти в геополітичному просторі, використовуючи секретні дані про перебіг подій за межами країни.

СЗР України не визначає самостійно напрямів своєї роботи. Відповідні завдання, згідно із законодавством, перед нею ставлять президент та очолювана ним Рада національної безпеки і оборони. СЗР виконує їх і надає результати органам влади, а останні вже приймають чи коригують відповідно до них свої рішення та дії. За умов нормальної роботи цього механізму успіхи чи невдачі України на міжнародній арені, як в економічному, так і в політичному аспектах, можна пов’язувати з вітчизняними спецслужбами.

Розвідувальну службу можуть цікавити практично всі сфери життя та діяльності: від свинарства до запуску космічних кораблів, від офіційних заяв чільників інших держав до чуток і думок іноземних громадян. Наприклад, якщо Україна веде торговельні переговори, приміром, із Парагваєм, то відповідальні за них посадові особи мають отримати від розвідувальних органів об’єктивну інформацію про все, що може вплинути на ці перемовини і з політичного, і з економічного погляду: громадська думка в країні-партнері, взаємні інте­реси парагвайського та українського бізнесу на ринках обох країн, нюанси співпраці Парагваю з іншими країнами, можливі конкуренти тощо.

Природно й зрозуміло, що справжніх напрямів роботи спецслужби за жодних умов ніхто не оприлюднюватиме. Утім, цілком логічно було б припустити, що кілька сфер ніяк не могли лишитися поза увагою Служби зовнішньої розвідки.

Зовнішня політика. Увага СЗР тут може бути розподілена за чотирма основними напрямами.

1. Суміжні західні держави, передусім Польща та Румунія. Якщо перша цікавить у контексті економічних відносин і спільної підготовки до проведення фінальних матчів чемпіонату Європи 2012 року, то друга, зважаючи на територіальні претензії та економічну конкуренцію в Чорноморському басейні й на Дунаї (судохідні шляхи), вивчається як конкурент і навіть потенційний військовий опонент. До речі, у березні минулого року в Румунії арештували функціонера Мін­оборони за підозрою в шпигунстві на користь України (див. Тиждень, № 6, 2010).

2. Сполучені Штати Америки. Наміри найвпливовішого військового, політичного та економічного гравця планети знати життєво необхідно.

3. Європейський Союз. Це наддержавне утворення має помітний вплив на економічне та політичне життя України. Крім того, тривають переговори з ЄС про зону вільної торгівлі та спрощення візового режиму, що, безумовно, потребує супроводу спецслужби.

4. Росія. Попри те що в Україні до влади прийшла політична сила, якій симпатизує Кремль, Москва не поступатиметься економічними й геополітичними інтересами в ім’я слов’янського братства. Відповідно українська розвідка має з’ясовувати справжні наміри РФ і визначати засоби, якими сусіди їх втілюватимуть.

Економіка. Зокрема, нафта, газ та їхній транзит. Україна критично залежна від поставок енергоресурсів, тож державні органи мають отримувати вичерпну інформацію щодо тенденцій на ринках, передових наукових розробок із видобутку вуглеводнів, енергозберігаючих технологій, а також можливості диверсифікації поставок. Відповідно розвідка мусить вивчати ситуацію в цьому контексті не тільки в Росії, а й у Казахстані, Азербайджані, Узбекистані, країнах Близького Сходу і навіть Венесуелі, що заявила про намір експортувати нафту до Білорусі транзитом через Україну.

Оборонно-промисловий ком­плекс. У боротьбу за ринки збуту озброєнь утягнуті спецслужби як країн-виробників, так і країн-покупців. Причому діяльність розвідок тут не обмежується збором інформації про кон’юнктуру, справа доходить до інформаційних диверсій проти конкурентів. Зокрема, переговори про постачання Україною в Таїланд партії бронетранспортерів супроводжуються інформаційними «викидами» в міжнародну пресу, буцімто наша країна неспроможна виконати цей контракт. Звідки походять ці диверсії, здогадатися нескладно.

