Як реінтегрувати російськомовних українців в україномовну ідентичність?

Відсутність згуртованості титульної нації та анклавність мешкання національних меншин властиві багатьом країнам світу. Багато з них не можуть інтегрувати їх у своє національне життя, як наслідок, виникають конфлікти на релігійному, етнічному, мовному ґрунтах. В Україні ситуація загострюється через наявність не національних меншин, а через роздвоєність титульного етносу за мовним критерієм. Як європейська держава ми повинні дотримуватися прав національних меншин (росіян, поляків, угорців, румун, євреїв тощо), але виходячи з їх частки у населенні України. При цьому необхідно виправити історичну мовну деформацію, яка трапилася через тривалий колоніальний статус України. В основі нової моделі державотворення і консолідаційної ідеї України має бути мовний критерій.

На відміну від балтійських держав, що також взяли за основу державотворення мовний аспект, в Україні не так багато етнічних росіян (лише 18%), але дуже багато зросійщених українців (як в Ізраїлі зросійщених євреїв). Саме тому політика українізації здається цілком легітимною, оскільки йдеться лише про відновлення відповідного паритету «мова-етнос».

Нижче наведена орієнтовна програма дій не тільки з інтеграції (реукраїнізації) російськомовних українців, але в цілому масштабної деколонізації України, що охоплює 10 років.

І ЕТАП: ЕКОНОМІЧНА та СОЦІАЛЬНА БЕЗПЕКА
Це фундаментальний етап, за допомогою якою уряди таких країн, як Латвія та Естонія спромоглися підняти престиж латиської та естонської культур. Без економічних та соціальних успіхів радикальні кроки балтійських урядів з державотворення могли б спричинити конфлікти, подібні до придністровського або грузинського. Українська політична еліта має чітко усвідомлювати, що без економічного та соціального добробуту національне державотворення за мовним критерієм приречене на крах. Українська мова має стати необхідною умовою кар’єрного росту і досягнення популярности, а також підвищення рівня культури, адже престижність мови часто залежить від культури, яку вона обслуговує.

1. Зменшення енергетичної залежності від Росії – за рахунок імпорту енергоносіїв з Норвегії, розвитку альтернативних джерел енергії (зокрема атомної і вітрової) та політики економії усередині держави. На жаль, в Україні точаться лише розмови з цього приводу, а до реальних справ досі не дійшло. Як результат, маємо постійний політичний тиск Кремля на Україну.

2. Активізація зовнішньоекономічних зв’язків з країнами Азії, Африки та особливо Латинської Америки, що можуть бути додатковим каналом диверсифікації українського експорту. Українська влада останнім часом зовсім забула про цей напрямок, хоча про нього написано чимало економічних праць.

3. Побудова і реалізація чіткої соціально-економічної стратегії розвитку держави, в основі якої має бути підтримка малого та середнього бізнесу, структурні реформи, а також детінізація економіки. За 18 років незалежности українські політичні еліти лобіювали («відпрацьовували») інтереси крупного капіталу, мало турбуючись про малий та середній бізнес, що є основою побудови середнього класу у країнах Західної та Центральної Європи.

4. Створення сприятливого інвестиційного клімату та реалізація інфраструктурних проектів з обмеженням участі російського капіталу.

5. Розробка і втілення у життя механізмів боротьби з корупцією, за рівнем якої у 2008 р. Україна опустилася вже на 134 позицію (згідно з даними Transparency International)!

6. Розробка та імплементація програми профілактичного здоров’я населення і заохочення рівня народжуваності, що має запобігти демографічній катастрофі в Україні.

7. Реформа освітньої галузі з врахуванням нових викликів національній та міжнародній безпеці.

8. Збільшення офіційного робочого тижня на 4 години (до 44 годин), що має збільшити конкурентоспроможність економіки.

ІІ ЕТАП: ПОЛІТИЧНА, ВІЙСЬКОВА та ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА
1. Чітке розмежування функцій гілок політичної влади – виконавчої, законодавчої, судової. Внутрішньополітичний хаос між різними гілками влади став одним з каталізаторів негативного рішення щодо вступу України в НАТО і відмови у найближчому членстві в ЄС.

2. Реформа місцевого самоврядування, без якої неможлива побудова ефективного громадського суспільства.

3. Перетворення України на унітарну державу з підсиленням у Криму кримсько-татарської автономії.

4. Запровадження на певний час президентської моделі правління – на зразок грузинської або французької. Радикальність та успіх грузинських реформ Саакашвілі були б неможливі за наявності того безвладдя, що панує в Україні. Окрім того, український парламентаризм вже декілька разів в українській історії доводив свою неспроможність керувати державотворчим процесом (варто згадати часи УНР або давніші часи Галицько-Волинського князівства). Згідно результатів дослідження, проведеного компанією GfK Ukraine з 1 по 15 березня 2009 року, Верховна Рада користується найменшою довірою українців (лише 2,7%!).

5. Ухвалення закону про люстрацію, що сприятиме оновленню політичної еліти країни. Цей закон вельми важливий з огляду на виродження старих політичних еліт, які скомпрометували себе корупційними схемами та антидержавницькими поглядами.

6. Тимчасова заборона Комуністичної партії України, Прогресивно-соціалістичної та інших політичних сил та громадських об’єднань, що вимагають об’єднання з Росією.

7. Активне залучення української діяспори та іноземних громадян у всі царини державного життя (створення «картки українця», преференції у прийомі на роботу тощо). У пригоді може стати досвід Естонії, Латвії, Литви і навіть Болгарії. Залучення «варягів» було дуже ефективним за часів Київської Русі і немає підстав нехтувати цим процесом у сучасній Україні.

8. Розроблення та імплементація політики залучення кваліфікованих кадрів із-за кордону, повернення українців для роботи в Україні, бо «відтік мізків» є серйозною загрозою національній безпеці України.

9. Викреслення згадування російської мови у Конституції України (бо вона має ті сама права, що й інші мови, які з незрозумілих причин у Конституції не згадуються).

10. Приведення Європейської Хартії регіональних мов та меншин у відповідність до Конституції України, а також перегляд Європейської Конвенції з прав меншин. Зокрема, у нашому головному законі не існує поняття «регіональна» мова. Тож, відповідні укази східноукраїнських та південноукраїнських облрад є правовим нігілізмом. Російська мова не є «історичною регіональною» для жодного регіону України, оскільки про неї не можна сказати, що вона «традиційно використовується в межах певної території» (ETS No. 148, пункт I.1.a) i.), або, в перекладі з «політкоректної» мови сучасної Європи, в межах кордонів України немає етнічних російських земель.

11. Облаштування російсько-українського та російсько-білоруського кордонів, аби обмежити потік нелегальних мігрантів та наркотиків зі східного напрямку.

12. Інформаційна контрпропаганда на Сході та Півдні України, примусове обмеження трансляції російськомовних каналів, із залученням у цей процес силових структур і запровадження кримінальної відповідальності на порушників цієї норми. Корисним у цьому питанні може бути досвід Латвії. У 1995 р. згідно Закону про радіо і телебачення, у цій балтійській країні були встановлені 20% обмеження на використання іноземних мов (при частці російськомовного населення у більш ніж 40%).

13. Податкова і дотаційна підтримка українського книговидавництва, україномовних ЗМІ та україномовного кінематографу. Обкладення податковим тягарем російськомовних ЗМІ, книг, фільмів та іншої друкованої, аудіо- та відеопродукції.

14. Збільшення присутності європейських та північноамериканських ЗМІ в українському інформаційному просторі, що має допомогти у створенні позитивного іміджу таких організацій як ЄС і НАТО.

15. Оголошення воїнів УПА, попри неоднозначність їхньої поведінки у часи другої світової війни, Героями України.

16. Збільшення фінансування інформаційної безпеки України та створення позитивного іміджу за кордоном – як ключового (важливішого, ніж військова та економічна) компоненту національної безпеки держави. На превеликий жаль, Україна допоки нехтує цією складовою.

17. Інтенсивне впровадження інтернет-технологій і «цифрової демократії», що мають допомогти у швидкій побудові громадянського суспільства та поширенні європейських цінностей.

18. Виведення російського морського флоту з Севастополя та введення туди відповідного морського флоту НАТО.

19. Реформа армії та силових структур з метою входження у НАТО та ефективної нейтралізації потенційних національних загроз та викликів.

20. Внесення поправки у Конституції щодо непотреби проведення референдуму стосовно вступу до НАТО.

21. Належне фінансування української дипломатії і зовнішньополітичної розвідки, що має стояти на варті українських національних інтересів та глобальних небезпек.

22. Повний вихід з СНД та активізація зв'язків з Польщею, Чехією, Естонією, Латвією, Литвою, Грузією, Швецією, Норвегією.

ЕТАП ІІІ. РЕІНТЕГРАЦІЯ ЗРОСІЙЩЕНОГО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
В основі цього завершального етапу - формування держави за мовним (а не етнічним) критерієм, на кшталт Естонії та Латвії. В Україні панує не мова абсолютної більшості населення держави, тобто мова титульної нації, а мова вчорашньої колоніальної адміністрації. Як поляки не питали дозволу у світової спільноти на поновлення «польськості» Вроцлава чи Познані, а чехи — «чеськості» Праги та Брно, як Калінінград, Грозний чи Нальчик залишаються російськомовними, так Донецьк із Севастополем повинні поновити власну українськість. Останнім часом європейські країни висувають ще жорсткіші вимоги до іммігрантів, вимагаючи складання тестів на знання офіційної мови та історії країни при отриманні права на проживання.

У контексті цієї ж політики діє і Європейська хартія регіональних мов та мов меншин, у преамбулі якої сказано, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх».

За 18 років української незалежности частка російськомовних в Україні не зменшилася, а зросла, що дає підстави твердити про процес повзучої реколонізації України. Якщо це терміново не зупинити, то потім про це вже не буде сенсу говорити.

