Аналіз головних подій січня 2012 року

 

№1. Зниження кредитного рейтингу дев’яти країн єврозони та ознаки нової рецесії у ЄС.
Макроекономіка та фінанси. Європа.

Рішення кредитної агенції Standard & Poor's знизити суверенні рейтинги 9 країн єврозони - лише наслідок нової рецесії, що розпочалася у країнах ЄС у четвертому кварталі 2011 року. Зокрема, ВВП Великої Британії та Іспанії після кількамісячного росту знову почали скорочуватися. В Італії, Греції та Португалії рецесія тільки поглибилася. Нові цифри безробіття в Іспанії побили рекорд - понад 23% працездатного населення (5,3 млн.) не мають роботи. Рівень безробіття серед молоді перевищив 51%.

Наслідки рішення Standard and Poor's виявилися не тільки економічними, але й політичними. Найвищого кредитного рейтингу була позбавлена друга за політичним впливом країна ЄС - Франція. Як наслідок, баланс сил у Європі був ще більш зрушений на користь Німеччини, яка залишається єдиною великою країною єврозони з найвищим кредитним рейтингом. При цьому той факт, що кредитні агенції не знизили рейтинг Великої Британії, але зробили подібне з Францією, є ознакою упередженості кредитних агенцій у деяких випадках. Цілком очевидно, що британська економіка перебуває у гіршому стані, аніж французька, навіть незважаючи на більшу вразливість останньої до ризиків банківського сектору у Південній Європі. Зниження кредитного рейтингу Франції вплинуло і на внутрішньополітичне життя країни, зменшивши шанси на переобрання нинішнього президента країни Ніколя Саркозі.

Незважаючи на негативні новини з єврозони у січні 2012 року, наступний місяць має принести для цього регіону певне полегшення. Економічна ситуація має потрохи поліпшуватися, а європейські країни почнуть поступово усвідомлювати важливість часткової відмови від власного суверенітету на користь Брюсселя. Тим часом, вплив Німеччини зростатиме і надалі.


№2. Повстання у Сирії.
Побудова демократії та права людини. Близький Схід.

Сирійські демонстранти спалюють зображення нинішнього президента країни

Вже кілька місяців поспіль Сирія залишається найгарячішою точкою Близького Сходу. У країні тривають сутички між опозицією та проурядовими військами, жертвами яких стали тисячі мирних мешканців.

У січні 2012 року була змушена призупинити свою діяльність місія Ліги арабських держав. Причиною цього рішення стало невиконання головної цілі місії - посередницької функції між опозицією та урядом Башара Асада. Сусідні країни поступово втрачають терпіння щодо дій Дамаска. Зокрема, емір Катару шейх Хамад бін Халіфа аль-Тані вперше серед світових лідерів запропонував надіслати іноземні війська, аби припинити багатомісячне насилля у Сирії. Але цей заклик поки не знайшов підтримки серед найвпливовіших світових гравців. Переважно через те, що західні держави заклопотані внутрішніми економічними та соціальними проблемами, а Росія та Китай традиційно опираються будь-яким зовнішнім втручанням на гуманітарних підставах. Я припускаю, що у найближчі місяці Сполучені Штати, Франція та інші західні держави намагатимуться об’єднати та підсилити сирійську опозицію. Це робитиметься за допомогою таємних перемовин з опозиційними лідерами, військової та військово-навчальної підтримки, впливу соціальних медіа. Саме на плечах сирійської опозиції ляже тягар боротьби з режимом Асада.

У лютому 2012 військова інтервенція країн НАТО у Сирію маловірогідна. У разі, якщо протистояння у країні затягнеться до літа, економічна ситуація у США та Франції поліпшиться, а в Росії почнеться внутрішньополітична криза, то шанси на зовнішню інтервенцію під егідою Заходу збільшаться. Водночас, якщо західні країни проявлятимуть байдужість до ідеї інтервенції, Саудівська Аравія, Туреччина та Катар, що намагатимуться усілякими способами зменшити вплив Ірану на Близькому Сході, можуть підсилити тиск на ООН, аби розпочати хоча б регіональну військову місію у Сирії.

№3. Загроза громадянської війни у Нігерії після терактів на півночі країни.
Тероризм. Африка.

Штати Нігерії, де вже чинне шаріатське право

Після загибелі внаслідок теракту 37 людей на північному сході Нігерії, найбільша за населенням і друга за економічним впливом країна Африки опинилася перед черговою загрозою громадянської війни та розколу за релігійною ознакою. На півночі країни запроваджена комендантська година. Радикальне ісламістське угрупування Боко Харам оголосило для християн ультиматум залишити північ країни, що населена переважно мусульманами.

Сепаратизм - одна з найбільших загроз нігерійській державності. З метою об’єднати абсолютно різні Північ та Південь країни столиця Нігерії свого часу була перенесена з Півдня у центр країни. Але це не зліпило розколоту за релігійною ознакою Нігерію. У разі, якщо розкол все ж відбудеться, на мапі Африки з’являться майже рівнозначні за населенням, але відмінні за рівнем життя країни. Для міжнародної безпеки поява шаріатської країни у центрі Африки означатиме нову базу для ісламських терористів.

У найближчі місяці ситуація у Нігерії, напевно, погіршуватиметься. Але розпад країни - не справа найближчих місяців.

№4. Продовження лібералізації у М’янмі.
Побудова демократії та права людини. Південно-Східна Азія.

Зустріч Вільяма Хейга та Aung San Suu Kyi

П’ятидесятиміліонна М’янма стала гарною несподіванкою для борців за права людини у 2011 році. Процес демократизації, на відміну від арабських країн, розпочався у М’янмі згори і виявився доволі динамічним. У січні 2012 року офіційна влада країни дала наказ військовим призупинити військові дії проти етнічних меншин, що стало черговим доказом серйозності демократичних реформ у країні.

 Аби підтримати цей процес, у січні 2012 року М’янму відвідали міністри закордонних справ Великої Британії Вільям Хейг та Франції Ален Жуппе, які зустрілися з головним лідером опозиції Aung San Suu Kyi.

