Чому ідея Європи не буде повною без України?

2009 р. є визначним роком для європейського континенту, бо саме 20 років тому з Європи розпочався крах комуністичної системи. За цей час виросло покоління молоді, яке ніколи не знало, що таке поділ Європи. У «Старому світі» активізувалися інтеграційні процеси. Підписання Маастрихтської угоди у 1992 р. започаткувало нову добу в історії Європи – добу Європейського Союзу. За останні 20 років функціонування ЄС наповнилося глибоким змістом, а саме об’єднання прийняло до своїх лав 15 країн – переважно з Центральної та Східної Європи. Глибока фінансово-економічна криза 2007-2009 рр, а також внутрішні проблеми, що накопичилися в організації, змусили пригальмувати процес подальшої інтеграції Європи та перейти до «м’якших» форм співпраці з державами, що не встигли стати повноцінними членами ЄС до початку глобальної економічної кризи. Однією з таких форм є програма Східного партнерства, зініційована у 2008 р. Польщею та Швецією – відносно новими членами ЄС (Швеція стала членом організації у 1995 р, а Польща у 2004 р).
У проект залучені 6 країн: Україна, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія та Азербайджан.
До основних сфер, де пропонується зміцнити співпрацю, належать:

• Праця над умовою про асоціацію, яка включатиме комплексне порозуміння про зону вільної торгівлі між ЄС та 6 країнами партнерами;
• Фінансування комплексних програм, що мають покращити адміністративну структуру української влади;
• Інтеграція з економіками країн ЄС, що передбачає зближення українського законодавства з законодавством ЄС;
• 
  
  Створення економічного союзу між учасниками проекту Східного партнерства;
• Співпраця в боротьбі проти корупції, організованої злочинності, нелегальної міграції;
• 
  
  Збільшення мобільності робочої сили та перспективи відкриття ринків праці ЄС для українців;
• 
  
  Посилення енергетичної безпеки України;
• 
  
  Реалізація програм, що спрямовані на подолання економічної і соціальної нерівності в Україні;
• 
  
  Реалізація індивідуальних програм (охорона кордонів, допомога у ліквідації наслідків стихійного лиха, підвищення енергетичної ефективності та відновлюваних джерел енергії);
• 
  
  Посилення контактів між Україною та ЄС і між їх громадянами;
• 
  
  Додаткова фінансова допомога

У проекті акцент зроблено на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки.

Позаяк, програма Східного партнерства викликало неоднозначну реакцію з боку країн, які залучені у цей проект. Чимало експертів з України, Молдови, Грузії заявляють про те, що Східне партнерство може стати крапкою у їх перспективах стати повноцінними членами ЄС у найближчому майбутньому. Існують серйозні побоювання, що Україна, Молдова, Грузія та Білорусь стануть буферними державами між Європейським Союзом та Росією. Досі не підписана угода про вільну торгівлю між ЄС та Україною. Громадська думка ЄС стосовно подальшого розширення щороку стає негативною. Вибори до Європейського парламенту у 2009 р. посилили вплив правих та ультраправих сил, що зазвичай виступають проти подальшого розширення ЄС на схід. У цій ситуації дуже актуальним видається нагадування західним та центральним європейцям фундаментальних переваг розширення Євросоюзу у східному напрямку. Ця праця покликана дати чіткі та конкретні відповіді на такі питання як:

• 
  
  Чому ЄС має розширюватися на схід, а не на південь?
• 
  
  Які переваги отримають теперішні члени Євросоюзу у разі приєднання України до ЄС?
• 
  
  Які країни та регіони виграють найбільше від цього розширення?
• 
  
  Які ризики несе приєднання України до ЄС? Які країни та регіони можуть найбільше постраждати?
• 
  
  Чи готовий Євросоюз включити до свого складу таку велику за розмірами та чисельністю населення державу як Україна? Чи не час ЄС зупинитися у своєму розширенні?
• 
  
  Чи є Україна європейською державою історично і ментально? Чи поділяють українці європейські цінності? Як Україна може зміцнити, а не розхитати європейську інтеграцію?
• 
  
  Як приєднання України вплине на стосунки між Євросоюзом та Росією?

Україна є найбільшою за площею державою Європи (більше 600 000 кв. км) та другою за економічним значенням (після Туреччини) країною-потенційним кандидатом у члени ЄС. Саме тому обговорення питання включення України до ЄС є життєво важливим.

Чому ЄС має розширюватися на схід, а не на південь?

Південний напрямок розширення (Середземноморський союз) ґрунтується на поглибленні соціально-економічної співпраці з країнами Південного Середземномор’я, що з фізико-географічної точки зору є частиною Африканського та Азійського регіонів, а з цивілізаційного ракурсу – переважно арабського світу (за винятком Туреччини). Середземноморський союз (Барселонський процес) не має на меті прийом нових членів до складу ЄС (за винятком Туреччини) і ґрунтується насамперед на поглибленні соціально-економічної співпраці. Однак Європейський Союз має дуже тісні торговельно-економічні зв’язки з деякими країнами Латинської Америки, але ніхто не заявляє про те, що Мексика або Чилі можуть стати членами Європейського Союзу. Так само несерйозними виглядають твердження, що Туніс або Єгипет мають стати в осяжному майбутньому членами ЄС. Варто пам’ятати, що по-перше, Європейський Союз – це не тільки економічна організація, але також цивілізаційна, і по-друге, Копенгагенські критерії вступу містять солідні політичний та соціально-гуманітарний компоненти.

З фізико-географічної точки зору за межами ЄС лишаються 12 суто європейських держав (тобто основна територія яких знаходиться тільки у межах європейського континенту):

• 
  
  9 країн Центрально-Східної Європи - Хорватія, Чорногорія, Сербія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцоговина, Молдова, Україна та Білорусь. У цьому регіоні мешкає 85 млн. людей з найнижчим рівнем життя у «Старому світі» (передусім це стосується Албанії, Македонії, України та Молдови). Ці держави поки що не готові стати членами ЄС через невідповідність соціально-економічним, екологічним або політичним стандартам Європейського Союзу. Найближче наблизилася до вступу до ЄС Хорватія, що сподівається отримати повноцінне членство у 2011 р. З країн Східної Європи тільки одна Білорусь на офіційному рівні не висловлює бажання вступати до лав ЄС. Окрім того, ця країна є абсолютно неготовою до вступу.
• 
  
  3 країни Західної Європи (Норвегія, Швейцарія, Ісландія) населяють лише 11 млн. осіб, але мають соціально-економічні стандарти розвитку вищі, ніж в середньому по ЄС. Ці держави не прагнуть ставати членами європейської спільноти формально, хоча фактично беруть активну участь у європейських справах. Саме ці країни є найбажанішими кандидатами на вступ.

Росія і Туреччина, хоч частково і займають європейську територію, але більша частина площі цих країн знаходиться в Азії. Суперечливою є спроба членства країн Закавказзя, оскільки з фізико-географічної точки зору Грузія, Вірменія та Азербайджан знаходяться в Азії, а ментально - близькі до держав Близького Сходу (Лівану з потужною християнською громадою та ісламсько-світської Туреччини). Виходячи з вище наведеного, можна стверджувати, що для ЄС ключовий напрямок географічного розширення – схід та південний схід.

Європа як континент країн-націй завжди була поділена цивілізаційно: у VIII-XIII ст. кордони Європи атакували араби, у XIV-XVII ст. - турки (євразійці) і у XVII-XX ст. росіяни (євразійці). Останній поділ Європи – це, на перший погляд, поділ за ідеологічною ознакою (комунізм і капіталізм), але насправді це також поділ між європейською та євразійською цивілізаціями. 1990-ті роки були часом возз’єднання західних та східних європейців, коли єльцинська Росія здавала свої позиції у геополітичній площині. Однак Росія часів Путіна почала поступово надолужувати втрачене, загрожуючи тим самим новому поділу Європи.