Шляхи розв’язання цієї ситуації:

1. Ухвалення нового «Закону про громадянство» і повторна паспортизація населення (ID-картки), що має відбутися за 3 роки. Для поновлення громадянства необхідно скласти іспит на знання державної Мови, Конституції та Історії своєї країни. Так звані «негромадяни» не матимуть права брати участь у виборах президента і парламенту, не зможуть виїжджати за межі держави.
2. Створення відповідних органів, що відповідатимуть за впровадження мовної політики України
· Державна Мовна Комісія перебуватиме під патронатом Президента відповідатиме за розробку мовної політики України;
· Державний Мовний Центр (у межах Міністерства Юстиції), що має контролювати виконання мовного законодавства і накладати відповідні штрафи на його порушників. Центрові підпорядковуватимуться 300 мовних інспекторів України. Він матиме справу з усім – від друку підручників українською мовою до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагуватимуть на скарги, або проводитимуть вибіркові перевірки в державних і приватних структурах. Зокрема, інспектор може на робочому місці влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною. Усі такі працівники зобов'язані мати мовний сертифікат одного з трьох рівнів.
· Державна Мовна агенція (при Міністерстві Освіти), в обов’язки якої входитимуть консультації та аналіз мовної ситуації;
· Національна агенція з навчання українській мові (при Міністерстві Освіти).
3. Встановлення трирівневої системи володіння мовою: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств – тобто у тих, хто займає високу позицію у суспільстві; середній – у робітників та працівників сфери послуг; нижчий – у представників професій, що не вимагають спілкування (сміттярі, водії автобусів тощо).
4. Приведення у відповідність до етнічного складу використання іноземних мов (зокрема російської) у громадському та приватному секторах – не більше 20%.
5. Заборона використання двомовних (російсько-українських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. Будь-хто, завітавши до приватної установи (наприклад, крамниці чи перукарні) має право питати й одержувати відповідь державною мовою.
6. Ухвалення нового «Закону про освіту», що визначатиме відсоток україномовних шкіл та вишів (має відповідати частці українців у загальній кількості населення).
7. Визнання лінгвоциду української мови у Російській та Совєтській імперії на загальнодержавному рівні.
8. Знесення радянських символів спочатку у Центральній, а згодом у Східній та Південній Україні. Перейменування вулиць, що мають радянські (але не російські) назви. Подібні процеси відбуваються навіть у таких толерантних країнах як Іспанія та Греція (не кажучи вже про Латвію та Естонію), де практично не лишилося жодних ознак авторитарного минулого. Будь-які цивілізовані держави намагаються швидко забути свою криваву історію. Радянські символи є іншорідними тілами на мапі європейської цивілізації України, тому мають бути видалені з метою динамічного руху уперед.
9. Переклад українських топонімів західноєвропейськими та іншими мовами згідно з правилами українського, а не російського правопису.
10. Розширення поняття «державний тероризм», зокрема у царині мас-медіа, запровадження карної відповідальності за паплюження символів української державности, у тому числі її мови. Заборона використання радянської та нацистської символіки (серп і молот, червона зірка, радянський гімн, нацистські та радянські марші).
11. Внесення поправки до «Закону про працю», за якою працівників дозволяється звільняти за невідповідність рівня володіння українською мовою їх посаді (згідно з 3 рівнями).
12. Розробка і втілення у життя заходів, покликаних об’єднати українські православні церкви у єдину апостольну церкву.
13. На законодавчому рівні визначити поняття "мовна мен­шина", "мова національної меншини", "компактне проживання національної меншини", "регіональна мова", "національно-культурна автономія", "мова, якій загрожує зникнення".
14. Розробка та імплементація Програми переселення україномовних українців у російськомовні регіони.

ЗАГРОЗИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ ТА ШЛЯХИ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ЗАГРОЗ:
1. Посилення сепаратизму у Південній та Східній Україні.
Аби не допустити цього, потрібно:
1.1. Забезпечити належний рівень та якість життя, щоб вибити аргументи з рук радикалів. Без зняття соціально-економічної напруги у державі провадити соціально-культурну «шокову терапію» вельми ризиковано.
1.2. Провести адміністративну і політичну реформу.
1.3. Забезпечити вступ України до НАТО і виведення російського флоту з Севастополя раніше 2017 р.
1.4. Мати лояльні силові структури та армію, що стоятимуть на варті національної безпеки.
1.5. Використовувати метод «поділяй і владарюй», що дуже актуально за перманентної боротьби між російськомовними кланами (дніпропетровським, донецьким, харківським, луганським, одеським тощо).
1.6. Провести адекватну інформаційну пропаганду в російськомовному колі українців.
1.7. Заборонити російські та російськомовні мас-медіа на території України.
1.8. Запровадити карну відповідальність за «державний тероризм».
1.9. Фінансувати виїзд тих українців, які бажають виїхати до Росії.
1.10. Стимулювати міграцію україномовного населення у російськомовні регіони України.
2. Розквіт корупційних схем з отримання мовних сертифікатів або паспортів нового зразка. З цим явищем допоможе боротися максимальна прозорість їх отримання та розвиток інститутів громадянського суспільства.
3. Засудження дій з боку ЄС. Кроки Латвії та Естонії з натуралізації своїх меншин також не викликали захоплення у європейських бюрократів, однак це не завадило балтійським країнам стати членами ЄС і НАТО. Україна з її геополітичним потенціалом і правильно побудованою інформаційною пропагандою змогла б переконати Брюссель у необхідності реінтеграції своїх зросійщених громадян і навіть фінансовій підтримці цього процесу. Слід чітко розділити у європейській свідомості питання інтеграції зросійщених українців та захист прав національних меншин.
4. Погіршення відносин з Росією. Це може спричинити торговельно-економічні війни між Україною та Росією. Водночас, варто визнати, що вони відбуваються майже постійно, а Україна у свідомості пересічних росіян посідає 3 місце як найбільший ворог їх держави, у той час як українці ставляться до Росії значно позитивніше. Таким чином, Україні не багато що втрачати у цьому випадку. Росія поки що не спроможна розмовляти з Україною на рівних, а не на «братерських» умовах. Тому зараз потрібно швидко позбавлятися російської залежності. На відміну від нашої держави, частка російських мігрантів у Латвії та Естонії вища, ніж в Україні і мешкають вони вельми компактно. У деяких прикордонних з Росією містах Латвії та Естонії (зокрема Нарві) їх більше 90%. Однак розвалу балтійських держав не відбулося. Чому? Бо вдалося досягти серйозних успіхів у напрямку соціально-економічного добробуту. Окрім того, ніхто не змушував отримувати громадянство Латвії та Естонії. Якщо російськомовній громаді до вподоби нинішній стан, то вона просто ігнорує дії центральних урядів або емігрує до Росії. Таким чином, Естонія і Латвія нейтралізували у своїй внутрішній політиці «російський чинник» (який так заважає в українському політичному житті).
5. Нестача вчителів української мови та історії. Для підготовки таких кадрів достатньо 4-5 років.

ЗВІДКИ ВЗЯТИ ГРОШІ НА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНУ «ШОКОВУ ТЕРАПІЮ» і ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ УКРАЇНИ?

• Штрафи за порушення мовного законодавства
• Покращення соціально-економічного розвою України та, як наслідок, – державне фінансування мовної політики держави
• Фінансова допомога урядів Європи, Канади США та неурядових організацій у реінтеграції України
  

ВИСНОВОК.
Кінцевим результатом реінтеграції має стати доведення частки україномовних українців до 78-80%, обмеження використання суржику, формування нової політичної еліти на основі нової національно-мовної ідеї, посилення патріотизму українців, енергетична безпека від Росії, диверсифікація торговельних зв’язків, вступ до НАТО, активне залучення іноземних інвестицій, формування міцного середнього класу, покращення добробуту громадян, структуризація політичного життя, розбудова громадянського суспільства і поступове стирання різниці між Заходом та Сходом України. Однак, як я вже зазначав, для втілення у життя такого плану потрібно забезпечити соціально-економічний добробут громадян. Бо українці у першу чергу повинні мати інші (соціально-економічні) причини для своєї гордості. Без економічного фундаменту відновити українську мову буде майже неможливо.

Реінтеграція зросійщених українців має сприяти відновленню паритет «етнос-мова», що вкрай деформований в Україні, а ця деформація заважає нормальному державотворенні. Доречною у цьому випадку може бути цитата польського міністра Яцека Ростовскі, який нещодавно сказав: «важливо, що поляки очистилися від усього зайвого задля того, аби розпочати швидкий рух уперед». Україні також потрібно якнайшвидше позбавитися ознак постколоніалізму. У протилежному випадку ми можемо у шостий раз втратити свою незалежність.

Російськомовна меншина України - актив чи баласт її європейських прагнень?

Останнім часом більшість українських політологів та соціологів твердять про невдачі української зовнішньої політики, особливо у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції. Ключовою причиною вони бачать не стільки зовнішні чинники, скільки драматичну внутрішньополітичну та економічну ситуацію в Україні.

Практично увесь час своєї так званої «незалежності» Україна де-факто залишалася напівколоніальною державою з відсутньою національною ідею, недиверсифікованими каналами постачання енергоносіїв, перманентною ворожнечею регіональних еліт (кланів), жахливим рівнем корупції та населенням, що швидко зменшується.

Прихід до влади в нашій колишній метрополії В. Путіна став для національної безпеки України дуже небезпечним сигналом. Росія активізувала свої спроби реколонізувати свої колишні володіння, у тому числі Україну. Основними важелями цієї реколонізації були.обрані інформаційні та соціокультурні компоненти, а також економічна та енергетична взаємозалежність. Становище російськомовної громади в Україні стало одним з ключових питань у двосторонніх стосунках між 2 державами.