Прогноз демократизації у М’янмі цілком позитивний. Вибори у парламент 1 квітня мають принести перемогу опозиції на чолі з харизматичною Aung San Suu Kyi. Тож, 2012 рік має усі шанси стати останнім в авторитарному минулому М’янми.

№5. Наступ на права інтернет-користувачів у США.
Побудова демократії та права людини. США.

Найважливіші події, що прийшли цього місяця зі Сполучених Штатів, стосуються прав інтернет-користувачів. Січень 2012 року був ознаменований активізацією боротьби правовласників з нелегальним контентом в інтернеті і торгівлею захищеної авторським правом інтелектуальною власністю. Зокрема, у січні був зачинений 13-й найбільш відвідуваний сайт в інтернеті Megaupload, а проти його власника заведені судові справи за звинуваченням у порушенні авторських прав. У відповідь хакерська група Anonymous зачинила веб-сайт Департаменту юстиції США, а також деякі веб-сайти урядових структур.

На знак протесту проти законопроекту Stop Online Piracy Act (SOPA) 6-й найбільш відвідуваний сайт світу, англомовна Wikipedia, був зачинений на 24 години.

Незважаючи на те, що SOPA так і не був ухвалений, спроби захистити так звані авторські права триватимуть і надалі. Як наслідок, функціонування контентоутворюючих сайтів буде під загрозою. Аби не допустити цього, такі компанії, як Facebook, Google і Tumblr муситимуть витрачати гроші на лобіювання своїх інтересів у Вашингтоні.

№6. Запровадження ЄС санкцій проти Ірану.
Тероризм. Близький Схід.

Боротьба Заходу з іранською ядерною програмою триває вже багато років, але без особливих успіхів. 31 грудня 2011 року санкції проти нафтової торгівлі з Іраном наклали Сполучені Штати. У січні 2012 настала черга Євросоюзу, який наклав санкції на банківський та нафтовий сектори Ісламської республіки. Іран, у свою чергу, заявив, що накладені на іранську нафту санкції ЄС слід розглядати як “психологічну війну”. Однак погрози офіційного Тегерана заблокувати Ормузьку протоку, що призвело б до нафтового дефіциту у світі, теж схоже на психологічну війну. У контексті подій навколо Сирії, що є союзником Ірану, санкції ЄС покликані ускладнити внутрішню ситуацію в Ірані, що в ідеалі створило б умови для “іранської весни”.

У лютому 2012 р. Іран залишиться одним з епіцентрів світових новин. Як заявив керівник Пентагону Леон Панетта, Іран може створити ядерну зброю протягом року, якщо цього захоче. Припускаю, що ситуація навколо близькосхідної країни може загостритися через спроби Саудівської Аравії, Катару та західних країн протидіяти іранському впливу у регіоні, а також через активізацію дій західних розвідувальних служб на території Ісламської республіки.

Перемоги сирійської опозиції у боротьбі з режимом Башара Асада спроможні викликати певну внутрішньополітичну дестабілізацію в Ірані, яка може стати каталізатором такої довгоочікуваної “іранської весни”. Водночас, до блокування Ормузької протоки нинішній президент країни Махмуд Ахмадинеджад навряд чи вдасться, бо попри численні санкції найближчим часом Ірану є що втрачати.

№7. Політична криза у стосунках Брюсселя та Будапешта.
Побудова демократії та права людини. Європа.

Демонстранти у Будапешті підпалюють прапор ЄС

Політична криза у стосунках між офіційним Брюсселем та Будапештом назрівала вже давно. У 2011 році Угорщина зробила найбільш крок назад у демократії серед усіх країн ЄС.  У квітні була ухвалена Конституція, що значною мірою обмежує права людини, а у листопаді угорський парламент позбавив громадян права звертатися до Конституційного суду для перевірки нових законів на відповідність Конституції. У грудні Рада з нагляду за ЗМІ позбавила єдину в Угорщині опозиційну радіостанцію Klubradio частоти, на якій вона веде мовлення. У січні 2012 р. угорські журналісти оголосили голодування на знак протесту проти цензури, яку намагається ввести місцевий уряд. Врешті-решт, ЄС вирішив втрутитися у те, що коїться в Угорщині.

Зокрема, президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу пригрозив подати на Угорщину до Європейського суду в Люксембурзі за порушення норм європейського законодавства. А на президента Угорщини Віктора Орбана чекав не дуже теплий прийом у Європарламенті. Під тиском ЄС президент Угорщини пообіцяв переглянути суперечливі закони, але в який саме бік їх переглянуть, - невідомо, адже ультранаціоналістичні настрої в Угорщині доволі популярні, доказом чого стала антиєвропейська 100-тисячна демонстрація у Будапешті.

Прогноз розвитку демократії в Угорщині у найближчі місяці радше негативний, ніж позитивний. Тільки покращення іміджу ЄС в очах угорців може зарадити процесу сповзання Угорщини у минуле. Аби цього не сталося, Євросоюз має довести привабливість своїх цінностей здатністю впоратися з економічними негараздами в єврозоні. Поки цього не сталося, ідеї Великої Угорщини домінуватимуть над ідеями Великої Європи, завдаючи шкоди іміджу європейської демократії.

№8. Протести тибетських ченців проти переслідування у Китаї.
Побудова демократії та права людини. Східна Азія

Порушеннями прав людини у Тибеті та сусідніх з ним провінціях вже майже нікого не здивуєш. У січні 2012 р. китайські військові придушили чергові спалахи незадоволення китайською владою у провінції Сичуань, де мешкає чимало тибетців. На знак протесту двоє тибетських ченців спалили себе наживо. Сполучені Штати висловили своє незадоволення, але далі слів справи не зрушили. Надто важливий для Заходу та Азії динамічний Китай, що є головним генератором світової економіки. У разі погіршення стосунків певної країни з Пекіном, китайська економіка постраждає менше. Добре розуміючи цей факт, Китай поводиться з неурядовими організаціями, що опікуються правами людини, дуже агресивно і навіть безцеремонно. У січні 2012 р. Китай заявив, що залізниця з Тибету може бути розширена до Непалу. Задобрюючи у такий спосіб непальський уряд, Китай намагається позбавити тибетських борців за незалежність свого краю, тилу в особі країн Південної Азії, де знайшли прихисток чимало тибетських біженців.