Аби запобігти цьому, не можна зачиняти двері Україні, Молдові, Білорусі, Грузії, оскільки шанс, наданий історією у 1989-1990 рр. надається лише один раз на століття.

Які переваги отримають теперішні члени Євросоюзу у разі приєднання України до ЄС?Найбільші переваги від розширення ЄС лежать в соціально-економічній площині. У перші роки після вступу України до Європейського Союзу макроекономічний вплив розширення буде доволі обмеженим, оскільки використання ефекту росту займе певний час. Позаяк, це не повинно відволікти увагу від короткострокових бізнес-можливостей у певних секторах, зокрема в інфраструктурі (транспорт, енергія, вода, навколишнє середовище) та послугах (включаючи фінансові послуги).

Переваги для ЄС від приєднання України такі:

• 
  
  Темпи росту ВВП. Включення України до ЄС збільшить темпи росту ВВП Європейського Союзу. Про це свідчить досвід приєднання Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини та інших країн. У період 2004-2007 рр. ріст ВВП Австрії пришвидшився на 1,5%, а Німеччини – на 0,5%. Цsterreichische Nationalbank: Osterweiterung der EU: Auswirkungen auf die EU 15 und insbesondere auf Цsterreich, in: Berichte und Studien 2/2002.
  https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/AU.html
• 
  
  Експортні можливості. Включення України до ЄС пришвидшить темпи росту ВВП України, що у купі з її зростаючою купівельною спроможністю стимулюватиме імпортний попит і, як наслідок, експортні можливості країн-членів ЄС. Тож, Україна може стати новим ринком для збуту продукції Євросоюзу. Скасування товарного контролю на кордонах, зняття протекціоністських бар’єрів сприятимуть активнішій торгівлі у межах ЄС. У період між 1997 і 2007 рр. торгівля між старими та новими членами ЄС збільшилася у 4 рази. При цьому, «старі» члени ЄС мають позитивне торгове сальдо у торгівлі з новими членами Євросоюзу. У випадку з Україною ситуація навряд чи буде інакшою, що допоможе «старим» членам ЄС покращити стан свого торговельного балансу. Свідченням того, що для більшості європейських експортерів Україна лишається «terra incognita» є показники торговельного обороту з Україною: у 2008 р. експорт з країн ЄС до України становив лише 25 млрд. Євро, що майже утричі менше, ніж аналогічний експорт з ЄС до Туреччини.http://ec.europa.eu/trade/issues/bilateral/countries/turkey/index_en.htm http://ec.europa.eu/trade/issues/bilateral/countries/ukraine/index_en.htm
• 
  
  Нові робочі місця. Збільшення експорту з країн ЄС до України створить додаткові робочі місця у «старих» членах ЄС, а крупні транснаціональні компанії Євросоюзу зможуть без обмежень користатися послугами кваліфікованої та працелюбної робочої сили з України. Інвестори почуватимуться впевненіше, бо працюватимуть у рамках уніфікованого законодавства Європейського Союзу, що захищає права власності, у тому числі інтелектуальної.
• 
  
  Впорядкування нелегальної міграції. Нелегальні мігранти з України (а це кілька міліонів осіб) матимуть змогу легалізуватися у державах ЄС, як наслідок – повноцінно сплачувати податки у національні скарбниці країн організації, або ж повернутися до себе додому внаслідок поліпшення соціального-економічного стану у себе на батьківщині.
• 
  
  Конкурентоспроможність економіки. Перенесення найбільш неконкурентоспроможних галузей (з точки зору цінового чинника) з ЄС до України посилить загальну конкурентоздатність європейської продукції, оскільки посилення конкуренції у межах ЄС зробить її продукцію конкурентоспроможнішою у світових масштабах. Україна відома висококваліфікованою робочою силою (чого бракує Туреччині), а зарплатні у більшості галузей нижчі, ніж у сусідніх Польщі, Росії або Румунії. Велика кількість в Україні науковців (на душу населення вища, ніж в Іспанії або Італії) і студентів (більша, ніж у Польщі або Франції) зробить економіку ЄС більш науково і технологічно місткою. Включення України до ЄС посилить науково-технологічний фундамент європейської економіки, який є значно слабшим, ніж у економіки США. В цілому, Україна сприятиме більшій гетерогенності соціально-економічних теренів ЄС, що може бути не тільки вадою, але також джерелом конкурентної переваги для економіки «Старого світу».
• 
  
  Зростання ролі ЄС у світі. Включення України у структури ЄС посилить глобальну економічну вагу ЄС у світі, яка постійно знижується під тиском зростаючих економік Індії, Китаю і навіть США. Як би Україна з її чисельністю населення мала рівень купівельної спроможності, як нинішня Іспанія, то могла б претендувати навіть на місце у G20.
• 
  
  Фінансова стабільність ЄС. Пакт Стабільності та Розвитку ЄС встановлює для України певні правила бюджетної дисципліни, що має нормалізувати макроекономічну ситуацію у державі та допомогти уникнути дефолту з боргових зобов’язань України.
• 
  
  Покращення якості життя пересічних європейців. Посилення конкурентоздатності економіки Європейського Союзу надасть кінцевому споживачеві розширений доступ до більшої кількості якісних товарів і послуг за прийнятними, а не завищеними цінами. Вступ України до ЄС дасть європейцям можливість вільно подорожувати територією України, познайомитися з її духовно-культурною спадщиною. При включенні України до ЄС покращиться стан її туристичної інфраструктури. Серед українців активніше поширюватимуться європейські цінності. Інтенсивнішим стане культурний обмін між народами Європи, що зміцнюватиме загальноєвропейську ідентичність.
• 
  
  Посилення християнського компоненту у ЄС. За умов постійного зростання кількості мусульманського населення ЄС та закликів до християнської ідеології, приєднання України на певний час посилить християнський компонент Європейського Союзу, що має задовольнити ту категорію європейців, які виступають проти вступу Туреччини з цивілізаційних міркувань.
• 
  
  Стратегічна безпека ЄС. Включення України у структури ЄС зміцнить стратегічну безпеку Євросоюзу, оскільки Україна займає чималу площу (більше, ніж Велика Британія та Італія разом узяті), має величезний транзитний (насамперед з точки зору енергоносіїв, а також нелегальної міграції і перевезення наркотиків) і миротворчий (кількість українських військових, що працюють за контрактом у «гарячих» точках) потенціали. В умовах перманентного дефіциту природних ресурсів і, як наслідок, залежності Європи від неєвропейських постачальників посилюється вразливість ЄС у стратегічній безпеці. Україна, що має великі земельні, водні ресурси, значні поклади корисних копалин (заліза, марганцю, вугілля тощо), зменшить залежність Європейського Союзу від неєвропейських постачальників.
• 
  
  Стримування російського імперіалізму. Україна може допомогти стримати російський імперіалізм у Європі, загроза якого посилиться у найближчі 20 років і може зрівнятися за своїм впливом із загрозою ісламського тероризму. Нехтування цим ризиком може дорого коштувати європейській безпеці. Водночас, Україна може допомогти як стримуванню російських радикальних сил, так і налагодженню мостів між Європою та Росією.
• 
  
  Політична стабільність у Європі. Приєднання України до ЄС - це історичний шанс створити процвітаючі та стабільні демократії на теренах, близьких до географічних кордонів європейського континенту. Стабільність на усій території Європи – це стабільність для країн-сусідів України та усіх європейських держав. У добу глобалізації світові події навіть у найвіддаленіших куточках планети можуть сильно вдарити по добробуту пересічних громадян. Саме тому стабільність України – це стабільність Євросоюзу.
• 
  
  Миролюбний характер і демократія України. Україна є найбільш демократичною серед усіх країн Східного партнерства. Вона значно випереджає за критеріями демократії Молдову, Азербайджан і тим більше Білорусь. За час незалежності в Україні ніколи не було випадків кровопролиття, навіть під час Помаранчевої революції 2004 р. На відміну від Туреччини, Молдови і країн колишньої Югославії, на території Україні не було військових дій. Україна добровільно позбавилася ядерної зброї на початку 1990-х років, що є гідним пошани кроком.
• 
  
  Боротьба з організованою злочинністю. Включення України до ЄС активізує боротьбу з міжнародною злочинністю, що сприятиме більшій безпеці європейських громадян.
• 
  
  Поліпшення стану навколишнього середовища у «Старому світі». Європейський Союз матиме чистіше навколишнє середовище, оскільки Україна муситиме привести у відповідність до норм ЄС своє екологічне законодавство та неухильно дотримуватися його.
• 
  
  Поштовх до реформування ЄС. Вступ України до ЄС може стати поштовхом до активізації реформ у межах ЄС: підтвердженням цього став досвід попередніх розширень ЄС 2004-2007 рр., що стимулювали реформування структур Євросоюзу.