Посилення за останні 20 років ролі соціології міжнародних відносин розширило поняття «міжнародна безпека», куди наразі входять міграційні, екологічні, мовні питання. Тому питання національної безпеки України та ролі російськомовної меншини потребує детальному аналізу.

На думку американського політолога С. Хантінгтона, роль мовно-цивілізаційного чинника у полікультурних суспільствах помітно зростає напередодні виборів. Для строкатої у культурно-цивілізаційному плані України, що матиме президентські та парламентські вибори восени 2009 р., цей фактор стає одним з найважливіших.

На переконання Семуеля Хантінгтона російськомовна культурна традиція є дестабілізуючим чинником державотворення і загрозою національній безпеці для таких країн, як Україна, Латвія, Естонія, Молдова, Білорусь. На його думку, причини цього полягають у тому, що російський цивілізаційний код відмінний від європейського. Але якщо країни Балтії поступово витісняють мову своєї колишньої метрополії з усіх царин життя, то в Україні цього не відбувається. Ми спробуємо навести докази цього факту і з’ясувати, які це має наслідки для зовнішньополітичного курсу нашої держави.

Ключові слова: інтеграція російськомовних меншин у національну державу, мовно-цивілізаційний конфлікт, єврооптимізм, європесимізм, «п’ята колона», інформаційна пропаганда, націоналізм та глобалізація, українська ідентичність.

У мовно-цивілізаційному ракурсі Україна складається з кількох великих прошарків, що часто перетинаються між собою:

• Україномовні українці
  
  
• Українці, що спілкуються суржиком (сумішшю російської та української)
  
  
• Українці, що є двомовними (спілкуються 2 мовами приблизно однаково)
  
• Українці, що спілкуються російською
  
• Росіяни, що спілкуються російською

Джерело: Мовна політика і мовна ситуація в Україні, с 105.

Таким чином, поділ населення України на різномовні громади не відповідає поділові за етнічною ознакою, як це відбувається в країнах Балтії або тій самій Грузії. У цих державах представники корінного етносу, якщо й вживають російську, то тільки у спілкуванні з росіянами або з представниками інших націй колишнього Радянського Союзу, тоді як між собою вони спілкуються рідними мовами.

ДОКАЗИ неадекватного представлення української мови та її носіїв у різних царинах життя:

1. Політична царина. Погане знання української мови державними службовцями Східної, Південної і подеколи Центральної України. Наразі становище української мови в Україні гірше за становище регіональної каталанської мови в Іспанії. В області Каталонія кожен державний службовець зобов’язаний володіти каталанською мовою. А в Україні навіть не всі парламентарі володіють українською, не кажучи вже про рядового держслужбовця в Криму чи в Донецьку.

2. Політично-електоральний ракурс. За демократичної виборчої системи, коли владу обирає більшість, чисельніші та зросійщені міські агломерації Сходу та Півдня приводять до керівних органів зденаціоналізованих осіб з розмитою або й цілком проросійською свідомістю. Типовим представником такого середовища був Кучма, який у постійному балансуванні між вимогами різновекторно-спрямованих груп суспільства намагався догодити обом, дотримуючись нездійсненного принципу «щоб і вовки були ситі, і вівці цілі». Закономірним результатом такої політики стало зміцнення позицій найагресивнішої проросійсько орієнтованої і підтримуваної Росією частини регіональної еліти Сходу.

3. Освітня царина. У Донецькій області на 2/3 українців функціонує тільки п'ята частина шкіл з рідною (державною) мовою. Якщо офіційне співвідношення українців до росіян у Криму складає 1 до 2,4, то співвідношення навчальних закладів – 1 до 100. За статистикою, лише 1 київський студент з 10 спілкується українською мовою. Тільки 15% опитаних студентів з усіх областей України вважають, що протягом останніх 3 – 5 років ставлення до української мови докорінно поліпшилось, тоді як 63% студентства гадають, що поліпшення ситуації у цій сфері незначне, а 14% узагалі не бачать жодних змін. http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=117

4. Суржик як мовний дефект. Більшість населення України послуговується суржиком або російською мовою (хоча українцями себе визнали більше 78% населення). Більшість мешканців української столиці і досі спілкується здебільшого російською мовою. Люди, які витримали ситуацію, коли мова сприймалася як позиція і які витримують її й досі на Півдні та Сході України — це героїчні люди. Держава їх практично не підтримує. http://www.umoloda.kiev.ua/number/863/285/31433/

5. Мовне колаборанство українців як прояв меншовартості. Нестійкість більшості україномовного населення при виборі мови спілкування є наслідком плазування перед іноземними мовами (передусім російською), що спричинене тривалим колоніальним статусом нашої держави. Наприклад, 83,2% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас, при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6%) переходить на російську мову спілкування. Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються російською, і тоді, коли звертаються українською (відповідно 98,2% і 95,3%) [14] . http://www.ji.lviv.ua/n35texts/masenko-bilingv.htm. Серед слов’янських народів найміцніший опір мовній асиміляції демонстрували в період втрати державної незалежности поляки. У середовищі польської еліти у той час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, вживання якої навіть у спілкуванні з її носіями вважалося проявом колаборанства. Мовна стійкість у зазначених ситуаціях була проявом духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта вважався кроком до компромісу з ним, пристосування до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняття приниженого становища своєї мови. Українцям варто було б повчитися у поляків у цьому питанні.

6. Науково-інформаційна царина. В Україні відсутнє коректно перекладене україномовне програмне забезпечення (кількість помилок у нинішніх перекладах ПЗ просто жахає), дуже низький рівень його впровадження і слабкі позиції державної мови у фізико-математичній науці. Для порівняння варто навести такий факт: у 2006 р. французький суд наклав штраф розміром у 20 000 € на американську компанію за відсутність франкомовного програмного забезпечення та відповідної технічної документації. "American Bar Association Report: French court fines US company for not using French language in France". http://www.google.com/gwt/n?u=http://www.abanet.org/labor/newsletter/intl/2006/Apr/france3.html.

7. Популяризація білінгвізму в Україні
7.1. Анотації до ліків в Україні зазвичай друкуються українською та російською мовами. Показовим є випадок, що стався на початку 2009 р. у м. Севастополь, коли одна з мешканок цього міста «переконала» фармацевтичну фірму «Дарниця» у потребі друку анотацій українських ліків не тільки українською, але і російською мовами. http://ukrainci.com/?p=10111. Як таке рішення могло ухвалитися у державі, Конституція якої передбачає існування тільки однієї державної мови, не зрозуміло.
7.2. Іноземні організації вимагають від українських резидентів знання не тільки української, але і російської мови, тим самим сприяючи білінгвізму українського автохтонного населення.
7.3. В українських телевізійних передачах зазвичай присутні як україномовні, так і російськомовні ведучі, чого не зустрінеш у Латвії або Естонії.

8. Медіа-інформаційний аспект. В інформаційному просторі України домінує російськомовний контент (70-75%). У 2008 році із загального тиражу 3 966 113 тисяч примірників, російськомовні становили 2 647 385 тисяч, або 66,7 %, українською мовою вийшло 1 141 877 тисяч примірників, що становить 28,7%. http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/23/93666.htm

9. Релігійний ракурс. Більша частина населення України є прихожанами Української Православної Церкви Московського Патріархату, де релігійні служби провадяться російською або церковнослов’янською мовами.

10. Імідж за кордоном. Українську мову практично не сприймають за кордоном або сприймають в обмеженому форматі (культурному). Рівень престижу української мови серед іноземних дипломатів та студентів дуже низький. Одним з показових прикладів у цьому ключі є ідентифікація українських туристів з російськомовними та надання їм російськомовних гідів.


Таким чином, русифікація українців триває і за часів незалежності. Так, за період 1989-2001 рр. чисельність зросійщених за мовою українців зросла на 966 339 осіб, що становить 21,1% (Скляр 2007:51).

Реальний стан процесів русифікації визначається не середньостатистичними показниками, а регіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін поділяють Україну на 2 частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів. За період 1989-2001 рр. у західних та центральних областях відбулось суттєве, на 27% скорочення осіб, що вважають рідною російську мову. У східних та південних областях, навпаки, їх частка зросла на 33,2% (Скляр 2007:51).

Виходячи з мовного критерію, у геополітичних уподобаннях українців можна виокремити такі цікаві закономірності:

1. Найвищий рівень єврооптимізму серед україномовного населення спостерігається насамперед у Західній Україні. Це пояснюється великою кількістю західноукраїнських мігрантів, що працюють у ЄС, та одночасним з Латвією та Естонією входженням до складу СРСР (лише у 1939 р). Позаяк, східні та південні українці більше схильні працювати у сусідній Росії, з якою їх пов’язує чималий кордон та спільна мова. Більшість прибічників приєднання країни до ЄС (46,7%) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, тоді як серед противників майже 6 з 10 є російськомовними.
   
2. Високий рівень залежності простежується і для показника ставлення респондентів до вступу до НАТО. Серед симпатиків цієї структури 6 з 10 є україномовними і лише 15,4% російськомовними. Натомість серед противників більше половини спілкуються російською при 22,9% україномовних. Тобто громадяни України, які позитивно сприймають європейський вектор розвитку України, скоріше виявляються україномовними, ніж російськомовними (с. 143. Мовна політика і мовна ситуація в Україні). Існує чіткий зв’язок між ставленням респондентів до НАТО та їх уявленнями про пріоритети у державній мовній політиці та необхідності законодавчо підсилити статус російської мови. Прихильники входження країни до Північно-Атлантичного альянсу в абсолютній більшості вважають необхідним пріоритетом державної мовної політики підтримку поширення української мови в усіх сферах мовлення. На противагу їм прихильники приєднання країни до союзу з Росією та Білоруссю більшою мірою схильні до пріоритету російської мови та надання їй переваг порівняно з іншими мовами.
   