У лютому та березні 2012 року ситуація з тибетською автономією, а тим більше незалежністю не зазнає серйозних змін. Єдиний промінь надії для тибетських сепаратистів - внутрішньополітична криза у Пекіні.

№9. Ухвалення французьким Сенатом законопроекту про геноцид вірмен.
Побудова демократії та права людини. Європа.

Турецькі демонстранти протестують проти французького законопроекту

У січні 2012 р., незважаючи на гнівні протести Туреччини, французький Сенат ухвалив закон, що запроваджує кримінальну відповідальність за заперечення вірменського геноциду в Османській імперії. Згідно з проектом нового закону, публічне заперечення геноциду каратиметься тюремним ув'язненням до одного року або штрафом у розмірі до 45 тисяч євро. Глава МЗС Вірменії Едуард Налбандян заявив, що це голосування увійде в аннали історії як символ захисту прав людини. Туреччина відреагувала відкликанням посла ще у грудні 2011 року та ростом антифранцузьких настроїв у суспільстві.

Очевидно, що і Вірменія, і Туреччина виграли б, як би остання змінила ставлення до вірменського геноциду. Для Вірменії це могло б означати послаблення економічної ізоляції, можливість її виходу до моря та залучення нових торговельних партнерів. Водночас Туреччина позбавилася б дратівливого чинника у відносинах зі Сполученими Штатами та у переговорах із ЄС.

Покращення стосунків між Францією і Туреччиною слід очікувати лише у березні-квітні 2012 р. Водночас, у турецькому суспільстві поступово назріватиме потреба у зміні підходів до так званого вірменського питання. Однак цей процес триватиме кілька років, залежить від прогресу Вірменії у розв’язанні Нагірно-Карабахського питання і завершиться лише після зміни політичного істеблішменту в Анкарі.

№10. Боротьба між Apple та Exxon Mobil за перше місце у світі за ринковою капіталізацією.
Макроекономіка та фінанси. США.

Боротьба за перше місце

У день оголошення фінансового звіту за четвертий квартал 2011 р. компанія Apple наздогнала нафтового гіганта Exxon Mobil за ринковою капіталізацією. Високотехнологічна корпорація з Каліфорнії знегенерувала $127 млрд. прибутку за 2011 рік, маючи ринкову капіталізацію у 430 млрд. доларів. За четвертий квартал Apple продала 37 млн. iPhones і понад 15 млн. iPads. Як би Apple була окремою країною, то посіла б 29 місце у світі за розміром економіки, випередивши Бельгію та 170-міліонну Нігерію.

Припускаю, що у першому кварталі 2012 року динаміка росту продажів продуктів Apple може зменшитися у порівнянні з четвертим кварталом 2011 р. Тим не менше, Apple вдасться стати компанією №1 вже у лютому-березні 2012 р, однак розрив з Exxon Mobil буде незначним і жорстка боротьба за перше місце триватиме.

Les ratés de la réconciliation turco-arménienne

 

par Vicken Cheterian, jeudi 26 janvier 2012

Tandis qu’en France le génocide arménien est instrumentalisé dans la campagne électorale, la Turquie refuse de ratifier les « protocoles » signés avec Erevan en 2009 pour normaliser les relations diplomatiques entre les deux pays et ouvrir la frontière commune, exigeant des concessions supplémentaires.

Pour visiter le musée du génocide à Erevan, il faut se rendre au nord de la capitale arménienne et monter sur la colline de Tsitsernakaberd. L’effort physique nécessaire à cette ascension rappelle la détresse de milliers de citoyens ottomans d’origine arménienne, forcés par leur pays à fuir dans le désert syrien, mourant de faim, d’épuisement ou assassinés. Au sommet de la colline se trouve une stèle de 44 mètres de haut qui s’élance vers le ciel, comme pour réclamer justice. Juste à côté, un monument circulaire formé de douze dalles de basalte protège la flamme éternelle du souvenir.

Le jour de l’anniversaire du génocide arménien, le 24 avril, des milliers de personnes montent à Tsitsernakaberd et vont déposer une fleur devant le monument avant de redescendre par l’autre versant de la colline. Là, quand il fait beau, les visiteurs ont une vue magnifique sur le mont Ararat, avec ses neiges éternelles comme suspendues au ciel. Les Arméniens peuvent bien contempler Ararat, leur symbole national : il demeure hors d’atteinte, car il est situé de l’autre côté de la frontière avec la Turquie. Longue de trois cents kilomètres, passant à seulement quarante kilomètres du centre d’Erevan, elle est la dernière frontière fermée de la guerre froide.

A Tsitsernakaberd, M. Hayk Demoyan, le directeur du musée du génocide, nous reçoit. « Ce musée ne raconte pas seulement l’histoire du peuple arménien, mais également celle du peuple turc. J’espérais qu’avec la normalisation des relations, les visiteurs turcs viendraient en masse. » Je voulais en apprendre plus d’un homme qui a suivi les pourparlers diplomatiques de ces trois dernières années en vue de normaliser les relations entre l’Arménie et la Turquie. Pourquoi ces efforts ont-ils échoué ? « La communauté internationale, en particulier les Etats-Unis, n’ont pas assez fait pression sur la Turquie pour que la frontière soit rouverte, répondit-il. A présent, le processus est dans l’impasse. »

La source des difficultés entre les deux pays remonte à la première guerre mondiale, quand le gouvernement ottoman déporta en masse ses citoyens arméniens de leurs villes et de leurs villages, décimant la population arménienne de l’empire. Pourtant, au début des années 1990, lorsque l’Arménie obtint son indépendance de l’Union soviétique en crise, il semblait y avoir une chance d’en finir avec l’ancien antagonisme et de normaliser les relations. Erevan tentait alors d’échapper à l’influence de Moscou, et le nouveau gouvernement chercha à établir des relations normales avec Ankara, sans conditions préalables.