Які країни та регіони виграють найбільше від приєднання України до ЄС?

Вступ України до ЄС посилить польський та балтійський (Литва, Латвія, Естонія, Швеція) центри сили у Європейському Союзі. Найвідданішим адвокатом українських інтересів у ЄС є офіційна Варшава. Саме Польща, разом зі Швецією, є ініціатором Східного партнерства ЄС. Очікується, що саме Польща може отримати найбільші як економічні, так і політичні дивіденди від включення України до Європейського Союзу. Посилення польського центру сили у ЄС може означати поглиблення конфлікту з Москвою, яка протягом століть конфліктує через Україну зі своїм геополітичним супротивником – Польщею. У зацікавленості Польщі велику відіграє не стільки економічний, скільки політичний та історичний чинники. Чималу користь від приєднання України до Євросоюзу можуть одержати Німеччина, Угорщина, Австрія, Словаччина, Чехія, Литва, що керуються насамперед економічними мотивами. Ці країни вже зараз провадять жваву торгівлю з Україною. Підприємства цих держав вклали чимало інвестицій в українську економіку і зацікавлені у безпечному економічному та політичному житті східноєвропейського гіганта. Угорщина, Словаччина та Румунія зацікавлені у вступі України до ЄС частково через наявність на її території угорської, словацької та румунської діаспор, що ведуть автономне життя у Закарпатті та Буковині. Таким чином, етнокультурне розмаїття України допоможе їй отримати більше прихильників у її меті стати повноцінним членом Європейського Союзу.

Однак від розширення ЄС на схід виграють не тільки найближчі сусіди України, але також інші держави Євросоюзу. Про це свідчить досвід Португалії, Іспанії та Ірландії, які після 2004 р. збільшили експорт у Польщу, Чехію та інші держави Центральної Європи у 3-4 рази, водночас Німеччина збільшила експорт у ці держави лише удвічі.

Від вступу України до ЄС отримають зиск держави з великою часткою наукових досліджень (R&D) або високими темпами їх впровадження в економіку (Ірландія, Велика Британія, Іспанія, Німеччина, Фінляндія). У цьому ключі слід зауважити, що Україна має більше вчених з науковим ступенем, ніж наприклад Велика Британія.

Які ризики несе приєднання України до ЄС?

• 
  
  Низький рівень демократичної культури в Україні. Україна має дуже високий рівень корупції, порушень прав людини, що неможливо викорінити за 1 рік. Українці усе ще більше довіряють державній, а не приватній власності. Ухилення від сплати податків є виправданим у більшості випадків, що свідчить про низьку культуру демократії. Таким чином, приєднання такої незрілої держави, як Україна, до європейського дому може на певному етапі розхитати європейські цінності. Водночас, сигнал ЄС про бажання бачити Україну у складі ЄС має пришвидшити динаміку позитивних реформ у цих негативних явищах, як це вже відбулося з Болгарією та Румунією.
• 
  
  Погіршення стосунків з Росією. У російському соціумі Україна розглядається як один з найбільших її ворогів (більший, ніж будь-який член ЄС, у тому числі Латвія, Естонія або Польща). Аналітичний центр Юрія Левади, 22-26 травня 2009 р. Водночас, українці ставляться до росіян значно приязніше. Головний тягар відповідальності за погані україно-російські стосунки лежить на російській сторінці, яка вбачає в Україні не суверенну державу, а молодшого партнера. У зв’язку з цим потенційно можуть погіршитися стосунки між ЄС та Росією. Єдиним виходом з цієї неприємної ситуації є допомога Європейського Союзу у налагодженні стосунків між Києвом та Москвою. Брюссель має надати чіткий сигнал Україні, що він підтримує її у захисті національного суверенітету від посягань російського імперіалізму.
• 
  
  Україна як держава з невиправданими надіями. Україна дуже млява у реформуванні свого політичного і соціально-економічного життя. За 18 років незалежності Україна стала антирекордсменом Європи з впровадження реформ. За індексом людського розвитку держава зазнала жахливого падіння: якщо на початку 1990-х років Україну вважали дуже перспективною країною, то у 2008 р. Україна опустилася на передостаннє місце у Європі за індексом людського розвитку. Її випередили навіть спустошені громадянською війною Сербія, Македонія, Боснія і Герцеговина, а також Албанія. З точки зору реформ Україна знаходиться у драматичному стані у порівнянні з її чорноморськими сусідами, Грузією та Румунією, – державами, які визнані Світовим Банком одними зі світових лідерів реформаторського руху у 2005-2007 рр.
• 
  
  Банкрутство підприємств деяких секторів економіки України і ріст безробіття. Українська промисловість, що тривалий час була підпорядкована Москві, може опинитися у важкому стані через відкриття кордонів та ослаблення протекціонізму. На відміну від Іспанії, яка на час вступу до ЄС була вже сильно інтегрована в економічне життя Європи, Україна досі має ключових торговельних партнерів на теренах колишнього СРСР. Внаслідок переорієнтації підприємств на інший регіон найменш конкурентоспроможні галузі можуть опинитися у скрутному становищі, а рівень безробіття в Україні зрости. Україна може постраждати через ціновий демпінг з боку інших партнерів по ЄС, які прагнутимуть домінувати на українському ринку. Це також один з потенційних чинників росту євроскептицизму і навіть ксенофобії в українському соціумі та політичному істеблішменті, що перманентно тяжіє до популізму. Наявність болісного періоду адаптації є неминучою. Політичні еліти України мають підготувати своє населення до усіх можливих наслідків приєднання своєї країни до Європейського Союзу. Українці мають зважати на приклади Польщі та Іспанії, що є зразками різнопланового прогресу у зв’язку з входженням до ЄС.
• 
  
  Банкрутство підприємств деяких секторів економіки ЄС. У програші можуть опинитися підприємства тих галузей, де Україна може запропонувати ЄС кращу якість продукції за прийнятнішою ціною. Таких галузей небагато, але вони мають стратегічне значення для низки європейських економік. Зокрема, йдеться про чорну та кольорову металургії, бо Україна є одним зі світових лідерів у цих галузях. У разі, якщо Україна підніме своє сільське господарство до рівня країн ЄС, то Європа може бути завалена українськими продуктами. Потенціал українського сільського господарства вищий, ніж будь-якої іншої країни ЄС, у тому числі Франції та Іспанії. В цілому, галузі, які потребують активного застосування робочої сили, можуть постраждати найбільше. Але їхня частка у ВВП «старих» країн ЄС не така велика, тому загрози не настільки трагічні. У довгостроковому плані економіка ЄС виграє. Прихильники розширення не виключають потенційних проблем, але припускають, що збільшення інвестицій та конкуренції призведе до вищої ефективності праці, яка врешті-решт розв’яже існуючі проблеми.
• 
  