3. Прихильники приєднання України до союзу з Росією та Білоруссю скоріш за усе виявляються російськомовними громадянами, а противники – україномовними. 6 з 10 противників євразійського вектора інтеграції говорять українською мовою і лише 16,9% російською, і навпаки, серед його прихильників більшість російськомовних (54,4%).
   
4. Російськомовна меншина в цілому найбільш негативно ставиться до ринково-орієнтованої економіки, що є невід’ємною складовою європейської цивілізації. Насамперед це пов’язано з більшою підтримкою на парламентських виборах таких політичних партій як Комуністична, Соціалістична, Прогресивно-соціалістична, які відстоюють радянські методи керування економікою. Водночас, вище вказані сили перебувають у маргінальному становищі в україномовній Західній Україні. Противників повернення до адміністративно-командної системи найбільше серед україномовних респондентів – 54,2%. Серед російськомовних та двомовних їх близько 38% (с. 137. Мовна політика і мовна ситуація в Україні).
5. 
   
   Російськомовна меншина найбільш схильна до авторитарного методу правління, часто поділяючи методи керування Лукашенко у Білорусі та Путіна у Росії. Подивившись на електоральну географію останніх президентських виборів в Україні, можна переконатися, що прихильників лівої радикалки Наталі Вітренко, яка захоплюється ідеями Лукашенка, практично немає на Заході України, в той час як на Сході та Півдні вона набирала кілька відсотків. Саме у цій частині України усе ще існує ідентифікація з «совєтською людиною» та несприйняття ідеї української державності.
   
   
6. Противники незалежності країни скоріше виявляються серед російськомовних громадян, ніж серед україномовних. Наразі, проти проголошення Акту незалежності України готові проголосувати 6 з 10 російськомовних громадян, трохи більше 20% двомовних і лише 14,4% україномовних. І навпаки, серед прибічників незалежності країни кожен другий говорить українською і майже удвічі менше (27,2%) російською мовою. (Мовна політика та мовна ситуація в Україні. С. 151).
   
7. Російськомовна меншина перебуває під впливом російського інформаційного поля і не прагне його позбавлятися. Про це свідчить невиконання кабельними операторами Східної та Південної України норми закону, яка зобов’язує припинити транслювання каналів, що не приведені у відповідність з чинним законодавством України (це стосується російських каналів, що провадять на території нашої держави антиукраїнську інформаційну пропаганду).
   
   
8. В українському суспільстві не існує чіткої взаємозалежності між рідною мови людини та її зовнішньо та внутрішньополітичними уподобаннями. Соціологічні дослідження засвідчують, що російськомовні мешканці Києва, Вінниці або Полтави, як правило, більш проєвропейські та проринкові, ніж «суржикомовні» мешканці Східної України. Варто зауважити, що під час своїх численних досліджень соціологи позбавлені такого критерію, як рівень володіння державною мовою (бо немає інструментів його визначення). Зазвичай, так зване «україномовне» населення Центральної та Східної України – носії україно-російського суржику, тому у питанні ідентичності вони ближче до своїх російськомовних сусідів, аніж до україномовних мешканців Галичини.
   
9. За 18 років незалежности при владі в Україні були переважно російськомовні політичні еліти (дніпропетровська, донецька), які постійно боялися остаточного розриву зі «старшим братом» (чого не було у Латвії та Естонії).
   
   
10. Більша частина населення України є прихожанами Української Православної Церкви Московського Патріархату, що стоїть на варті кремлівської інформаційної пропаганди.

Наслідки цих закономірностей такі:

1. Україна лишається під сильним соціокультурним, економічним та політичним впливом Росії, що з кожним роком зростає і набуває небезпечних форм.
2. Різниця у європесимістичних очікуваннях між різними регіонами України доволі велика. Наприклад, кількість європесимістів у Західній Україні у 3-4 рази менша, ніж в інших регіонах України.
3. В Україні панує негативна думка щодо членства у НАТО. Єдиним євроатлантичним оптимістом є Західна Україна, де не так сильно відчувається сила російської інформаційної пропаганди.
4. В Україні не побудовано ключові інститути громадянського суспільства та не розв’язані більшість соціальних та економічних проблем як автохтонного, так і прибулого населення.
5. В Україні існує широка категорія людей, які не сприймають українську мову і українську державність як таку, возвеличують ворогів української державності та українського колоніалізму (Леніна, Катерини ІІ тощо). Хоча їх кількість постійно зменшується, але у політичному істеблішменті нашої держави не прийнято казати, що де-юре вони є терористами, оскільки виступають не просто за зміну уряду або президента, а за зміну територіальних кордонів України, принижують національні державні символи. Одна з показових подій сталася у квітні 2009 р, коли у Луганській області відкрили два пам'ятники Леніну. На території України активно діють проросійські організації різного штибу, що фінансуються Кремлем. Один з прикладів — створення указом тепер уже колишнього президента РФ В.Путіна фонду «Русский мир». Цей «мир», на думку ідеологів фонду, об’єднує не лише етнічних росіян, громадян Росії чи російську діаспору, але й «іноземних громадян, котрі розмовляють російською мовою». Отже, 37% російськомовного населення України, швидше за все, не знаючи про це, стають об’єктом особливої турботи і захисту з боку Росії, і, як можна зрозуміти з матеріалів фонду, від них чекають взаємності...Як бачимо, «русский мир» передбачається використовувати не лише для зміцнення становища Росії у світі, а й для розв’язання її суто внутрішніх проблем — формування (чи реконструкції) російської національної ідентичності. Як це співвідноситься з побудовою української національної ідентичності, залишається тільки гадати.

Російськомовна меншина України в цілому найменш єврооптимістична і зазвичай стоїть на заваді її шляху до європейської цивілізації, бо тягне її у кращому разі до нейтралітету, а у гіршому – до союзу з Росією. Більшість політологів та соціологів схильні казати про те, що Україна не може розпастися, але це більше самозаспокоювання, що, як відомо, завершується трагічно.

Причинами кризи політичної ідентичности і етномовної самоідентифікації є багатовікова бездержавність України, її ополячування і русифікація; включеність культури українського етносу у дві геокультурні спільноти – європейську і російську (що зумовило її внутрішню двоїстість і створило напрями конфліктності); різновекторність ідентичності регіонів – Західного і Східного; існування російської ідентичности в українському ідентифікаційному просторі, що позначилося на етномовній самоідентифікації і політичній ідентичності. http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=83&c=2031

Україна виявилася навпіл розділеною культурно-цивілізаційним розломом і не змогла дати цьому ради. Виникла патова ситуація, коли обидві мовно-цивілізаційні групи майже однакові за силою, і боротьба між ними виявилася трагічнішою, ніж громадянська війна у деяких країнах колишнього СРСР. Україна перебуває на межі руйнування власного суверенітету, тому потрібні термінові зміни у моделі розвою держави, аби не допустити її повного розпаду.

Українці можуть стати нацією тільки через протиставлення себе Росії, тільки відмежовуючись від росіян, переконавши себе і весь світ, що вони – інші, як у свій час американці змогли стати нацією, тільки відокремлюючись від Англії. Близькість народів у культурному, мовному і етнічному смислі лише посилює подальше відторгнення і сприяє актуалізації національної ідентичності.

Україну за рівнем життя випередили навіть охоплені війною 1992-95 рр. країни колишньої Югославії, а за швидкістю реформ в армії, створенні сприятливого інвестиційного клімату, подоланні корупції, розбудові громадянського суспільства ми відстали від країн Балтії та інколи від республік Закавказзя. Багато українських політологів та соціологів твердять, що проводити експерименти, подібні балтійським, в Україні неможливо. Серед їх аргументів - Україна занадто велика і у ній мешкає численна російська діаспора. При цьому так звані «експерти» забувають про той факт, що у процентному співвідношенні росіян у Латвії та Естонії було більше, ніж в Україні, але балтійські держави чітко усвідомили, що рішучого позбавлення минулого вони не побудують ефективну державу.

За останні роки деякі країни ЄС і НАТО почали застосовувати політику «умиротворення» Росії, тим самим, ставлячи під загрозу національну ідентичність, а з нею і суверенність новоутворених країн посткомуністичного табору. Однак повторення помилок ІІ світової війни може стати черговими граблями для деяких недалекоглядних європейських та євроатлантичних політиків.

Світ після завершення фінансової кризи 2008-2009 рр. буде зовсім іншим, ніж до її початку. Посилення на міжнародній арені ролі таких гравців, як Китай, Росія, Індія посилюватиме елемент «твердої сили» у світовій безпеці, а отже міжнародні відносини можуть повернутися у часи реалізму «холодної війни». Якщо європейці та американці не гратимуть з новими агресивними акторами міжнародної політики тими самими методами, то у найближчі 10-20 років гегемонами світового порядку стануть країни Євразійського континенту, де водночас будуть сконцентровані найбільші ризики світовій безпеці.

За нинішнього романтизму української влади, внутрішньополітичних чвар та відсутності підтримки Заходу у реінтеграції суспільства наша держава може не витримати нового подиху «холодної війни». Саме тому Україна та Євроатлантична спільнота мають бути разом, аби не допустити втрати української незалежності і появи у Старому Світі нових геополітичних розломів.

Балтійська етномовна модель держави

На теренах колишнього Радянського Союзу піонерами у входженні до ЄС, НАТО та інших західних структур виявилися Естонія, Латвія та Литва. У СРСР їх майже ніколи не вважали своїми, тому ніхто не здивувався, що вони першими від’єдналися від «союзу братерських народів», вже у 1990 р. Балтійці навіть не захотіли обговорювати з Москвою питання входження до Співдружності Незалежних Держав (СНД), що залюбки зробила Україна. Балтійські країни пішли шляхом розбудови парламентської моделі держави із яскраво забарвленим мовним націоналізмом та взяли швидкий курс на інтеграцію у ЄС та НАТО. У жодній іншій країні Європи не була настільки виражена модель мовного націоналізму, як це відбулося у Латвії і меншою мірою в Естонії після відновлення ними незалежності у 1990 р.