Mais le conflit armé du Haut-Karabagh fut un obstacle majeur. Le gouvernement turc adopta la position de l’Azerbaïdjan dans cette guerre et exigea de la partie arménienne qu’elle accède à ses revendications politiques. Au moment de l’accession de l’Arménie à l’indépendance, Ankara refusa l’établissement de relations diplomatiques et se joignit à Bakou en 1993 pour imposer un blocus économique à une Arménie enclavée, afin de l’obliger à abandonner son soutien aux Arméniens du Haut-Karabagh dans leur lutte pour l’autodétermination.

La guerre de 2008 entre la Russie et la Géorgie modifia la carte géopolitique. Ankara estima alors qu’il fallait corriger les erreurs de sa politique dans le Caucase. Le 8 septembre 2008, le président turc Abdullah Gül se rendit en Arménie à l’occasion d’un match de qualification pour la coupe du monde de football, multipliant les rencontres entre diplomates arméniens et turcs afin de discuter des mesures à prendre pour normaliser les relations et ouvrir la frontière commune.

En fait, des négociations secrètes avaient déjà commencé en 2007, avec la médiation du Département fédéral des affaires étrangères (DFAE) suisse, et une série de réunions avaient déjà eu lieu à Berne. L’enchaînement des contacts diplomatiques aboutit à la signature à Zurich de deux « protocoles », le 10 octobre 2009 ; le premier consacré à l’établissement de relations diplomatiques, le second à l’ouverture des frontières. Des membres éminents de la scène politique internationale, tels la secrétaire d’Etat américaine Hillary Clinton ou le ministre des affaires étrangères russe Sergueï Lavrov, assistèrent à la cérémonie organisée par Mme Micheline Calmy-Rey, chef du DFAE.

Tatul Hakobyan, un chercheur basé à Erevan qui termine actuellement un livre sur les relations turco-arméniennes, remarque : « L’ironie de la situation est que, durant la guerre froide, cette frontière n’était pas aussi hermétique qu’aujourd’hui. Des trains réguliers circulaient entre Kars et Leninakan [aujourd’hui Gumri]. » M. Hakobyan a une autre interprétation des causes de l’échec : « Les attentes des uns et des autres étaient basées sur des calculs erronés. Du côté arménien, on pensait qu’il était possible de changer le statu quo dans les relations turco-arméniennes sans changer celui sur le Haut-Karabagh. La Turquie s’est pour sa part trompée en croyant que le dialogue avec l’Arménie conduirait à des concessions concernant le Haut-Karabagh. Et la communauté internationale n’a pas prêté attention aux détails. »

Cela apparut clairement durant la cérémonie de signature des protocoles. Le processus n’allait pas tarder à échouer, dans la mesure où la partie turque s’apprêtait à faire une déclaration officielle dans laquelle elle liait les protocoles aux négociations sur le Haut-Karabagh. La délégation arménienne refusa alors de prendre part à la cérémonie. Finalement, il n’y eut pas de déclaration.

Conséquences imprévues

Au début du processus, les présidents arménien et turc ont pris des risques pour la paix. Le président arménien Serge Sarkissian, déjà éprouvé par une opposition puissante qui contestait la légitimité de son élection, prit des risques supplémentaires en engageant un dialogue avec la Turquie, ce qui suscita la colère du parti Dashnaktsutyun, très populaire dans la diaspora, l’amenant à quitter la coalition gouvernementale. La signature des protocoles créa également une scission entre Erevan et les communautés arméniennes vivant à l’étranger. Le président arménien en fit l’amère expérience au cours de sa tournée dans les communautés de la diaspora, juste avant la signature des protocoles à Zurich : à Paris, Los Angeles et Beyrouth, il dut affronter des manifestants d’autant plus furieux que, dans l’accord, les questions d’histoire (et donc celle du génocide) avaient été reléguées au travail d’une sous-commission.

La politique de rapprochement avec l’Arménie de la diplomatie turque avait également pour objectif d’alléger les tensions dans le Caucase, en particulier le Haut-Karabagh. Ankara pensait qu’en améliorant ses relations avec Erevan, il faciliterait le processus de négociation entre l’Arménie et l’Azerbaïdjan. Au lieu de cela, il fut confronté à une réaction violente de la part de l’Azerbaïdjan, qui considéra le rapprochement avec Erevan comme une trahison. Bakou menaça de suspendre ses relations avec Ankara et d’annuler les accords prévus sur les hydrocarbures. En conséquence, le gouvernement turc insista pour que l’Arménie « bouge » sur la question du Haut-Karabagh afin que les deux protocoles puissent être ratifiés par le Parlement turc. Il ne se contentait pas de demander des concessions supplémentaires non prévues par les protocoles, mais revenait purement et simplement au statu quo ante : les relations turco-arméniennes ne peuvent pas s’améliorer tant que l’Arménie ne cède pas aux revendications de l’Azerbaïdjan sur le conflit du Haut-Karabagh.

L’Arménie et la Turquie se sont engagées dans la négociation sans en évaluer les risques et les conséquences. Le pire est la déception. « L’échec des négociations arméno-turques va durcir la position arménienne dans les négociations sur le Haut-Karabagh », prédit M. Ara Tadevosyan, directeur de l’agence de presse Media Max à Erevan. De plus, ce qui a commencé par des initiatives personnelles et dans la confiance s’achève dans la méfiance. Le gouvernement arménien est déçu par son homologue turc : il a déjà payé le prix fort au plan politique en signant les deux protocoles, et il lui est demandé de faire encore des concessions sur le Haut-Karabagh. Cette déception va radicaliser la position d’Erevan par rapport à la Turquie, trois ans seulement avant le centenaire du génocide arménien, en 2015.

Le Monde Diplomatique

"Made in France" label

Though proud of their food and wine, French don't have a reputation for flag waving on the industrial front. But a movement to label all products “Made in France” – complete with a tiny tri-color flag – has begun to catch on. Will it have the same appeal at home as abroad?

PARIS – French food company Système U was pushing its "Made in France" strategy well before it became a trendy political topic with all the talk of industrial outsourcing and job preservation. The retail food cooperative calls it: “Commerce that benefits everybody.”