Зараз, після приходу до влади проросійських сил, заговорили про зв’язок українських спецслужб із російськими, а також про те, що нібито останні мають певні преференції. Враховуючи, що про діяльність нашої розвідки майже нічого не відомо (окрім участі у звільненні українських моряків із піратського полону, що є дуже малою частиною роботи СЗР), такі припущення вельми негативно впливають на імідж СЗР у власній країні. З цього приводу варто згадати вислів Вінстона Черчілля: «Немає постійних друзів, є постійні інтереси».

Взяти хоча б збройну галузь, якою традиційно опікуються спецслужби. У торгівлі зброєю Росія і за номенклатурою, і за регіонами продажу є прямим конкурентом України на світових ринках. Нинішню ситуацію аналізувати складно, але за попереднім досвідом збройний бізнес в нашій країні завжди називали президентським. Логічно було б уявити: щоб «президентський бізнес» був успішним, спецслужби мають отримати відповідні завдання щодо просування саме українських зразків на закордонні ринки. Чи відмовиться Янукович і Ко від зброярських мільйонів на догоду партнерів із Москви? Навряд чи.

Хибність твердження про те, що українська розвідка з приходом до влади біло-бла­китних згорнула роботу щодо Росії, ілюструє цікава деталь. За інформацією (втім, офіційно не підтвердженою) джерела Тиж­ня в спецслужбах, щойно Віктора Януковича оголосили президентом України, голова СЗР Микола Маломуж (очолював зовнішню розвідку з квітня 2005-го) нібито наказав підлеглим припинити моніторинг інформаційного простору північного сусіда. Однак із приходом на цю посаду колишнього народного депутата від ПР Григорія Ілляшова 18 червня цього року вітчизняна розвідка знову почала відстежувати події та тенденції в РФ, щоправда, як стверджують наші джерела, формулювання зведень стосовно Росії, які потрапляють до керівництва держави, стали м’якішими, ніж за президента Віктора Ющенка.

Бути непомітними

«Ефективність будь-якої розвідки поза межами країни можна коментувати лише за одним чинником: наявністю гучних скандалів із розкриттям наших розвідників, – стверджує Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики. – Якщо таких фактів немає, як і видворень (з інших країн наших. – Ред.) дипломатів/розвідників, отже, все працює нормально. Хоча не виключено, що будь-яка діяльність (української розвідки. – Ред.) відсутня, але це надто песимістично».

«Питання ще й у тому, чи ставлять узагалі зараз якісь конкретні завдання СЗР, враховуючи цілковиту бездіяльність Ради національної безпеки і оборони, – зазначає генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, колишній заступник голови Служби безпеки України й екс-керівник контррозвідки СБУ. – Зараз відсутній будь-який координаційний центр із налагодження роботи спецслужб».

Пересічному громадянинові небагато відомо про діяльність вітчизняної розвідки. Останню публічну оцінку роботи Служби зовнішньої розвідки України виклав колишній керівник цієї структури Микола Маломуж. «Можу відповідально сказати, що наша технічна розвідка увійш­­ла до трійки світових лідерів, – заявив він. – А нашу модель симбіозу оперативної складової та технічної розвідки перейняли багато країн світу. В десятки разів зріс напрям науково-технічної розвідки. Обсяги інформації, що здобувається для інноваційного розвитку економіки, також збільшилися в десятки разів. Дуже добрі в нас позиції і в боротьбі з піратством».

Люди, які більш-менш обізнані в роботі українських спецслужб, сприймають такі заяви доволі скептично. Взяти хоча б твердження про те, що «українська технічна розвідка увійшла до трійки світових лідерів».

З огляду на те, що технічна розвідка – це дуже ресурсовитратний вид діяльності через високу вартість засобів, за допомогою яких вона ведеться, поза сумнівом, першість у цій галузі впевнено утримують США. Це зрозуміло, оскільки не в кожної країни вистачить бюджету на супутники, безпілотні літальні апарати, масштабні центри обробки даних, глобальну систему моніторингу інтернету тощо. Зокрема, на Агентство національної безпеки США (АНБ) покладено обов’язок бути «очами і вухами» уряду в кожній шпаринці, в яку може пролізти гіпотетичний терорист. Чисельність співробітників цієї установи – близько 38 тис. Її бюджет засекречено, але експерти оцінюють його у $8–15 млрд на рік. Менше, але зіставні за масштабом суми витрачають на цю сферу Велика Британія (МІ-6), Німеччина (BND) і Франція (DGSE).