Саме ці 2 країни мають найбільший інтерес для України, бо їх характеризують численні російськомовні меншини, що складають від 30% до 35% населення.

Латвія та Естонія спромоглися не тільки швидко інтегруватися у НАТО та ЄС, але і отримати найвищий рівень життя серед країн колишнього СРСР (навіть вищий, ніж Росія з її природними ресурсами). На мою думку, однією з передумов такого динамічного успіху була нейтралізація «російського чинника». В її основі були економічні, політичні та соціальні успіхи нових балтійських держав, що підняли престиж латиської та естонської мов серед національних меншин (чого бракувало Україні).

На відміну від інших країн посткомуністичного табору, у політичних елітах Латвії, Естонії і Литви велику роль відіграли представники західної діяспори, які не володіли навіть російською мовою і здобули освіту у західних країнах. Окрім того, балтійські держави зважилися на процес жорсткої натуралізації російськомовних громадян. Офіційні уряди Латвії та Естонії відкинули схему “zero citizenship” та змусили російськомовне населення своїх держав пройти мовні іспити та іспити на знання історії і конституції, аби отримати громадянство. Незважаючи на постійні погрози правлячої російської еліти та волання російськомовної меншини, Таллінн та Рига не побоялися примари російської агресії та російськомовного сепаратизму.

У 1998 році було ухвалено найскандальніший закон - Закон про працю, згідно з яким працівників дозволялося звільняти за недостатній рівень володіння латиською мовою. http://www.vesna.org.ua/txt/konf/derzh2000/05.html. Це спричинило хвилю невдоволення російськомовної меншини, але не зупинило процес розбудови національних держави у Латвії. Так само як не зупинив цей процес той факт, що латиська та естонська мови радикально відрізняються від російської.

Не менш суперечливим було непідписання Латвією та Естонією Європейської Хартії з регіональних мов і мов меншин. Уряди балтійських країн аргументували свою позицію тим, що державотворення у Західній та Центральній Європі перебуває на різних стадіях, як наслідок – західноєвропейські норми не можуть сліпо копіюватися центральноєвропейськими державами. Слід зауважити, що Європейську Хартію з регіональних мов і мов меншин не підписали навіть деякі західноєвропейські уряди, зокрема Франція, що небезпідставно побоюється процесу «балканізації» країни.

У 2007 р. усередині Латвії та Естонії розпочалося обговорення Лісабонської угоди, проти якої виступили деякі політичні сили 2 балтійських країн, оскільки ця угода у примусовому порядку зобов’язувала усіх членів ЄС дотримуватися прав мовних меншин. Велика частина населення Естонії та Латвії розглядають ЄС як економічну, а не політичну організацію. Будь-які спроби поставити під сумнів етномовну гомогенність Латвії та Естонії перетворюють балтійську громадськість у європесимістів. Побоюючись подібної реакції серед населення своїх країн, балтійські уряди ратифікували Лісабонську угоду без референдумів, що спричинило хвилю невдоволення серед пересічних естонців і латишів.

Нижче спробуємо детальніше розглянути специфічні особливості мовної політики Естонії та Латвії.

ЕСТОНІЯ

Мовна політика Естонії яскраво демонструє дію моделі етнонаціонального захисту як прикладу напрацювання чітких критеріїв належності до спільноти, що ототожнюється з титульним етносом – естонцями, і передбачає формування держави однієї нації. Але нації політичної – саме завдяки тому, що в основу формування естонської нації покладено не етнічний, а мовний критерій. Офіційне завдання мовної політики Естонії – відновити вживання естонської мови в усіх сферах життєдіяльності. Корені цієї моделі етнонаціональної політики в цілому, і мовної зокрема, бачимо в історії Естонії другої половини XX століття.

За радянських часів усі публічні сфери життя було русифіковано для того, щоб полегшити інтеграцію в естонське суспільство неестонського населення. Тому для того, щоб отримати роботу певного статусу, естонці мали вивчити російську мову. Останній було фактично надано статус другої державної мови (не як іноземної) в освіті, в деяких сферах державного життя вона стала першою. Знання ж місцевої мови російськомовні мігранти не вважали за потрібне, цим пояснюється низький рівень володіння нею (13 – 20 % серед неестонців). Частка титульної нації постійно скорочувалася: якщо на початку радянської окупації вона становила 97,3 %, то у 1989 р. – лише 61,5 %. У промисловості та комунікаціях Естонії естонці становили менше половини працевлаштованих.

Соціальний статус титульної нації знижувався, занепадала естонська мова, тоді як російська процвітала. В результаті штучно створене в Естонії російськомовне середовище дуже мало контактувало з естонцями, перешкоджаючи інтеграції соціуму. Одночасно з напливом прибульців розпочалися незворотні зміни мовної ієрархії [1]. 1. Druviete, I. Linguistic Human Rights in the Baltic States. - International Journal of the Sociology of Language no.127, - 1997. – 161 - 185 pp.

Після поновлення незалежності у 1991 р. естонські законодавці усвідомили, що саме мовна політика є наріжним каменем відтворення етнічної палітри Естонії початку 1940-х років, оскільки саме вона стала механізмом її розмивання. Але завдання було не з простих. Пошук виваженої моделі етнонаціональної політики унеможливлювався тим, що в Естонії існували дві мобілізовані етнолінгвістичні групи – естономовна і російськомовна. Обидві ідентифікували себе з більшістю і мали різні погляди на розвиток країни.

В Естонії спостерігалася конфронтація між двома мовними спільнотами, які ототожнювали себе з двома різними етносами. Титульна нація, естонці, почувалася вповноваженою історією покласти край окупації та гнобленню, включаючи й мовне гноблення. Російськомовна громада не чекала такого повороту подій, отож виявилася неготовою зустріти жорсткі вимоги, пов’язані зі знанням мови, натуралізацією, працевлаштуванням, що з них випливали. Як наслідок – зниження стандартів життя для тих росіян та російськомовних, що виявилися нездатними задовольнити ці вимоги країни проживання.

Першим державним органом, що був створений для підняття статусу естонської мови, стала Національна мовна колегія (National Language Board). Цей орган відповідав за планування мовної політики, моніторив використання естонської мови як рідної і як другої. Головними завданнями цієї інституції було вироблення мовної політики та стратегій мовного планування, аналіз передумов ухвалення закону про мову, нагляд за розробкою термінології тощо. Діяльність колегії ускладнювалася необхідністю дотримання прав людини тих осіб, які мали постраждати під час спланованої зміни мовної ієрархії.

У 1993 році набрав чинності Закон про мову, який передбачав чотирирічний перехідний період для вивчення естонської мови і витіснення російської [4]. 4. Language Law Of The Estonian Soviet Socialist Republic -

http://www.minelres.lv/NationalLegislation/Estonia/Estonia_Language1989_English.htm

Згідно з цим законом мовний критерій замінив критерій етнічної належності у відтворенні титульного етносу. Законодавець поставив у центр національної ідентичності саме мову як запоруку національного відродження. Це послабило наголос на етнічності та запобігло створенню етнократичної держави. Тому законодавство та адміністрування впровадило не етнічні преференції, як твердять росіяни, а лінгвістичні. Щоб стати представником титульної нації, достатньо належним чином опанувати державну мову, базові закони та історію. Ці вимоги відкриті для кожного негромадянина, тому вважаються в Естонії цілком демократичними.

Мовне законодавство не просто підвищило статус естонської мови - воно вплинуло на процес формування естонської еліти через перерозподіл влади на користь титульного етносу, який володів мовою і замінив у владі, завдяки відповідності мовному критерію як головному при обійманні будь-якої посади, представників російського етносу.

1995 року було ухвалено новий Закон про мову. В першій його статті зазначено, що естонська мова – єдина державна. Будь-які інші мови, навіть мови історичних етнічних меншин, вважаються іноземними (ст. 2.) Це викликало хвилю невдоволення російського етносу.

2000 року до мовного законодавства Естонії були внесені зміни, завдяки чому воно стало ще жорсткішим стосовно тих мешканців країни, які недостатньо мірою опанували естонську мову. Представники усіх професій бізнес-середовища, сфери громадського обслуговування, органів влади мали підтвердити свій рівень володіння мовою. Фактично зміни законодавства негативно вплинули на права усіх працевлаштованих в Естонії, для кого естонська мова не була рідною - від обслуговуючого персоналу до професорів. Але естонські законодавці переконані, що вони, відтворюючи монолінгвістичне середовище, у такий спосіб захищають фундаментальніше право кожного естонця – право спілкуватися на усій території Естонії рідною мовою, запроваджене ст. 4 Закону про мову. Саме для захисту цього права і створювалося естономовне середовище через встановлення чітких мовних зобов’язань перед усіма інституціями та окремими особами. Закон не містить розрізнень щодо їх виконання для публічних та приватних юридичних осіб. Виконання мовних зобов’язань ст. 5 Закону про мову (вимога знання та використання естонської мови) делегувалося до працівників державних інституцій та органів місцевого самоврядування у провадженні справ з усіма іншими організаціями чи фізичними особами.

Після ухвалення досить жорсткого Закону про громадянство більша частина представників нетитульної нації Естонії отримали статус негромадян, який позбавляє їх більшості політичних прав та суттєво обмежує економічні права. Лише особи, які були громадянами до анексії Естонії в 1940 році та їх нащадки визнавалася громадянами. Таких на момент здобуття незалежності було близько 62 % населення. Усі інші отримали право натуралізуватися. А головною передумовою натуралізації стало володіння естонською мовою.