  Ріст безробіття у деяких галузях ЄС внаслідок банкрутства підприємств. Приєднання України до ЄС може викликати перенесення заводів деяких галузей економіки в Україну, що може спричинити ріст рівня безробіття у «старих» членах ЄС. Постраждати можуть навіть науково місткі галузі Європейського Союзу, бо Україна має доволі розвинуту структуру таких галузей (авіабудування, виробництво зброї) або має для цього відповідну робочу силу (виробництво комп’ютерів, електроніки, електротехніки тощо). Європейські компанії завжди прагнуть шукати ринки з найкращим поєднанням вартості робочої сили та її якості. Це звичний процес і він не залежить від географічних критеріїв. Якщо не Україна, то Китай, Індія або Тайланд стануть суб’єктами оптимізації витрат крупних ТНК. Коли Україна є членом ЄС, то грошові потоки принаймні рухаються у межах європейського континенту, що означатиме відносні переваги для усіх членів Європейського Союзу, чого бракуватиме при перенесенні виробництв у країни, що не є членами ЄС.
• 
  
  Ріст ксенофобії, безробіття та навантаження на соціальні фонди ЄС внаслідок посилення еміграції з України. Включення України до ЄС може спричинити ріст еміграції з України, як це відбулося з Польщею після її вступу до Європейського Союзу. Водночас, явище «польського сантехніка» не викликало серйозних проявів ксенофобії з боку західних європейців. Тому немає підстав стверджувати, що вони можуть з’явитися у випадку з українцями. Останні зарекомендували себе як дуже працелюбні і невибагливі працівники. Щодо навантаження на соціальні фонди, то у Великій Британії лише 1 з 100 зареєстрованих у країні мігрантів з Центральної Європи претендував на соціальні виплати. Маловірогідно, що українці будуть більш вимогливими, ніж їх західні сусіди – поляки та угорці.
  http://ec.europa.eu/enlargement/questions_and_answers/myths_en.htm
  Згідно соціологічних досліджень, міграція з країн Східної Європи турбує лише 2% мешканців ЄС. http://en.wikipedia.org/wiki/Accession_of_Romania_to_the_European_Union. Як і перенесення виробництв, міжнародна міграція - неминучий процес глобалізації, але у крайньому разі його можна стримати за допомогою встановлення певних часових рамок, як це зробили наприклад Німеччина та Австрія після приєднання до ЄС держав Центрально-Східної Європи у 2004 р. По-друге, дешева робоча сила з України зробить економіки держав ЄС конкурентоспроможнішими, а це, врешті-решт, сприятиме активнішому росту ВВП і, як наслідок, - загальному покращенню добробуту громадян «Старого світу». По-третє, за певний період часу може розпочатися процес повернення українців (а це за різними оцінками від 1,5 до 2 млн.) додому. Таким чином, глибший аналіз ситуації із зайнятістю дозволяє стверджувати, що у середньо – і довгостроковій перспективі виграє не тільки європейський бізнес, але і пересічний європеєць.
• 
  
  Ріст фінансового навантаження на бюджет України та її торговельний баланс. Торговельний баланс України стане різко дефіцитним, що може негативно позначитися на фінансовій системі країни, викликавши вимушену девальвацію національної валюти. Ціна дотримання Україною стандартів та норм ЄС може бути заважкою для українського бюджету (оцінюється у 30-40 млрд. Євро). Згідно даних МВФ, витрати, пов’язані зі вступом Угорщини до ЄС, коштували їй 2,5% ВВП щорічно протягом 2000-2004 рр, з яких тільки чверть покривалася допомогою Брюсселя. Україна також має докласти зусиль, як інтелектуальних, так і фінансових, у напрямку приєднання до інститутів ЄС. Приведення громадських послуг до стандартів Євросоюзу (водопостачання, охорона здоров’я, освіта, пенсійне і трудове законодавства) спричинять зростання цін для українських користувачів, а також посилять податковий тиск усередині держави, що може викликати невдоволення українських громадян та вилитися у євроскептицизм, якого і так чимало у межах Євросоюзу.
• 
  
  Ріст фінансового навантаження на бюджет ЄС. Ціна вступу України до ЄС буде більшою, ніж наприклад ціна вступу Польщі, що обходиться щорічно бюджету Євросоюзу в 1 млрд. Євро різнопланової допомоги. Зросте навантаження на регіональні фонди ЄС, зокрема з сільського господарства, бо частка цього сектору економіки в українському ВВП значно більша, ніж у середньому по ЄС. Водночас, у 2007 р. об’єм витрат на розширення становив лише 2% від бюджету ЄС. Тому у разі приєднання України до ЄС податковий тягар на платників податків Європейського Союзу зросте несуттєво.
• 
  
  Ризики для Спільної Сільськогосподарської політики ЄС. Є побоювання, що Україна не зможе виконати гігієнічні стандарти ЄС з харчової продукції, не зможе виконати норми ЄС у сільському господарстві, як-от провести комп’ютеризовану звітність серед фермерських господарств. Великий агропромисловий сектор України, у якому зайняті 15 млн. людей, може створити нові проблеми Спільній Сільськогосподарській політиці, яка і без того потребує глибокого реформування. Водночас, приєднання до Європейського Союзу такої великої агропромислової держави як Україна, сприятиме гальмуванню росту цін на продовольство у Європі, від якого має виграти кінцевий споживач. Вступ України до ЄС змусить європейських аграріїв серйозніше підійти до праці своїх аграрних господарств, що має сприяти загальному збільшенню конкурентоспроможності європейського сільського господарства. Україна повинна отримати кошти у межах CAP, що дозволить підняти рівень її сільського господарства до європейського рівня. Врешті-решт, єврофункціонери не зможуть допустити колапсу Спільної Сільськогосподарської політики і муситимуть шукати оптимальний вихід з ситуації, що складеться.
• 
  
  Зниження середнього показника ВВП по ЄС. Приєднання України до ЄС збільшить частку населення, що має дохід менше 20 000 Євро на особу. Якщо після приєднання країн Центральної та Південно-Східної Європи до ЄС у 2004 та 2007 рр. кількість такої категорії людей зросла з 71 до 174 млн., то після приєднання України така кількість зросте до 214 млн. У разі приєднання України до ЄС знизиться середній показник ВВП по ЄС. Як наслідок, деякі регіони Європи втратять статус реципієнтів структурної допомоги ЄС. У разі вступу України до ЄС розрив між найбагатшою країною об’єднання (Люксембург) та найбіднішою (Україна) стане дуже великим (зараз він становить 1 до 9). Приєднання до ЄС не гарантує вирівнення цього дисбалансу, але попередній досвід інших країн свідчить, що розрив має скорочуватися. Іспанії знадобилося більше 30 років, щоб досягти середнього по ЄС рівня життя. Якщо Україна повторюватиме динаміку Іспанії, а темпи росту ВВП ЄС не будуть надмірно високими, то Україні знадобиться не менше 60 років, аби наздогнати середній рівень стандартів життя по ЄС.
• 
  
  Руйнування іміджу ЄС як егалітарної організації. Україна відома найвищим у Європі розшаруванням суспільства за рівнем життя, що зближує її з державами Латинської Америки та Азії, але не Європи. Попри те, що Україна посідає передостаннє місце за рівнем життя у Центрально-Східній Європі, вона лідирує у регіоні за кількістю міліардерів, суттєво випереджаючи за цим показником Польщу. В Україні вкрай слабкий середній клас, що є основою громадянського суспільства та фундаментом демократії. На початковому етапі вступ України до ЄС погіршить загальний імідж економіки організації, як об’єднання переважно егалітарних держав світу.
• 
  