A full 83% of Système U’s food products are of French origin, boasts communications director Jean-Baptiste Hespel. The packaging of their U Saveur line even shows the exact origin of each product on a map of France, along with the name of the supplier and how many people the supplier employs.

More recently, however, the Made in France label began to (re)appear on non-food items as well, from fashion (Repetto) to electrical appliances (Calor and SEB). It marks a real shift considering that just a short time ago, providing such information was thought to be superfluous. With the exception of luxury products and gastronomy, the French – unlike car-proud Germans – don’t attach much importance to the national or regional origins of what they produce.

Mazaya Kuroki, co-founder of Kitsuné, which produces half of its clothes line in France, notes that their Made in France label “is mainly noticed and appreciated by foreign tourists.” And at the electric appliance company SEB, Managing Director for France And Belgium, Gérard Salommez, recalls that images of French flags on the packaging of some French-made appliances was initially “met with a certain reticence on the part of distributors, who have since come on board completely.” SEB began using the flag labels eight years ago, making it a pioneer of sorts.

Mentalities change, however, as the lafabriquehexagonale.com website shows. The site lists all the products by category -- from toys to radiators, cosmetics to clothes – that a consumer can “buy French.” Founder Hervé Gibet launched the site three years ago. “People thought I was nuts. But that’s no longer the case,” says Gibet, who claims his site gets 60,000 monthly visits. “These are people who, by definition, when they make the effort to go to the site accept to pay more.”

From smirks to smiles

Grégoire Vincent of the trend forecasting agency Nelly Rodi speaks of “a new kind of Made in France exoticism that acts as a counterpoint to globalization.” People used to “smirk” when they saw French colors on a product, he explains. “Now there’s a smile of contentment.”

But SEB’s Gérard Salommez warns that there are limits to the magic of Made in France. “The price differential between the French product and an equivalent import can’t exceed 10%,” he says. If it does, “the French product has to deliver other pluses for the client, such as style, design or real innovation.” Such is the case with SEB’s best-seller, ActiFry, which costs three times as much as other deep-fryers because it allows customers to fry a kilo of French fries with just one soup spoon of oil.

Thomas Cohen, the founder of Bonton, a line of offbeat chic clothes and accessories for infants and kids, decided on 100 % Made in France for its furniture (made in the Cantal region by Combelle, one of the last French producers). “Clients look at the labels, and the Made in France is part of the quality they expect when they buy the brand,” he says. Cohen adds that the brand’s clothes – which used to be made mostly in Asia -- are increasingly being made in central Europe and the Maghreb.

Anne-Flore Maman, a professor at the ESSEC Business School and director of SemioConsult, warns of the risks that abusers of the “Made in” system may encounter. “It’s like ‘green-washing’ and sustainable development. Used unwisely, Made in France can do more harm than good to businesses.”

It all revolves around legitimacy – what Maman calls the “congruence” between the category of products in question and the country of origin. “In the case of France, legitimacy goes without saying for the luxury market, the art of living in general.” But if savoir-faire, creativity and ingenuity are qualities associated with France, “businesses, particularly small and medium-sized, have to be able to make a marketing tool out of it by getting all the communication around it right,” says Maman.

Another impediment to Made in France as a marketing tool? Consumers themselves. They remain obsessed with finding good deals, meaning that in order to seduce them, a Made in France product has to be “original enough that you can differentiate it from something made in China,” says Maman. “It has to feel close to home so you get the human touch, the idea of keeping jobs in this country, but the price has to be interesting too.” Certainly no easy task.

Source - World Crunch
By Valérie Leboucq, Les Echos 

The reverse side of bilinguism: the increase in number of official languages do not solve state problems

 

Наявність кількох офіційних мов – неефективний інструмент у вирішенні мовних і національних проблем

У своїх аргументах на користь запровадження двомовності (у тій чи іншій формі) представники проросійських організацій часто посилаються на «європейську традицію», «світовий досвід». Насправді якраз ця традиція і досвід підтверджують оптимальність одномовного статусу держави. З одного боку, це дає змогу економити бюджетні кошти, не підтримуючи двомовного чи кількамовного режиму (який у Канаді, наприклад, вимагає збільшення видатків на державні органи принаймні на 20%). Із другого, наявність кількох офіційних мов – неефективний інструмент у вирішенні мовних і національних проблем.

Країни з двома чи більше офіційними або державними мовами – не правило, а виняток. Одна їхня група – це держави з певними історичними особливостями. Наприклад, такі, у які зведені різні етнічно-мовні території (як-от у Бельгії, Швейцарії чи Канаді). Там ідеться про вживання різних мов на різних теренах (на кожному своєї), але виникають конфлікти щодо їх використання на національному рівні, а також у місцевостях зі «змішаним» населенням. 

Друга група – колишні колонії чи залежні території, де збереглася мова нації-«колонізатора» як «данина традиції» чи запорука непорушності прав її представників, які проживають на території нових держав. Однак у більшості випадків країна стає де-факто одномовною, причому страждає саме мова титульної нації.

Загалом серед держав Європи випадків багатомовності не так багато: Ірландія, Білорусь, Бельгія, Швейцарія, Фінляндія, Люксембург. І в кожній з них свої проблеми, породжені багатомовністю.

СПОЛУЧЕННЯ ОДНОМОВНИХ ЧАСТИН

За Конституцією, Бельгія є конфедеративною державою, яка поділяється на три адміністративні регіони (Фламандський, Валлонський, регіон Брюссель) і три спільноти (фламандсько-, франко- та німецькомовну). Остання налічує близько 70 тис. осіб, які мешкають лише на території валлонської провінції Льєж. Особливий конституційний статус німецької меншини визначений зобов’язаннями, взятими на себе бельгійською короною під час отримання «Східних кантонів».

«Наприклад, коли важко, то в музеї не ходять. Ну, або відвідують їх рідше. На концерти теж ходять менше. Люди економлять, а от в 11-му році майже в три рази зросли витрати на музеї, концерти».