Під тиском демократичних інституцій ЄС уряд Естонії спростив мовний тест для аплікантів на естонське громадянство, вилучивши з нього 10 % найскладніших запитань. Успіхи охочих здобути громадянство країни проживання зросли. Відсоток успішності складення іспиту досяг 90%. Однак російськомовна громада прагне більшого. На її думку, 50 % - 70 % негромадян неспроможні і досі виконати вимоги щодо знання естонської мови. Більше половини російськомовних негромадян заявляють, що хотіли б здобути естонське громадянство, якби мовні вимоги не були такими жорсткими. Масових програм вивчення естонської мови з належним фінансуванням протягом 1990-х років не було, і це найбільше гальмувало процес натуралізації негромадян країни. Негативом мовної політики можна назвати те, що увага більше приділялася короткостроковим перехідним програмам, тоді як довгострокові програми адаптації, на зразок освітніх або інтеграційних, залишилися поза увагою держави, що призвело до загострення міжетнічних стосунків між власне титульним етносом та російськомовним сегментом естонського суспільства, і маргіналізації останнього. Як наслідок, 28% російськомовної молоді в Естонії і досі вважають вивчення естонської неактуальною і марною справою. 2. Source: Eurolang News, by Alexander Shegedin, Tallinn, October 11, 2004, www.eurolang.net

Мовна політика мала чітке етнонаціональне завдання – відродження Естонії як держави естонців. Це не могло не спричинити невдоволення серед неестонців, які, тим більше, є негромадянами. У країні навіть виник спеціальний термін, який обслуговував зміну мовної ієрархії в суспільстві – „мовне планування”. Це планування, а точніше – послідовна мовна політика, впроваджувалося через понад 400 законодавчих актів, Конституцію та безліч інших нормативних документів.

Найповніше завдання мовної політики Естонії відображене в Конституції. Національне будівництво Естонії як національної незалежної держави досить збалансоване в тексті Основного Закону. Воно здійснюється через впровадження естонської мови як офіційної (національної) мови, а також ієрархії та регулювання мов національних меншин. Конституція проголошує Естонію як національну державу (державу-націю), політично унітарну (ст. 2). Тобто будь-які етнічні автономії, створення яких вимагала російськомовна меншина, є антиконституційними. На практиці дві головні характеристики національного будівництва, а саме – запровадження єдиної офіційної мови та ієрархізація мов меншин, призвели до запровадження Конституцією двох мовних режимів: естонський монолінгвізм на усій території Естонії; білінгвізм меншин зі знанням естонської мови поряд з рідною. Крім того, Конституція передбачає впровадження функціонального режиму іноземної мови за потреби.

Єдине, в чому мовне законодавство пішло на поступки вимогам Євросоюзу, – впровадження єдиної європейської системи оцінювання рівня володіння естонською мовою. Згідно з нею рівень компетенції в естонській мові поділяється на три основні категорії:
· основний (базовий) рівень володіння (раніше поділявся на три рівні – A, B, C);
· середній рівень володіння (D);
· вищий рівень (раніше мав два рівні – E, F).

З 1 вересня 2007 р. в Естонії розпочалася 4-річна освітня реформа, наприкінці якої (у 2011 р.) 60% навчальних програм у російськомовних середніх школах мають перейти на естонську мову викладання. Це викликало хвилю агресії серед російськомовних, однак не зупинило мовну політику офіційного уряду Таллінна.

Територіальний двомовний режим Естонії прописаний у ст. 51(2) та ст. 52(2) Конституції, згідно з якими в адміністративних одиницях, де постійні мешканці належать до етнічної меншини, усі мають право зажадати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх чиновників давати відповіді на запити і звернення мовою етнічної меншини. Місцеві органи влади можуть також використовувати мову більшості територіального утворення постійних жителів (а на національному рівні – етнічної або мовної меншини) у внутрішньому спілкуванні. Така норма закону відсутня у сусідній Латвії, що дозволяє стверджувати про відносно ліберальне мовне законодавство Естонії. Щоправда, російська етнічна меншина так і не змогла скористатися з цього положення. Право ради органу місцевого самоврядування запропонувати іншу мову, окрім естонської, для внутрішнього вжитку та адміністрування спробували використати в містах Narva та Sillamae 1995 року. Однак уряд відхилив ці пропозиції з кількох причин. По-перше, мешканці цих міст, хоч і були росіянами за походженням, згідно зі ст. 2 Закону про культурну автономію не становили меншини, бо не мають естонського громадянства. По-друге, не виконувалася умова використання другої мови як додаткової: малося на увазі, що органи місцевого самоврядування повинні були вести роботу естонською, а вже потім запроваджувати мову меншини. А оскільки до цього органи влади більше послуговувалися російською, а отже порушували пріоритет принципу створення естономовного середовища, а вже потім двомовного, то уряд відмовив їм.

Попри усі внутрішні проблеми, агресію російськомовної меншини та зовнішньополітичну війну з Росією, мовна політика Естонії принесла свої результати. Серед російськомовного населення зростає попит на естонську мову та освітні, кар’єрні перспективи, які вона дає, - якщо не представникам російськомовної меншини, то вже їх нащадкам. Бажання долучитися до стандартів життя, які зараз пропонує своїм громадянам Естонія в межах Європейського Союзу, інколи є вищим за етнічне невдоволення меншинним статусом або статусом негромадян.

ЛАТВІЯ

На відміну від Естонії, Латвія ніколи не була гомогенною країною. Перед початком радянської окупації, у 1939 р, латиші становили 73% населення і мешкали переважно у селах, тобто латиська мова була сільською мовою (як українська в Україні та естонська в Естонії).

У 1989 р. частка латишів у загальному населенні республіки впала до критичної цифри – 52%. Серед 15 республік колишнього СРСР лише Казахстан мав меншу за Латвію частку титульної нації у загальному етнічному складі. Опинившись перед загрозою стати меншиною у власній країні незалежний уряд Латвії ухвалив суперечливі Закон про мови і Закон про громадянство, які змушували прибуле після 1940 р. населення пройти натуралізацію, тобто підтвердити своє громадянство. Як виявилося, підтверджувати свій статус заходилися далеко не усі.

У деяких містах, як-от столиці області Латгейл м. Даугавпілс, у 1920 р, етнічні латиші становили тільки 2% населення. 85 років потому (у 2005 р). ситуація змінилася не настільки кардинально – частка латишів зросла лише до 15%, а росіяни зменшилася до 56%. Водночас, 68% населення міста є громадянами Латвії, а це означає, що вони успішно пройшли етап натуралізації.

На відміну від Естонії, у латвійському законодавстві не передбачено двомовного режиму для національних меншин. Латиші почуваються на горі мовної ієрархії, перебуваючи навіть в абсолютній меншості у такому економічно депресивному регіоні як Латгейл.

12% населення Латвії взагалі не знають латиської мови. Згідно перепису 2000 р, 81,7% населення країни могли говорити латиською мовою (у тому числі 58% росіян), в той час як у 1989 р. таких було лише 62,3%. (3. Central Bueraux of Statisctics, p 40-41). Постійно падає частка тих, хто вважає вивчення латиської мови важкою справою. У 1996 р. таких було 56%, а у 2002 р. 44%. (4. Valoda survey, p 38).

Механізм латвійської «мовної революції»Стаття 18 Конституції Латвії зобов’язує парламентарів «бути лояльними Латвійській державі, захищати Латвію як незалежну і демократичну державу, зміцнювати її суверенітет та посилювати роль латиської мови у державі».

Працівники державних і приватних інституцій, іноземні фахівці та іноземці у приватних структурах, які працюють у Латвії, повинні знати та використовувати державну мову (стаття 6). Усі документи і бухгалтерія, судові провадження та армійські документи мають бути державною мовою (статті 8, 10, 12, 13). Право здобути освіту державною мовою гарантоване Конституцією (стаття 14). Стаття 9 Закону про Освіту закликає до перегляду середньої освіти російською мовою і запровадження двомовної системи. Те саме стосується мас-медіа, особистих імен, географічних імен тощо. Урядові органи приймають документи тільки латиською мовою або з нотаріальним перекладом на латиську мову. Поняття «мова національних меншин» відсутнє у Конституції Латвії.

За словами голови Департаменту з контролю Державного Мовного Центру, Антонса Курситиса, держава має визначити рівень володіння державною мовою для працівників приватних компаній, аби захистити інтереси етнічних латишів. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, October 8, 2007

Міністерство Освіти розробило законопроект, який передбачає навчання у державних і приватних вишах тільки офіційними мовами ЄС. Це означає заборону використання у навчальному процесі російської мови. Винятки можуть бути тільки для іноземних студентів з країн-нечленів ЄС. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, March 28, 2008.

Частка програм нелатиською мовою не може перевищувати 25% усього часу трансляції (за винятком Латвійського Телебачення, Латвійського Радіо, кабельного телебачення, супутникового телебачення, супутникового радіо).