  Глобалізація організованої злочинності і світового тероризму. Через насамперед необлаштованість україно-російського кордону збільшується ризик поширення української організованої злочинності на сусідні країни, що може на певний час погіршити криміногенну ситуацію у деяких регіонах ЄС. Водночас, існує ризик і зворотнього процесу. Позаяк, переваги від об’єднання зусиль країн-членів ЄС у боротьбі з організованою злочинністю перевищать їх мінуси.
• 
  
  Ризик розколу України за мовною та цивілізаційною ознакою. Україна має дуже хитку державність, необ’єднана спільною національною ідеєю та має сильні сепаратистські регіони (на Півдні та Сході). Від дотримання прав національних меншин, що вимагає законодавство ЄС, може виникнути «позитивна» дискримінація україномовного населення, яке на даному етапі почувається у своїй державі як меншина (через домінування в Україні російськомовної культури). Це може викликати радикалізацію україномовного населення, що загрожуватиме розколу держави за мовною ознакою, посилить скептицизм до євроінститутів, які не завжди враховують різні етапи державності європейських країн, та приведе до влади в Україні апартії з ультраправими та євроскептичними настроями. У цій надделікатній ситуації Європейський Союз має з розумінням поставитися до розбудови національної ідеї та мови в Україні, взявши на озброєння ідеологію «multi-speed Europe».
• 
  
  Потенційне посилення російського впливу у Європі. Україна має величезну російськомовну діаспору і чималий проросійський електорат. Якщо до влади в Україні приходитимуть проросійські сили, то це може сприяти проникненню російського впливу у Європу через Україну. Вже зараз Кремль має дуже тісні стосунки з деякими державами ЄС, як-от Німеччиною та Італією, що виступають його адвокатами під час торговельних та дипломатичних війн з країнами-колишніми сателітами Росії (Польщею, Чехією, Україною, Грузією). Поява нового троянського коня в обличчі офіційного Києва не сприятиме європейській політиці безпеки.

Які країни Євросоюзу можуть найбільше постраждати від такого розширення?

Найбільше постраждають від входження України галузі економіки та країни/регіони, які мають неконкурентоспроможні або відносно слабкі у порівнянні з Україною сектори господарської діяльності. Україна є світовим експортером продукції чорної та кольорової металургії, основної хімії, літаків, зброї, а також харчових продуктів. Країни/регіони ЄС, яким потрібно у першу чергу готуватися до вступу України до ЄС:

• Країни, економічна структура яких близька до української, а це переважно посткомуністичні держави Центральної Європи з високою часткою важкої промисловості у її складі. Інтереси українських експортерів можуть зашкодити економікам Польщі, Румунії, Болгарії, але це змусить останніх швидше модернізувати своє виробництво.
• Сільськогосподарські регіони Європи з відносно екстенсивними методами його ведення (Португалія, Іспанія, Італія, Греція, Румунія).
• Держави, економіки яких залежать від крупного бізнесу (Франція, Швеція, Велика Британія, Нідерланди), які прагнутимуть використати кваліфіковану і дешеву робочу силу України на шкоду інтересам національних профспілок.
• Регіони Європи, що мають статус реципієнтів структурної допомоги ЄС. Внаслідок зниження середнього показника ВВП по ЄС низці регіонів Європи слід замислитися над швидшими темпами своїх структурних реформ, оскільки вони будуть позбавлені допомоги з боку Брюсселя у разі вступу України до ЄС.
• Деякі прикордонні з Україною регіони. Сектор послуг (збірка автокомплектуючих, перукарські послуги, будівництво) є найвразливішим у цьому випадку. З’являється можливість мешкати на сході, а заробляти гроші на заході. Обидва чинники можуть послабити економічну базу прикордонних регіонів «старих» членів ЄС. Водночас, це станеться, якщо в економіці прикордонного регіону існують структурні проблеми. Якщо їх немає, як-от на баварсько-чеському кордоні, то боятися немає чого.

Чи готовий Євросоюз включити до свого складу таку велику за розмірами та чисельністю населення державу як Україна? Чи не час ЄС зупинитися у своєму розширенні?

Згідно з даними опитування Євробарометру восени 2008 р. серед мешканців ЄС найвищий рівень підтримки розширення спостерігався у Польщі (69%), яка проштовхує у ЄС ідею членства України, та Словенії, яка виступає адвокатом вступу західнобалканських держав до ЄС. Таким чином, географічний чинник є домінуючим у критерії соціологічної підтримки подальшого розширення ЄС. Переконання, що усі колишні країни комуністичного блоку мають повернутися до Європи, є іншою фундаментальною причиною польської підтримки розширення ЄС. Проти розширення ЄС виступає лише 15% поляків.
Позаяк, рівень підтримки європейцями подальшого розширення ЄС щороку падає. Це пов’язано з наступними чинниками:

• Невдачі у ратифікації Лісабонської угоди у деяких державах-членах організації змусили більше міркувати про внутрішні проблеми Європейського Союзу.
• Світова фінансово-економічна криза 2007-2009 рр. зробила очевидним економічний дисбаланс між Заходом та Сходом Європи, загострила соціальні проблеми і, як наслідок, змусила уряди країн-членів ЄС більше орієнтуватися на внутрішню, а не зовнішню політику.
• Розширення ЄС порушило багато складних питань та суперечностей між існуючими членами ЄС, зокрема теми міграції, сільського господарства, часу приєднання нових членів ЄС до євро і взагалі у скільки грошей розширення обходиться платникам податків членів Європейського Союзу. У свою чергу, нові члени ЄС стурбовані збереженням автономії у рамках ЄС.

У європейських політичних колах та європейському соціуму посилюється думка, що ЄС має на певний час зупинитися у своєму розширенні, «переварити» нових членів, зміцніти внутрішньо і лише потім продовжити процес розширення. Припустімо, що так і станеться і подивимося, які це матиме наслідки для Європи:
1. Неприєднання до ЄС Грузії, України, Молдови, Білорусі залишить ці країни напризволяще у боротьбі з їх колишньою метрополією – Росією, яка намагається повернути ці території під свій контроль. У висловлюваннях офіційних осіб Кремля навіть ставиться під сумнів суверенність деяких держав колишнього СРСР та у багнета сприймається будь-яка проєвропейська політика східноєвропейських урядів. З геополітичної точки зору будь-яке затягування процесу євроінтеграції України загрожуватиме новому поділу Європи, позбавить «Старий світ» історичного шансу об’єднати європейські нації в єдиному домі та живитиме російський імперіалізм.
2. Неприєднання до ЄС посилить незадоволення політичних еліт і соціуму країн, що не зможуть приєднатися до Європейського Союзу. Зросте загроза перманентних політичних криз у сусідніх державах. Свідченням цього є досвід Грузії після Бухарестського саміту НАТО 2008 р., коли Грузії було відмовлено у приєднанні до західної цивілізації. Слід нагадати, що одним зі стимулів приєднання Іспанії до ЄС була спроба військового перевороту у 1981 р. Політична нестабільність у сусідніх з ЄС державах завжди створювала біля європейського об’єднання коло небезпеки, що вкрай негативно позначалося на загальній якості життя пересічних європейців.
3. Уповільняться темпи офіційної імміграції та зросте кількість нелегальних мігрантів, що прагнутимуть потрапити до країн Європейського Союзу. Це у свою чергу суттєво погіршить соціально-гуманітарну ситуацію у ЄС, сприятиме розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Зменшення темпів імміграційної хвилі загострить проблеми, пов’язані зі старінням населення ЄС: зросте фінансовий тиск на пенсійні фонди, деякі галузі економіки опиняться перед браком робочої сили, уповільняться темпи росту ВВП, зменшиться споживчий попит у країнах ЄС, як наслідок – зменшиться глобальна економічна вага «Старого» Світу. Відсутність «свіжої крові» поставить деякі галузі життя і навіть цілі країни перед загрозою економічної стагнації.
4. З огляду на те, що розширення ЄС є складовою процесів глобалізації, будь-яке призупинення руху у цьому напрямку зашкодить глобалізації усіх аспектів життя Європейського Союзу. Це може стати перешкодою на шляху вільного руху не тільки робочої сили, але також капіталів і товарів. Буде втрачена динаміка експорту ЄС у східноєвропейські країни, що не є членами організації. Транснаціональні компанії почуватимуться менш впевнено в умовах політичної нестабільності, яка буде невід’ємним супутником держав, яким відмовлять у приєднанні до ЄС.