Насправді Бельгія – країна з двома великими одномовними частинами: фламандською (58% населення) і валлонською (40%). Сегрегація на дві великі одномовні частини дедалі частіше порушує питання про доцільність існування її як єдиної держави. Фламандці, наприклад, незадоволені бюджетною системою королівства, яка перерозподіляє на користь Валлонії значну частину податкових надходжень. Характерно, що на останніх парламентських виборах відносну перемогу у Фландрії здобули представники партії «Фламандський інтерес», яка виступає за створення незалежної держави.

Офіційний трилінгвізм у Бельгії не усунув конфліктності в забезпеченні мовних прав громадян у «змішаних» валлонсько-фламандських масивах – зокрема у Брюссельському регіоні. Власне, саме ці проблеми там і виявилися серед важливих причин затяжної політичної кризи. Лише 5 грудня 2011-го в Бельгії було сформовано коаліційний уряд – після найдовшої в новітній світовій історії урядової кризи, яка тривала 541 день. Мовні проблеми є ключовими у формуванні конфліктності в тамтешньому суспільстві. Зокрема, це стосується давньої суперечки щодо виборчого округу Брюссель – Галле – Вільворде, який дає змогу франкофонам перемагати на виборах до органів самоврядування у Фламандському Брабанті, а відповідно використовувати в діловодстві французьку. Фламандці наполягають на приєднанні цих територій до фламандського виборчого округу. Своєю чергою, валлони готові йти на цю поступку лише в разі прокладення коридору «Брюссель – Валлонія», який перетворить столицю держави із франкомовного анклаву у Фландрії на складову частину Валлонії.

Наслідком мовних конфліктів у Бельгії стала протидія в реалізації цивільних прав громадян. Зокрема, 2010 року декотрі бельгійські ЗМІ повідомили, що у Фламандському Брабанті окремі мери громад перешкоджають франкофонам купувати на їх території об’єкти нерухомості. Скарги з цього приводу було подано до Єврокомісії.

Швейцарська Конфедерація, подібно до Бельгії, є сукупністю одномовних територій. Із 26 кантонів і напівкантонів 19 – німецько-, шість – франко-, один – італомовний. До компетенції кантональної влади віднесено дуже широке коло повноважень, зокрема в частині визначення місцевої мови діловодства, ос­віти тощо.

Двомовна модель в окремо взятому кантоні Берн не виправдала себе, оскільки призвела до загострення національних та мовних конфліктів. До 1970-х років кантон включав у себе німецькомовні та франкомовні масиви. Це спричинило потужний сепаратистський рух у франкомовній і католицькій історичній провінції Юра, результатом чого стало створення окремого франкомовного кантону під цією назвою, який сьогодні налічує майже 70 тис. населення.

ШЛЯХ ДО ВТРАТИ МОВИ

Деякі держави, які вибороли незалежність у ХХ столітті, намагалися поєднати два завдання: з одного боку, стверджувати власну самобутність, відроджуючи рідну мову, з іншого – зберігати рівні права для всіх громадян, залишаючи особливий (а то й державний) статус для мови країни, з-під влади якої щойно звільнилися. Це призвело до фактичної одномовності – домінування мови колишньої метрополії.

Так, у Білорусі двомовність виродилася практично в російську одномовність. За даними перепису 2009 року, вдома рідною говорить лише близько 23% населення. При цьому опитування громадської думки засвідчують, що лише 6% постійно користуються білоруською, 74% – російською. Подібним шляхом іде Казахстан, де російська домінує (казахською мовою вільно володіє 60% населення, російською – 85%).

Характерний також приклад Ірландії: недостатні зусилля з підтримки своєї мови призвели до фактичного витіснення її англійською. На момент здобуття незалежності на початку ХХ століття до 20% ірландців спілкувалися виключно своєю мовою; нині в повсякденного вжитку вона лише в 70 тис. із 4,5 млн осіб (хоча близько третини населення визнає її рідною). До такої ситуації призвела обмеженість офіційно обов’язкових сфер застосування ірландської мови. Вона обов’язкова для вивчення тільки в молодших класах, як предмет її викладають у середній школі, але у вишах панує англійська. У діловодстві органи публічної влади теж послуговуються саме нею. Лише 2005 року було запроваджено їхню комунікацію з громадянами окрім англійської ще й ірландською. Такий шлях загрожує й Україні у разі подальшого звуження сфер застосування нашої державної мови.

ВІДСТОЮВАННЯ СВОЄЇ МОВИ

Двомовною країною, де відповідні проблеми не призводять до відцентрових чи інших конфліктних процесів, є Фінляндія. Навпаки, вона рухається до фінської одномовності. Згідно з Конституцією, національними мовами там є фінська і шведська. Білінгвізм у Фінляндії має давню історію і був регламентований міжнародними зобов’язаннями. Зокрема, після Першої світової війни, в час погіршення відносин зі Стокгольмом через Аландські острови молода держава взамін за них дала обіцянку перед Лігою націй забезпечити права мешканців цього шведськомовного регіону та шведів і шведськомовних фінів, які проживали в її материковій частині. І сьогодні країна включає в себе, фактично, виключно шведськомовний регіон – Аландські острови, що його населяють лишень 26 тис. осіб. Вона виконує свої зобов’язання стосовно дотримання прав шведськомовних громадян – їхню мову використовують у суді, управлінні, середній та вищій освіті. Водночас треба враховувати, що попри конституційні гарантії забезпечення відповідних прав шведськомовного населення, насправді є перебільшенням трактувати шведську мову у Фінляндії як повноцінну державну.

Згідно із Законом про мови, що був прийнятий 2003 року й набув чинності 1 січня 2004 року (цей документ скасував попередній – від 1 червня 1922 року), базовою одиницею мовного поділу є муніципалітет. Водночас Фінляндія є однією з найбільш децентралізованих держав Європи, тобто основний масив повноважень на місцевому (регіональному) рівні там покладають саме на цей рівень територі­ально-адміністративної структури. Згідно зі статтею п’ятою Закону про мови, у Фінляндії муніципалітети можуть бути одномовними (фінськими або шведськими) або двомовними (шведсько-фінськими). Статус останніх надають тим одиницям, у яких мешкає не менше 8% або від 3 тис. представників відповідної національності. Кожних 10 років статус муніципалітету переглядають. Нині у Фінляндії діють такі муніципалітети: 21 двомовний із фінською більшістю, 23 двомовні зі шведською більшістю, три одномовні шведські й 399 одномовних фінських.