Найвищий рівень володіння мовою – близький до «рідної мови», тобто знання і використання фразеологічних виразів та діалектів. Він вимагається від державних службовців, у тому числі муніципальних рад (навіть у селах), голів державних органів, ректорів і деканів вищів освітніх закладів, філософів, істориків, редакторів, секретарів, адвокатів, нотаріусів, прокурорів та суддів. Це стосується також голів політичних партій та неурядових організацій, що, до речі, суперечить мовній свободі у приватній сфері. Після хвилі критики з боку ОБСЄ Латвія послабила вимоги щодо рівня володіння латиською мовою для державних службовців та керівників неурядових організацій. http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html

У Латвії були створені відповідні органи, що відповідають за впровадження мовної політики держави:
· Державна Мовна Комісія перебуває під патронатом Президента і займається розробкою мовної політики Естонії;
· Державний Мовний Центр (у межах Міністерства Юстиції), що контролює виконання мовного законодавства і накладає відповідні штрафи на його порушників. Центрові підпорядковувуються мовні інспектори. Він має справу з усім – від друку підручників латиською мовою до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагують на скарги, або проводять вибіркові перевірки в установах чи крамницях. Інспектори Державного Мовного Центру мають право відвідувати усі громадські та приватні інституції, бізнес-підприємства та неурядові організації. Вони уповноважені запрошувати усіх людей до Центру, аби підтвердити рівень володіння державною мовою. Мовні інспектори мають право вимагати від працедавців проходження повторного мовного іспиту для того чи іншого працівника, якщо існують сумніви щодо його мовних здібностей. У разі, якщо мовний рівень не буде підтверджено протягом 6 місяців з часу претензії, інспектор може вимагати звільнення працівника. Зокрема, інспектор може на робочому місці влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною. Усі такі працівники зобов'язані мати при собі мовний сертифікат одного з трьох рівнів.
· Державна Мовна агенція (при Міністерстві Освіти), в обов’язки якої входять консультації та аналіз мовної ситуації у країні;
· Національна агенція з навчання латиській мові (при Міністерстві Освіти);
· Центр перекладів і термінології;
· Департамент Державної мовної політики при Міністерстві Освіти Латвії.
Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, October 16, 2008

Важливим органом стала Натуралізаційна Палата, яка займається натуралізацією негромадян Латвії. При ній був створений Інформаційний центр, що покликаний поширювати інформацію (брошури, телевізійні ролики тощо) латиською та російською мовами про вимоги натуралізації серед негромадян країни. Слід зазначити, що так звані «негромадяни» не вважаються іноземцями або нелегалами. Уряд надав їм спеціальні паспорти з обмеженим статусом. Зокрема, негромадяни не можуть брати участь у виборах (за винятком муніципальних), не мають преференцій при подорожах у країни ЄС та Північної Америки тощо. Голова Натуралізаційної Палати Ейзенія Альдерман переконана, що аплікант, який не пов'язаний з міжнародним тероризмом, який говорить латиською, знає Конституцію та Історію Латвії, який підписав клятву нового громадянина, може вважатися лояльним до Латвійської Держави.

Латвійський уряд заохочує грошима негромадян країни у виїзді за межі Латвії. Зокрема, один російськомовний пенсіонер ІІ світової війни з 1 січня 2006 р. отримує 1200 LVL (1,707 Євро) у разі, якщо він готовий виїхати на постійне місце мешкання в іншу країну. Якщо таких пенсіонерів двоє, то латвійський уряд готовий виділити 1800 LVL (2,560 Євро); якщо троє – 2,400 LVL (3,414 Євро) і якщо 4 та більше – 2,700 LVL (3,841 Євро). Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, December 20, 2005.

Найважливіші мотиви для натуралізації у Латвії:1. Бажання знайти добру роботу (42,6%).
2. Прагнення подорожувати без проблем (38%)
3. Бажання брати участь у виборах (28,1%)
(Panorama Latvii, June 12)

Обсяг штрафів за порушення мовного законодавства Латвії сягає 400 доларів США. У разі, якщо негромадянин Латвії підробив сертифікат про проходження мовного тесту або документ про громадянство, йому загрожує кримінальна, а не адміністративна відповідальність. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, April 25, 2007 Latvijas Avize.

Найпоширеніші причини накладення штрафів:
1. Невикористання державної мови при виконанні службових обов’язків
2. Неналежне використання державної мови в анотаціях та маркуванні імпортованих товарів
3. Недотримання частки латиськомовних програм на телебаченні та радіо

Слід зауважити, що рівень володіння латиською мовою серед російськомовного населення доволі поганий (як правило, нижче середнього), що обмежує можливості цієї частини суспільства посідати високі місця у соціальній ієрархії Латвії. Саме тому міжнародні організації і окремі держави надають фінансову допомогу у навчанні латиської мови та інтеграції суспільства. Найважливіші - це Національна програма з навчання латиської мови та Національна програма з інтеграції суспільства.

Національна програма з навчання латиської мови розпочала свою діяльність у 1995 р. при Міністерстві Освіти Латвії. У 1994 р. уряд Латвії звернувся з проханням до Програми Розвитку ООН створити і очолити місію експертів, яка сприятиме розробці та імплементації навчальної програми з латиської мови. Програма отримала фінансову допомогу від ЄС, Програми Розвитку ООН, фонду Сороса, ОБСЄ, Freedom House, урядів Данії, Швеції, Фінляндії, Нідерландів, Норвегії, Великої Британії і США. Окрім того, уряд Латвії виділяє на розвиток і захист латвійської мови близько 3 млн. доларів США щороку. Ключова мета цієї програми – консолідувати латвійське суспільство шляхом зменшення мовної сегрегації і просування спільних цінностей. Annual Report NPLLT 2002. Фахівці організації готували мовні програми на радіо і телебаченні, в Інтернеті, на СD. Попри те, що курси відвідало лише 12% російськомовного населення, вони сприяли поширенню інших каналів вивчення латиської мови. Організація співпрацювала з Національною службою праці, впроваджуючи курси для безробітних. Водночас, відсутність позитивного сприйняття з боку локальної влади інколи гальмувала розвиток програми. Найбільшою проблемою організації була нестача вчителів латиської мови, бо попит на її вивчення виявився більшим, ніж існуюча на той час пропозиція.
Національна програма з інтеграції суспільства розроблялася 3 роки і розпочала свою діяльність у 2001 р. під патронатом Міністерства Юстиції Латвії. Структура фінансувалася переважно іноземними організаціями та урядами закордонних держав. Найбільша сума коштів надійшла від грантової схеми ЄС PHARE. У листопаді 2002 р. у рамках цього проекту був створений виконавчий орган - Секретаріат з інтеграції, та запроваджена посада Міністра з інтеграційних питань. Одним з фундаментальних завдань програми стало вільне володіння державною мовою усіма громадянами країни, знання і повага до її історії та Конституції. Інтеграційна програма підкреслила консолідаційну функцію латиської мови.

Незважаючи на різке зменшення російськомовних у Латвії (за 10 років майже на 10%), позиції російської мови лишаються сильними у приватному секторі, початковій і середній школах, доволі сильні у поліції, громадському транспорті, охороні здоров’я, а також у збройних силах (близько 20% латвійських солдатів не знають латиської мови). 75-80% населення Латвії лишаються двомовними (у порівнянні з 44% в інших країна-членах ЄС).

Чинники, які позитивним чином впливають на майбутні перспективи латиської мови:
1. Достатня кількість так званих мовців «L1» (хто спілкується латиською з дитинства) і «L2»-(мовців, хто перейшов у спілкуванні з російської на латиську мову);
2. Використання латиської в усіх соціолінгвістичних колах, зокрема у парламенті, міністерствах і муніципалітетах, на усіх рівнях освітньої системи;
3. Висока якість стандартної латиської (розвинута стилістична система і термінологія):
4. Нинішній статус як єдиної державної мови та існуючі законодавчі механізми для захисту мови титульної нації (Закон про державну мову та законодавчі акти, скеровані на його імплементацію);
5. Майбутній статус як однієї з офіційних мов ЄС.

Чинники, які можуть зашкодити розвитку латиської мови:

• 
  
  Нестабільна економічна ситуація та політична фрагментація країни
• 
  
  Зменшення чисельності населення через падіння рівня народжуваності
• 
  
  “Комплекс меншовартості» серед латишів, що перешкоджає розвитку білінгвізму серед російськомовного населення країни
• 
  
  Велика економічна вага англійської та російської мов
• 
  
  Присутність російськомовної громади, що має зовнішню підтримку
• 
  
  Втілення в життя деяких міжнародних стандартів з прав меншин, що ігнорують постколоніальний статус латиської мови, і гарантування захисту мов меншин, зокрема російської за рахунок латиської
• 
  
  Брак стратегічних програм з дослідження і розвитку латиської мови

Джерело: World Congress on Language Policies, Barcelona, April 16-20, 2002, “Language Policy and Protection of the State Language in Latvia,” by Prof. Dr. Ina Druviete from University of Latvia, http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html

ВИСНОВОК. На міжнародному форумі у Брюсселі, що відбувся у березні 2009 р., латвійський президент Валдіс Затлерс заявив, що так звана Залізна завіса впала, але на її місці з’явилася «завіса цінностей» між латишами та російськомовними мешканцями, а російсько-латвійські стосунки зіпсовані насамперед через різне сприйняття демократії у 2 країнах. Lessons from the Iron Curtain, Mar 25, 2009, by Kate McIntosh. http://www.baltictimes.com/news/articles/22580/

Підстав для тривоги у латвійського та естонського президентів чимало. Попри спроби інтеграції російськомовної меншини у життя нових балтійських країн, на початок 2009 року майже 400 000 латвійців (близько 18% населення) і 100 000 естонців (8% населення) досі не мали громадянства.

Росія щороку провадить усе агресивнішу зовнішню політику стосовно своїх сусідів, і це змушує балтійські уряди форсувати розв’язання мовної проблеми у своїх державах. Варто зазначити, що на відміну від України, кількість російськомовних у країнах Балтії швидко падає. Приклад Латвії та Естонії також спростовує той факт, що витіснення мови колишньої метрополії з культурного і бізнес-середовища спричиняє загальне погіршення інтелектуального потенціалу новоутвореної держави. Навіть незважаючи на драматичні наслідки фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., на практиці відбулося навпаки – Естонія, Латвія і Литва є найбагатшими на теренах колишнього СРСР.
 