Таким чином, у разі призупинення розширення ЄС, найбільший глобальний економічний блок зіткнеться з низкою серйозних проблем – серйозніших, ніж у випадку продовження розширення. Який же вихід з цієї складної ситуації, коли єврофункціонери і пересічні громадяни ЄС мусять обирати між «двох лих»?

Насамперед потрібно чітко усвідомити, що процес приєднання нових держав до ЄС не буде коротким. Тому Європейський Союз має можливість продовжувати внутрішні реформи і водночас вести перемовини про вступ нових членів до своєї організації. Польщі знадобилося 15 років, а Іспанії - 9 років, аби вступити до лав ЄС. Тому вступ України до ЄС навряд чи відбудеться раніше 2020 р., чого цілком достатньо, аби провести внутрішні реформи у Європейському Союзі.

По-друге, приєднання таких маленьких держав, як Хорватія або Чорногорія, до ЄС не вплине суттєвим чином на роботу європейських інститутів, що дозволяє продовжувати процес перемовин про їх входження до Європейського Союзу.

Чи є Україна європейською державою історично і ментально? Чи поділяють українці європейські цінності? Як Україна може зміцнити, а не розхитати європейську інтеграцію?

З історичної точки зору Україна без сумніву є європейською державою. Вона є спадкоємицею великої європейської країни - Київської Русі. Ця середньовічна держава була пов’язана династичними зв’язками з королівськими дворами Європи (Франції, Англії, Польщі, Угорщини). Позаяк, роль спадкоємиці Київської Русі була привласнена російською історичною думкою, яка і досі є домінуючою у багатьох європейських країнах. Про історичні факти поступово забули.

Варто нагадати, що Росія отримала свою назву лише 300 років тому, коли Петро І знайшов привід для своїх колоніальних загарбань. До того часу у Європі знали лише про Московію, але не про Росію. Водночас, русинами з XII до XIX ст. називали українців та білорусів, що мешкали у складі спочатку Литовської, а згодом Польської держави. Українці завжди перебували в орбіті європейської цивілізації. Протягом століть вікном у Європу для українців були Польща, Литва та Австрія. Однак причетність українців до православного світу та невдале геополітичне розташування зіграли з ними поганий жарт: у XVII ст. Україна потрапила під вплив «старшого брата» - Московії, яка поступово стирала історичну пам'ять українців про їх зв'язок з Європою. Найкраще це вдалося зробити на Лівобережній Україні, де відчувається географічна близькість Москви і тривалий період її впливу (більше 300 років), а ось у Галичині, що перебувала під впливом Кремля лише 50 років, менталітет населення дуже близький до польського або чеського.

На початку 1990-х років більшість західних європейців при згадуванні про Україну не могли дати навіть відповіді, де знаходиться ця держава. У європейській історичній пам’яті і досі домінує тенденція називати українців росіянами, українські географічні назви та імена писати та вимовляти на російський манер тощо. Українці у XX ст. були найбільшим бездержавним народом Європи. Їм постійно не щастило з набуттям незалежності. Світові геополітики пов’язують ці невдачі з дуже важливим геополітичним положенням України, яке завжди приваблювало увагу крупних європейських держав. Якби Україна була не настільки привабливою геополітично, то вона, напевно, змогла б отримати незалежність вже після I світової війни, як це вдалося зробити Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії.

Через таку низку історичних невдач Україна на теперішньому історичному етапі почувається як країна-жертва, що тривалий час була позбавлена незалежності. Тому українці навряд чи залюбки позбавлятимуться політичної незалежності на користь наднаціональних структур ЄС. Водночас, на відміну від Польщі або інших країн Європи, український менталітет і національна ідея не є сформованими поняттями, політичні партії та політичні еліти є переважно олігархічними та неструктурованими. Через свій напівколоніальний менталітет українці можуть бути більш лояльними та гнучкими у перемовинах з єврофункціонерами, ніж наприклад поляки або іспанці, але з посиленням впевненості у своїй економічній та політичній потузі українські переговірники можуть ставати усе жорсткішими.
Близько 1,7 млн. українців працюють і мешкають у ЄС, що більше ніж населення Естонії. http://www.epravda.com.ua/news/4a0164389ec0c/
Така велика група людей є свого роду мостом між Україною та Євросоюзом.

Як приєднання України вплине на стосунки між Євросоюзом та Росією?

Незважаючи на те, що найворожішу реакцію офіційного Кремля викликає спроба України стати членом Північноатлантичного Альянсу, сподіватися на позитивну реакцію Москви щодо вступу України до ЄС не варто. З логічної точи зору Росія має вітати входження України до Європейського Союзу, оскільки на території України мешкає найбільша у світі російська діяспора, яка має виграти від вступу приєднання України до ЄС. Позаяк, у стосунках Москва-Київ домінують алогічні тенденції. Росія продовжує розглядати Україну у форматі «метрополія-колишня колонія». У нинішніх кордонах Україна фактично не визнається Росією як суверенна держава, що залишає можливість військового вторгнення російських військ на територію України, як це відбулося з Грузією у серпні 2008 р. Під час зустрічі в Сочі президент Росії В. Путін відверто сказав президенту США Дж. Бушу: «Україна — це навіть не держава!». Вторгнення Росії в Грузію довело, що не можна баритися з чіткими сигналами щодо підтримки ідеї членства України у Європейському Союзі. Багато експертів заявляють про те, що наступною жертвою імперіалістичної політики Кремля може стати Україна, зокрема Крим. З певною регулярність відбувається атака на українські державні символи з боку російських або проросійських громадських і політичних організацій. Щороку виникають грандіозні торговельні конфлікти між Україною та Росією, від яких страждає увесь європейський континент. В останні роки Росія намагається повернути втрачений вплив на посткомуністичні держави Східної Європи, прагнучи нового поділу континенту. У цих умовах Україна почувається дуже вразливою, перебуваючи на передньому фронті боротьби з російським імперіалізмом. На відміну від США, ЄС намагається балансувати між Москвою та Києвом, тим самим змушуючи політичні еліти України бути більше проамериканськими або пронаціоналістичними, але ніяк не про європейськими. Нехтувати цими тенденціями не можна, оскільки вони вже радикалізують українське суспільство і послаблюють єврооптимізм західних українців – найбільш відданих ідеї європейської інтеграції.

ВИСНОВОК. У 2000 р. тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер у промові, що мала назву «Політичне майбутнє Європи», сказав таке:
«Без розширення Західна Європа завжди перебуватиме під загрозою нестабільності, конфліктів та масової міграції біля своїх кордонів. Без розширення під загрозою опиниться розвиток демократії у країнах-сусідах ЄС. Стабільна та процвітаюча Європа потрібна усім державам та регіонам Європи. Ефект від розширення дуже важко оцінити, але приклад Югославії продемонстрував, що ціна конфліктів та стабільності висока не тільки для людей, що населяють ці території, але також для сусідніх держав. Стабільність та процвітання є ключовими перевагами від розширення і будь-які дискусії з цього приводу не повинні втратити сенс цієї високої мети». Tony Blair, Speech, “Europe’s Political Future”, Warsaw, 2000. The full text can be found at http://www.fco.gov.uk/ news/speechtext.asp?4913

У довгостроковій перспективі реінтеграція України до Європи стане поворотним моментом її історії, її обов’язком. Попри існуючі внутрішні проблеми у рамках ЄС, включення європейських країн колишнього СРСР до лав Європейського Союзу - історичний шанс, яким не можна знехтувати. Розширення дає шанс подолати постійний поділ Європи і надає широкий потенціал для активізації торгівлі та взаємообміну між країнами. Включення України до ЄС означатиме суттєві інвестиції у майбутнє Європи. І що найголовніше - ідея Європи буде повною тільки після приєднання України до Європейського Союзу.