У даному випадку одномовність означає здійснення діловодства, зокрема й комунікації між членами громад та муніципалітетом лише однією мовою. Скажімо, якщо муніципалітет має єдину фінську мову, то подавати запит до посадової особи можна лише нею. Для порівняння: в де-юре одномовній Україні кожен громадянин не тільки може звертатися до органу місцевого самоврядування українською чи російською, а й отримувати відповідь тією самою мовою. Навіть у частині діловодства органів державної влади Фінляндії двомовність застосовують не завжди – це залежить від того, на які муніципалітети поширюється юрисдикція органу державної влади.

Варто зазначити: хоча офіційне Гельсінкі дуже добре виконує взяті на себе 90 років тому зобов’язання щодо національної меншини, чисельність шведів і шведськомовних фінів на сьогодні істотно скоротилася. Якщо на 1920-ті роки в країні було більш як 10% шведів і майже 18–20% шведськомовних, то нині їхня мовна спільнота становить лише 5,4%. Очевидно, що в найближчій перспективі Фінляндія може втратити статус двомовної держави, бо ж витрати бюджету на білінгвізм є занадто високими. Тим більше, в умовах, коли англійською в республіці володіє значно більше людей, аніж шведською.

Джерело - Український Тиждень

Як виховати україномовну дитину в російськомовному або змішаному середовищі?

Українці, аби зберегти свою мову та культуру, мусять гуртуватись і самотужки створювати середовища спілкування для своїх дітей.

Для мешканців Кривого Рогу Володимира та Ольги, як і для багатьох молодих людей по всій країні, українська була свідомим вибором, зробленим у дорослому віці. Для їхніх дітей Данилка й Даринки – це материнська та батьківська мова. «Ми постійно вдома говоримо українською, – розповідає Володимир Гончар. – Відповідно з’явилися діти – вони теж нею говорять».

Зображення: Денис Куксенко

Виховати україномовних доньок та синів у Кривому Розі, де більшість розмовляє російською, так само як і в Дніпропетровську, Києві чи інших подібних містах – можливо. Проте самі собою діти такими не виростуть, адже середовища там переважно російськомовні або змішані, а в публічному та медійному просторах домінує російська. Тож батьки для своїх малят мусять створювати середовища спілкування й добирати україномовний медіапродукт.

«Купуємо книжки для дітей принципово українською, – каже Володимир Гончар, – диски так само, причому вони є в дуже гарній якості й чудовому перекладі. В кінотеатри ходили дивитися всі хіти так само українською мовою». Манюня Даринка проситься щось показати: «У мене є дуже хороша «Ясоччина книжка» теж українською». Родина пишається тим, що відшукала малим саме україномовний іграшковий ноутбук, адже в найближчому магазині забавок такого не знайдеш. У дитсадку новинка спричинила фурор.

САДОЧОК, ТОБТО САДІК

Коли діти Ольги та Володимира пішли до українського криворізького садочка, вони зіткнулися з тим, що більшість їхніх товаришів там розмовляє російською. Вихователі хоч і вели заняття з малюками українською, «на перервах» говорили російською або суржиком. «У розмові сина й дочки почали з’являтися російські слова, – пригадує Володимир. – А потім ми помітили, що на вулиці під час спілкування з іншими дітьми вони переходять на російську. Ми, звичайно, не забороняємо, але ставимо питання: чому? Ми ж із російськомовними людьми завжди говоримо українською – не переходимо на їхню мову. А чому ви переходите? У відповідь: «От, він не все розуміє». Або: «Він сказав мені, що не любить українську мову». Це певний бар’єр: коли більшість дітей говорять російською, бути білою вороною незручно».

Володимир Гончар вважає непотрібним і неможливим огороджувати дітей від іншої мови. Натомість намагається надати їм достатньо аргументів для вибору саме української. Проте рішення, наголошує, має бути їхнім. «Ми намагаємося не перегинати палицю, – пояснює позицію родини Ольга. – На російську в україномовних родинах переходять ті діти, яких у дитинстві змушували розмовляти українською. Або якщо батьки дітям розповідали одне, а самі чинили інакше».

Власні лічилочки

Заздалегідь готувалися до садочка й мешканці міста Бучі під Києвом Ірина та Андрій Прендецькі, які виховують двох дівчаток – Мар’яну і Ярославу. «Імена підбирали таким чином, аби їх не могли спотворити в російськомовному садочку, – пригадує Ірина. – Чоловік дуже хотів назвати Мар’яну Христиною. Я його переконувала, що її називатимуть натомість Крістіною. Пропонувала ім’я Мар’яна – ну як його зіпсуєш? Буквально через місяць ми прийшли на огляд до лікарки, а вона й каже: «Ой, Мар’яшечка!»

Після відвідин дитсадочка та знайомства з російською мовою чотирирічна Мар’яна так само почала вживати деякі слова з неї. «Ми вирішили провести з дочкою низку бесід, – пригадує Ірина. – Аби розказати їй, що є багато мов. Намагаємося з нею вчити англійську, трішки італійської, адже бабуся живе в Італії. Нехай дитина розуміє, що є не лише опозиція «українська – російська».

Коли Мар’яна приносить із садочка російські лічилочки, Ірина намагається вивчити з нею і українські та розказати, що вони теж добрі для гри з дітьми. «Звичайно, можна пустити все на самоплин, – а може, вийде, і діти в нашому змішаному мовному середовищі виростуть україномовними. Проте ми думаємо, що треба поборотися. Батькам цих дітей треба докласти трохи більших зусиль, якщо вони живуть не в суцільно україномовному регіоні», – вважає Ірина Прендецька.

ПІДВАЛИНИ УКРАЇНСЬКОГО ВИХОВАННЯ

Де-юре дошкільна освіта в Україні переважно українською: із неповних 15 тис. садочків понад 13 тис. значаться саме такими. Проте в Києві, як і в Кривому Розі чи інших російськомовних містах, мовне середовище в дитсадках змішане. Навіть якщо навчання відбувається українською, велика кількість як вихователів, так і дітей – російськомовні.