ДЖЕРЕЛА

1. Druviete, I. Linguistic Human Rights in the Baltic States. - International Journal of the Sociology of Language no.127, - 1997. – 161 - 185 pp. 3. Druviete, I. Linguistic Human Rights in the Baltic States. - International Journal of the Sociology of Language no.127, - 1997. – 161 - 185 pp.
2. Language Law Of The Estonian Soviet Socialist Republic - http://www.minelres.lv/NationalLegislation/Estonia/Estonia_Language1989_English.htm

3. Source: Eurolang News, by Alexander Shegedin, Tallinn, October 11, 2004, www.eurolang.net
4. Lessons from the Iron Curtain, Mar 25, 2009, by Kate McIntosh. http://www.baltictimes.com/news/articles/22580/

5. Central Bueraux of Statisctics, p 40-41.
6. Valoda survey, p 38
7. Annual Report NPLLT 2002.
8. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, October 16, 2008
9. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, April 25, 2007 Latvijas Avize.
10. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, October 8, 2007
11. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, March 28, 2008.
12. http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html

13. World Congress on Language Policies, Barcelona, April 16-20, 2002, “Language Policy and Protection of the State Language in Latvia,” by Prof. Dr. Ina Druviete from University of Latvia, http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html
14. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, December 20, 2005.

Чому ми економічно відстали від Польщі?

17 квітня 1989 р увійшло в історію як дата початку розвалу комуністичного табору. Україна у той час жила під дахом Радянської імперії і була однією з найрозвинутіших в економічному та соціальному плані республік СРСР. Ми були найзаможнішими після росіян та чехів слов’янами і суттєво випереджали наших західних сусідів поляків, економіка яких перебувала у не найкращому стані. У Польщі тоді була революційна ситуація, а Україна вважалася осередком консервативності і відносного спокою.

Революційний рух у Польщі очолила профспілка «Солідарність», яка 17 квітня 1989 р. здобула право брати участь у парламентських виборах і згодом виграла їх. Її перемога стала прецедентом для повалення комуністичних урядів Східної Європи.

Комуністична інерція
Коли польська «Солідарність» здобула владу у країні, більшість міст Польщі були у занепаді. Індустріальні фабрики продовжували працювати навіть, якщо вони були неконкурентоспроможні.

Інерція комуністичного уряду полягала у тому, що він надавав субсидії навіть тоді, коли польські галузі промисловості ставали абсолютно неконкурентоспроможними.

Схожі процеси відбувалися і в УРСР. Хоча українська економіка у складі Радянської імперії мала колоніальний характер, але її конкурентоспроможність ґрунтувалася на більшому, ніж у випадку Польщі, попиті з боку інших республік СРСР та комуністичного блоку.

Науково-виробнича база УРСР була у кілька разів потужніша, ніж польська, що лишало чимало оптимізму прихильникам української незалежності у 1991 р. Напередодні проголошення Декларації про суверенітет України ми мали у 1,5 рази більший ВВП, ніж наші західні сусіди. 20 років потому незалежна Україна відстала від Польщі майже удвічі, досі не повернувшись до рівня 1989 р. Спробуємо з’ясувати, чому так трапилося.

Наприкінці 1980-х рр. у Польщі бракувало продовольства і сучасної індустріальної бази. Зовнішні борги країни були такими великими, що не було грошей навіть на покриття відсотків. І «Солідарність» зважилася на економічну революцію.

Держава відмовила у субсидіях текстильній індустрії м. Лодзь та іншим неконкурентоспроможним галузям. Водночас, бажаючих купувати заводи не було. Фабрики просто зачинялися.

Для працівників, які були затятими прихильниками «Солідарності», це були важкі часи розчарування. Так само позбавились робочих місць працівники судноверфі у Гданську, сталевих заводів у Новій Гуті. Рівень безробіття у Лодзі зріс до 35%. Польща увірвалася у світ капіталізму настільки стрімко, що це не могло відбутися безболісно. Але «Солідарність» повинна була рятувати польську економіку, що опинилася на межі колапсу. Ця політична сила заплатила за свій радикалізм своєю політичною долею, але її представники більше переймалися долею країни, а не своїм політичним рейтингом.

Польща перейшла від перехідного періоду до ринкової економіки швидше, ніж інші країни комуністичного табору, насамперед ніж Україна. Це отримало назву «шокової терапії». Вона передбачала собою відсутність державної підтримки, повну лібералізацію торгівлі та валютних відносин, скорочення соціальних програм. Злякавшись соціальних наслідків такої моделі, більшість сусідів Польщі її рішуче відкинули. Особливо непопулярною вона була у країнах, де традиційно сильні позиції популізму, зокрема в Україні. Водночас, людина, яка зініціювала таку радикальну політику, не має жодних докорів сумління. Лешек Бальцерович був першим посткомуністичним міністром фінансів, а пізніше керівником центрального банку Польщі. Сучасна польська економіка чималою мірою є його творінням, і він ладен рішуче захищати її.

Пан Бальцерович твердить: «Усі поляки, на відміну від українців, - переможці, бо стабільність у Польщі значно вища завдяки швидшим реформам».
 
«Досвід інших країн засвідчує, що країни, які вдалися до швидких реформ, знаходяться у значно кращому стані, ніж ті, які робили це повільніше». Він переконаний, що такі країни як Україна або Угорщина, платять за помилки своєї кволості у реформуванні економіки.
«Це лише питання часу», - каже він. "Краще розпочати лікування раніше, ніж пізніше».

Українська економіка на початку 1990-х повністю відчула свій колоніальний характер – стало очевидно, що промисловість не була готова до ринкової моделі. У країні бракувало фахових економістів, які мали б досвід керування ринковими механізмами. Розрив міжреспубліканських зв’язків погано позначився на «самопочутті» українського ВВП. Він почав падати жахливими темпами. Це стало наслідком тих «тепличних» умов, які були створені радянською системою. На відміну від українців, поляки проявили більше спритності та сміливості у впровадженні нової, ринкової, моделі економіки.

«Важливо, що ми очистилися від усього зайвого задля того, аби розпочати швидкий рух уперед», - стверджує Яцек Ростовскі, міністр фінансів Польщі.

Польща за останні 19 років мала рецесію лише 3 роки, а Україна – 10 років. Як наслідок, на початок 2009 р. Польща – друга найвпливовіша в економічному плані слов´янська держава (після Росії), хоча ще у 1989 р. Совєтська Україна за валовими показниками випереджала свою західну сусідку - ПНР. На думку спадає лише один висновок: Україна надто довго застрягла у перехідному періоді.

З помірною інфляцією, кваліфікованою робочою силою, міцним середнім класом Польща стала привабливим місцем для інвестицій з боку іноземних компаній та членом Європейського Союзу, Організації з економічного співробітництва та розвою (ОЕСР). На її заводах зараз збираються посудомийні машини, холодильники та комп’ютери, аби потім постачатися в інші держави ЄС. Рівень безробіття у країні скоротився до 10%.

Тест на міцність
Світова фінансово-економічна криза 2008-2009 рр. стала випробним тестом для ринкової економіки Польщі. Практично усі країни ЄС опинилися у стані рецесії, а деякі держави Східної Європи - на межі дефолту (Латвія, Україна, Угорщина). Східна Європа чи не найбільше постраждала від першої глобальної фінансово-економічної кризи нового століття. Винятки з цього правила – Польща, Словаччина, Словенія і частково Чехія та Естонія. Незважаючи на певну девальвацію злотого, у Польщі не збанкрутував жоден банк, не спостерігається значного відпливу капіталу, а уряд успішно продає свої облігації.

Будучи у 90-х роках минулого століття реципієнтом міжнародної допомоги, сьогоднішня Польща вже є її донором. Більшість поляків пишається цим фактом, як і тим, що саме з них почався розпад комуністичного табору. Вони пишаються з того, що зможуть прийняти Євро 2012 і трохи ніяковіють через такого економічно слабкого партнера як Україна.

Україна. Українцям на 18 році незалежності практично немає чим пишатися в економіці – хіба що членством у СОТ. Україна не була першою у виході зі складу Радянського Союзу – ми поступилися у цьому балтійцям та грузинам. Український варіант «Солідарності» не спромігся навіть здобути владу - першим президентом країни став не рухівець, а колишній комуніст. Водночас, політична еліта змінила лише таблички на кабінетах. Україна, всупереч романтичним заявам речників Народного Руху України, не стала великою європейською державою, не стала фабрикою Європи і не повернула собі звання європейської житниці – більше того, ми стали імпортувати усе більше продовольства, а за рівнем життя перетворилися чи не на найбіднішу країну Європи (бідніші за нас тільки Молдова та Албанія). На початку 90-х ми згорда дивилися на такі держави як Польща, Аргентина або Мексика, рівняючись на Італію або Францію. Наразі Україна бідніша не тільки за ці країни, але бідніше за Еквадор і Ямайку. Україна постійно мріяла про іноземні інвестиції, але за обсягом їх залучення ми поступаємося навіть 5-міліонній Словаччині. За рівнем економічної свободи наша держава опинилася нижче навіть деяких африканських країн – на 145 місці. Ми не змогли побудувати консолідовану політичну націю, не змогли вибудувати єдину національну ідею, бо постійно відкидали радикальні кроки з її створення. Як наслідок – Україна геополітично розділена між 2 цивілізаціями, одна з яких вперто тягне нас у колишню імперію, а інша не хоче мати у своїх лавах країну з нестійким суверенітетом. Економіка України, як і раніше, неструктурована і містить чимало бульбашок (іпотечної зокрема), тому закономірним виглядає той факт, що ми одні з перших у європейській черзі на проголошення дефолту. Єдине, чим можна було б пишатися – це впливом Помаранчевої революції на процеси демократизації у країнах колишнього СРСР. Водночас, сьогоднішня «помаранчева» Україна не може бути прикладом для наслідування – хіба що для країн на кшталт Сомалі, бо за рівнем анархії і хаосу ми близькі до того, щоб називатися Європейським Сомалі. Іноземні організації закликають нас провести в економіці масштабні та радикальні структурні реформи - на зразок польської «шокової терапії». Але для цього потрібна політична воля, необхідно думати не про власні політичні рейтинги і не про лобіювання олігархічних інтересів, а про довгострокові перспективи розвою держави.