Рекомендації з поглиблення іспано-українських стосунків

У першій половині 2010 року у Європейському Союзі почнеться головування однієї з найбільших держав Старого Світу - Королівства Іспанія. Як наслідок, євроінтеграційні прагнення Києва значною мірою залежатимуть від підтримки офіційного Мадрида, який на відміну від Польщі та Швеції, не є прихильником розширення ЄС на схід. Іспанія більше зацікавлена в активізації співпраці з країнами Середземноморського Союзу, а не Східної Європи.
По-друге, для нашої держави лишається актуальним вступ України до НАТО, де Іспанія посідає не останнє місце. На останньому саміті Північноатлантичного альянсу офіційний Мадрид виступив проти повноцінного членства України у цій організації.
Для Мадрида і Києва перша половина 2010 року – це шанс надолужити втрачений час, розв’язати існуючі проблеми або принаймні дати поштовх до їх розв’язання. Україні конче потрібні адвокати її зовнішньополітичних прагнень, потрібні нові друзі у «старій», а не тільки у посткомуністичній Європі.
Стосунки між Україною та Іспанією можна розглядати у 2 контекстах:
1. Фундаментальні проблеми, що накопичилися;
2. Нереалізовані перспективи залучення іспанського досвіду в Україні.
Мета цієї статі – висвітлити ключові питання, що необхідно порушити урядовим та неурядовим організаціям двох країн, розставити необхідні акценти, а також надати рекомендації з виправлення ситуації.

Проблеми, що накопичилися:

1. Надскладні візові стосунки між Україною та Іспанією.
Іспанія є популярним місцем відпочинку українських туристів, однак у 2008 р. за кількістю відмов нашим громадянам іспанське посольство було лідером посеред інших європейських дипломатичних представництв. Одні з причин такого явища – високий рівень безробіття в Іспанії та чимала кількість українських нелегалів на Піренеях.

2. Права українських заробітчан в Іспанії.
Численна громада українців в Іспанії – одна з найбільших у Європі. За чисельністю українських заробітчан Іспанія знаходиться на 4 місці у Європі – після Росії, Польщі та Італії. За різними оцінками частка нелегалів у цій кількості дуже висока (понад 60%). Українські мігранти в Іспанії – одні з найбільш беззахисних та найменш організованих у «Старому Світі». На жаль, права українських заробітчан краще захищені навіть у сусідній з Іспанією Португалії. Значного прогресу у розв’язанні цього питання за останні роки досягнуто не було. Фундаментальною причиною цієї проблеми була відсутність достатньої уваги з боку зовнішньополітичних відомств двох країн, що накладається на слабкі політичні контакти між Іспанією та Україною.

3. Квола зовнішньоекономічна співпраця між Іспанією та Україною.
Між Україною та Іспанією спостерігається вкрай слабка зовнішньоторговельна активність. Іспанія посідає лише 24 місце серед найголовніших торговельних партнерів України, а Україна не потрапляє навіть у першу «тридцятку» ключових торговельних партнерів іберійського королівства. Показовим у цьому випадку є приклад інтенсивності комерційних контактів між Іспанією та Польщею: у 2008 р. торговельний оборот між цими країнами сягнув 7,3 млрд. доларів США, що майже у 5 разів більше, ніж українсько-іспанський торговельний оборот (1,5 млрд. доларів США у 2008 р). За значенням для України як торговельний партнер Іспанію випереджає навіть Єгипет, частка якого у світовій торгівлі у 8 разів менша за іспанську!

4. Слабка проукраїнська пропаганда усередині Іспанії.
Україна погано представлена в іспанському культурному та інформаційному середовищах, зокрема спірні україно-російські та україно-румунські питання часто подаються у проросійському або прорумунському ключах. Серед зовнішніх причин такого явища:

• 
  
  Неорганізованість української діаспори в Іспанії
• 
  
  Сильний вплив російської політичної і бізнес-еліти на іспанське життя
• 
  
  Наявність організованої румунської громади на Піренеях
• 
  
  Виражені історичні паралелі між Іспанією та Росією (інтенсивний зв'язок монарших дворів Російської та Іспанської імперій, велика колоніальна спадщина обох держав тощо)
• 
  
  Румунію та Іспанію об’єднує мовно-культурна близькість (однакова мовна група – романська) та членство у ЄС.

Як наслідок, офіційний Мадрид категорично виступив проти вступу України до НАТО – на боці проросійських Італії, Німеччини та Франції.
Іспанські ЗМІ доволі слабко висвітлюють українські теми. Вони зазвичай не мають у столиці України навіть своїх власних кореспондентів, користуючись послугами московських колег.
Однією з показових дрібниць проросійської позиції іспанських мас-медіа є російськомовна транслітерація прізвищ українських політиків (на відміну від англомовних та польськомовних ЗМІ).

5. Квола політична співпраця між Україною та Іспанією.
За увесь час української незалежності в Іспанію було лише 2 візити міністра закордонних справ України і 1 державний візит президента. При цьому Україну жодного разу не відвідував теперішній іспанський монарх Хуан Карлос де Бурбон, у той час як Росію він відвідав 4 рази. Особливо млявим став політичний контакт між нашими країнами в останні 5 років. Напередодні головування Іспанії в ЄС це може стати серйозною перешкодою у євроінтеграційних очікуваннях Києва.

6. Невідповідне представлення держав та їх мов в освітніх програмах один одної.
Іспанія є єдиною крупною державою Європи, що не вивчається в українських шкільних програмах. Знайти логічне пояснення цьому факту дуже складно. У свою чергу, Україна як держава дуже погано представлена в іспанській системі середньої та вищої освіти.
Іспанська мова за своїм впливом в українській освіті поступається не тільки французькій та німецькій, але інколи навіть італійській. У свою чергу, позиції української мови в Іспанії слабші навіть за позиції албанської та болгарської мов. Вона досі не викладається навіть у найбільших вишах країни. Розраховувати в таких умовах на тісний міжкультурний, міжполітичний та міжекономічний діалог між Іспанією та Україною не випадає.

Нереалізовані перспективи залучення іспанського досвіду в Україні:

Між Іспанією та Україною існує кілька фундаментальних схожостей, які необхідно використати для обопільного обміну досвідом:

• 
  
  Тривалий час тоталітаризму і посттоталітарна свідомість громадян
• 
  
  Схожі зовнішньополітичні цілі у перехідному етапі від тоталітаризму до демократії (вступ до ЄС і НАТО)
• 
  
  Майже однакові за розмірами ринки збуту (обидві країни є близнюками за чисельністю населення, дуже схожі за площею та можливостями економічного потенціалу)
• 
  
  Великі відмінності між різними частинами країни, що інколи супроводжуються сепаратистськими закликами
• 
  
  Стратегічне геополітичне положення двох країн (на кордонах європейської цивілізації)
• 
  
  Залежність від зовнішніх енергоносіїв
• 
  
  Статус «задвірок Європи» у перехідному етапі європейської реінтеграції (який в Іспанії тривав 11 років, а в Україні триватиме однозначно довше, ніж 18 років).