Враховуючи, що бюджет української Служби зовнішньої розвідки 2010 року становив, за офіційними даними, 388,4 млн грн (приблизно $50 млн), говорити про паритет із названими країнами в такому дорогому задоволенні, як технічна розвідка, якось навіть незручно.

Утім, експерти переконані, що Служба зовнішньої розвідки цілком здатна виконувати поставлені перед нею завдання. Водночас можна впевнено говорити, що основні пріоритети роботи СЗР не змінилися. Це максимально повне забезпечення державних органів інформацією про міжнародні ринки, зміни на світовій політичній арені, тенденції та розвиток науково-технічної думки, ризики та загрози для України з боку тероризму чи міжнародної злочинності.

Однак виконання цих завдань є реальним лише за умови, що Віктор Янукович і його команда усвідомлюють можливості своєї розвідувальної слу­жби. Робота розвідки буде ефективною тільки в разі застосування її напрацювань. Якщо замовники та споживачі розвідувальних даних не хочуть використовувати відповідну інформацію для досягнення конкретного результату, то найкращі здобутки розвідки можуть опинитися в кошику для сміття. Адже дуже часто високопосадовці, отримуючи відомості, які не збігаються з їхніми поглядами чи прогнозами, не можуть знайти в собі сміливості визнати помилковість власних сформованих суджень.

Малоймовірно, що керівництво спецслужби в такій ситуації піде на конфлікт із владними структурами через якусь ідейність. Як наслідок – особи, які мають ухвалювати рішення, отримують ту інформацію, яку хочуть бачити, а не ту, яка відображає реальний стан речей. Інакше кажучи, в умовах неузгодженості співпраці між споживачами інформації та спецслужбами на певному етапі виконавці змушені видозмінювати об’єк­тивні дані з політичних мотивів чи на догоду високопосадовцям.

В українських спецслужбах вже не перший рік спостерігається тенденція, коли, наприклад, на формальне завдання, яке потрібно виконати «до завтра», дається формальний результат, що влаштує «замовника», в той час як насправді все набагато складніше. Також нерідко тексти аналітичних звітів, що містять попередження про значні загрози в економічній чи політичні площині, спричинені діями уряду, керівництво спецслужби виправляє таким чином, щоб раптом не накликати на себе гніву.

«Усе залежить хоча б від того, наскільки часто керівництво розвідки зустрічається з президентом, чи постійно функціонують Комітет з питань розвитку, відповідний підрозділ РНБО, – каже Олександр Скипальський. – Але нічого цього немає, і я не знаю, як усе це буде вирішено. Тому СЗР, можна сказати, діє в режимі самостійної постановки та виконання завдань, визначення проблем і їх вирішення».

Щоб в Україні розвідувальні можливості, які оплачуються платником податків, використовувалися на повну силу, потрібні політична воля та управлінська рішучість перших осіб держави. Та чи хочуть керманичі країни знати, куди вони її насправді ведуть?

Основні завдання*

• Збирання, аналітичне опрацювання та надання керівникам вищих органів державної влади розвідувальної інформації

• Сприяння спеціальними заходами провадженню державної політики України в економічній, політичній, військово-технічній та інших сферах

• Забезпечення безпеки установ України за кордоном, безпеки працівників цих установ та членів їхніх родин

• Участь у боротьбі з міжнародною організованою злочинністю і тероризмом

• Протидія зовнішнім загрозам національній безпеці України, життю, здоров’ю її громадян та об’єктам державної власності за межами України

*За інформацією, розміщеною на офіційному сайті Служби зовнішньої розвідки України

Лаврик Андрій Буткевич Богдан Якубовський Мирон
Джерело - Український Тиждень