Альона Западнюк віддає всіх трьох своїх дітей до одного й того самого садка – про існування іншого подібного в Києві вона не знає. «Ходимо, – розповідає, – до групи «Левеня». Її організувало Львівське товариство у Києві. Туди беруть дітей членів та симпатиків цієї організації. Ми симпатики, тому що походимо не зі Львова. Це група у звичайному садку, в якій лише україномовні діти. Зараз там 18 малят. Вона різновікова, тому більше дітей у ній не може бути за вимогами санепідстанції. Вони там собі самовиховуються».

Київські однолітки Альони, які також мають дітей, вже давно виношували ідею створення садочка для україномовних хлопчиків та дівчаток. Але заснувати й устаткувати його самотужки було б занадто складно, що й казати про проблематичне отримання дозволу на таку діяльність. Батьки навіть порахували, що існування такого закладу обійшлося б їм мінімум у $250 на місяць. Тож створення української групи у звичайному садочку на Оболоні стало порівняно простим вирішенням проблеми облаштування мовного середовища для діток.

Цю ініціативу було втілено зусиллями чотирьох родин. Марта Винницька, одна з ініціаторів створення «Левеняти», зауважує, що батьків, охочих віддати дитину до цієї групи, дуже багато. Проте охочі мусять чекати на вибуття дітей до школи. «Ми завели свій статут у цій групі, – продовжує Альона, – зокрема, не святкуємо Нового року з Дідом Морозом чи 8 березня. Замість Нового року в нас свято Миколая. Навесні відзначаємо День матері».

Альона та В’ячеслав Западнюки виховують трьох дітей, спираючись на три стовпи: окрім садочка це сформоване україномовне коло спілкування і «Пласт». «Ми закінчували Могилянку, дружимо з іншими випускниками, збираємося на всілякі свята, – розповідає Альона. – І наші діти вважають своїми друзями не сусідів, а дітей наших друзів». Шестирічну Марійку прийняли до пластових новаків. Працюють у «Пласті» і з меншими дітьми, яких називають «пташатами».

«Нещодавно ходили з малими знайомитися зі східним мистецтвом до Музею Ханенків, – пані Западнюк пригадує заходи, на які запрошували «пташат». – Там мала бути адаптована екскурсія для дітей двох-шести рочків. Костюмовані герої повинні були розповісти їм у легкій формі, що таке Схід. Та поки прийшов наш костюмований герой, місцева екскурсовод – дуже освічена жінка – не могла дітям розказати хоч би якісь базові речі, бо дуже погано говорила українською». «Зазвичай сім’ї, які усвідомлюють важливість виховання своїх діток в українському середовищі, гуртуються навколо товариств і установ», – говорить пластунка Ярина Яцун, яка працює із «пташатами».

Проблема пошуку середовища спілкування актуальна і для самих батьків, особливо для приїжджих з україномовних регіонів. Її вирішують за допомогою утворення спільнот, зокрема й віртуальних. «Українці, охочі залишитись українцями, згуртовуються навколо церков, шкіл, організацій, товариств, – вважає Ярина Яцун. – Це нормальна поведінка будь-яких етносів для збереження своєї ідентичності в іншомовному або іншокультурному середовищі. Так відбувається згуртування української громади у світі: США, Канаді, Німеччині, Австралії».

До цього переліку можна додати й Україну, де українці, аби зберегти свою мову та культуру, мусять гуртуватись і самотужки створювати середовища спілкування для своїх дітей.

Джерело - Український Тиждень

Woman born with no arms becomes official Olympics masseuse

A woman born with no arms has won a role as an official masseuse for the British Paralympics team - she will be using her feet to give the world-class athletes a rub-down.

Sue Kent - who was born with short limbs after her mother took morning sickness drug, Thalidomide, when she was pregnant - has been a trained massage therapist for three years. But she has always dreamed of being part of the Paralympics.

The mother-of-two said: 'It was a personal goal I’d had as I’d wanted to see if I could be involved in sport in some way at a high level.

'For the guys at the Paralympics to be doing what they’re doing is phenomenal. I can’t wait to be part of it.'

Sue believes she is the only masseuse in the UK who is trained to use her feet to soothe aches and pains.

While her clients lie on a padded mat on the floor, Sue sits on a bench and works on their muscles with her super-strong feet.

She said: 'I treat a lot of men and have had weightlifters as it can give a very firm massage.

'The majority of people I have treated are curious at first but then they say it feels like a really big hand - but it’s better as you’re covering more surface area.'

Sue, who works at a clinic in Mumbles, near Swansea, has experience of working at sports events, like triathlons, runs and an Ironman competition.

She says she has never let her handicap stop her from leading an active life and enjoys swimming, ballet and horse riding.

She said: 'I loved ballet and I think that's why I have good strength in my legs to do the massages.'

The 49-year-old also uses her feet for things around the house which most people tackle with their hands - including cooking and cleaning.

She encourages people not to be daunted by the unknown - but to try the experience of a massage by foot.

'I have never tried to hide the fact that I have no proper arms. I always make sure the client is aware of it before they book an appointment.

'While some people do not like feet, there are many people for whom it is not an issue.'

She adds: 'I hope I inspire other disabled people and show that they don’t need to do a job that’s just about sitting behind a desk with a computer.

'I also wanted to raise the profiles of disabilities in a different way the more people see disability, the more normal it becomes and the less people will be stupid.'

Thalidomide was hailed as a wonder-drug in the 1950s and 1960s and was given to pregnant women for morning sickness.

But more than 10,000 children around the world were born with severe deformities because of the side effects.

Source - Daily Mail

The favorite countries for students

Figures in the diagram mean students from abroad studying in a given country (inbound mobile students). The English-speaking countries hold the first three places in the list.



Source - UNESCO

Top 10 countries in the number of outbound mobile students

Figures in the diagram mean students from a given country studying abroad (outbound mobile students)



Source - UNESCO