Позаяк, за час української незалежності досвід Іспанії у реформуванні політичного, економічного та соціально-культурного життя не мав активного просування в українському житті, а наша держава застрягла у періоді «транзитності».
Водночас, Іспанія доволі швидко стала членом спочатку НАТО, а згодом ЄС, Організації Економічного Співробітництва та розвитку (ОЕСР) та інших міжнародних організацій, що підкреслюють належність до світової еліти і «золотого міліарда».
Більшість українських аналітиків воліли звертати увагу на досвід країн посткомуністичного табору, часто нехтуючи іншими прикладами у світовій історії.
У період головування Іспанії в ЄС Україна має шанс звернути увагу на досвід перетворення Королівства Іспанія з держави на «задвірках Європи» в одного з локомотивів європейської економічної та соціально-культурної потуги.
При цьому слід зауважити, що Україна та Іспанія перебувають на різних етапах державності, бо Іспанія ніколи не була колонією та їй не властивий постколоніальний статус. Це змушує підходити до іспанського досвіду з певною вибірковістю.

1. Досвід Іспанії в інтеграції у євроатлантичну спільноту.
Як і в незалежній Україні, у перехідному періоді 1975-1986 рр. іспанський електорат був відверто лівим, антинатівським і пацифістським. Позаяк, це не завадило соціалістичному уряду Ф. Гонсалеса переконати виборців у потребі залишатися у складі НАТО, проте в обмеженому варіанті. Як Іспанія, так і Україна розглядаються НАТО як дуже важливі з геополітичної та геостратегічної точки зору країни. Ключем до розуміння цього є прикордонне становище як України, так і Іспанії. Дозволю собі припустити, що досвід інтеграції Іспанії до НАТО і ЄС є не менш корисним, ніж досвід подібної інтеграції Польщі або Чехії. Усередині Іспанії НАТО позиціонувалися як брама до ЄС і захист неміцної іспанської демократії початку 1980-х. Під час неформального референдуму у 1983 р, лише 17% іспанців висловлювалися за участь у Північно-Атлантичному Альянсі.
http://www.time.com/time/magazine/article/0,9171,960935,00.html
На час призначення референдуму (1986 р) більшість іспанського електорату змінила свою думку. При 60% явці 52,6% виборців висловилися за підтримку іспанського членства у НАТО, а проти цього висловилися лише 39,8%. http://countrystudies.us/spain/88.htm
Таким чином, іспанським соціалістам вдалося консолідувати громадську думку щодо спірного питання, посилити демократичні цінності усередині держави. Досвід піренейської країни може бути дуже цінним в українських реаліях, оскільки у 2009 р. рівень підтримки українцями вступу до НАТО майже так сам низький, як в Іспанії 1983 р.
У контексті вступу до НАТО варто наголосити на питанні територіальних суперечок. По-перше, вступ до НАТО припускає собою відсутність територіальних претензій до будь-якої з держав альянсу. По-друге, НАТО дає гарантії захисту від територіальних претензій третіх держав. Як для Іспанії, так і для України подібна мотивація є важливою для вступу до НАТО. Обидві держави мають територіальні суперечки з деякими своїми сусідами: Іспанія з Марокко та Британією, Україна – з Росією та Румунією. Найціннішим є проведення паралелей між проросійським портом Севастополь та пробританським портом Гібралтар.

2. Досвід Іспанії в реінтеграції у європейську спільноту.У 1950-1979-хх роках минулого століття у Європі панувала думка, що Африка починається за Піренеями, саму Іспанію часто називали «задвірками Європи», а групу «Португалію, Ірландію, Грецію заможні західні європейці зневажливо називали «pigs» (за абревіатурою перших літер 4 країн).
Нинішнє ставлення Старої Європи до України багато у чому схоже на подібне ставлення до Іспанії у середині минулого століття.
Позаяк, іспанці чітко поставили собі мету повернутися у європейську родину, не забуваючи при цьому про свої історично-культурні зв’язки з Латинською Америкою – регіоном, що має трохи відмінний від західноєвропейського менталітет. В Іспанії, на відміну від України, ніколи не було роздвоєння ідентичності між 2 цивілізаціями. Незважаючи на це іспанці пишаються тим, що вони є ініціаторами Ібероамериканського союзу, вони тісно пов’язані з латиноамериканським та арабським світами. Загалом, Іспанія дуже вдало спозиціонувала себе як міст між кількома цивілізаціями, що могла б зробити і Україна, бо ми так само розташовані на межі важливих цивілізаційних розломів (європейської, євразійської та ісламської культур).
Україну та Іспанію споріднюють схожі страхи «старих» європейців: обидві країни є великими за розмірами та чисельністю населення, майже однакові за густотою населення, сільськогосподарським та індустріальним потенціалами, розвитком атомної енергетики, «емоційним» менталітетом громадян. Входженню Іспанії до ЄС передував складний період торговельно-економічних перемовин з Францією, Німеччиною, Італією та Британією, які захищали насамперед власні національні інтереси. Позаяк, іспанська комерційна дипломатія спрацювала доволі ефективно, та офіційний Мадрид після свого вступу до ЄС здобув шалений стимул до свого соціально-економічного розвитку. Аби вирівняти розрив між «старою» Європою та Іспанією, Брюссель щороку виділяв їй серйозні фінансові субвенції. Іспанія була найбільшим донором «допомоги» протягом останніх 20 років функціонування європейських структурних фондів. За 1986-2003 рр. вона отримала більше 30 млрд. Євро структурної допомоги.
http://documentos.fundacionfaes.info/document_file/filename/525/00233-00_-_europeanfunds.pdf
Рівень «конвергенції» (вирівнювання соціально-економічних показників у порівнянні зі «Старою» Європою) зріс за 1986-2008 рр. на 24 пункти і сягнув середнього показника ЄС-15. Таким чином, Іспанії знадобилося 20 років, аби досягти середнього рівня соціально-економічного розвитку Західної Європи. У 2006 р. за рівнем купівельної спроможності на душу населення іберійське королівство випередило Італію, а у 2008 р. вперше за останні ІІІ століття перетворилося на найбагатшу середземноморську державу, випередивши за цим показником Францію. Доказом соціально-економічного прогресу Іспанії є її перетворення з країни тотальної еміграції (якою нині є Україна) на державу класичної імміграції (за кількістю прийнятих іммігрантів у 2000-2008 рр. Іспанія перебувала у 1 місці у Європі, випереджаючи навіть Німеччину).

3. Інвестиційний компонент відносин.
За обсягом інвестицій в українську економіку Іспанія знаходиться у найгіршому стані серед усіх країн Західної Європи та Північної Америки (див. діаграму). В українську економіку Іспанія інвестувала у 15 разів менше грошей, ніж Італія і навіть менше, ніж 4-міліонна Ірландія. В Україні не представлені більшість іспанських транснаціональних компаній: другий за розмірами у світі банк Banco Santander, іспанський нафтопереробний гігант Repsol, одна з найбільших у світі електроенергетичних компаній Iberdrola, більшість іспанських будівельних та фармацевтичних фірм. Навіть компанія одного з 10 найбагатших людей світу – Амансіо Ортеги представлена в Україні лише брендом «Zara», що зайшов на ринок України значно пізніше, ніж на ринки інших держав Східної Європи. Головними причинами інвестиційної непривабливості України для іспанських ТНК є корупція та бюрократія.

4. Досвід іспанської дипломатії у розв’язанні світових проблем та геополітичному піднесенні Мадрида.Перебуваючи на перехресті важливих геополітичних та геостратегічних шляхів, Іспанія позиціонує себе як сполучна ланка між Європою, Латинською Америкою і навіть Арабським світом (через тривале панування арабів на території Піренейського півострова). Дипломати країни далеко відомі за межами Іспанії. Найуспішнішим є Хав’єр Солана – один з ключових європейських високопосадовців, колишній генеральний секретар НАТО, якого багато аналітиків вважають чи не найуспішнішим керівником цієї організації. За останні 30 років Іспанія намагалася поновити свої геополітичні позиції у регіонах, де вона з різних причин втрачала свою роль у XIX і XX ст. Найвизначнішими були наступні успіхи іспанської дипломатії:

• 
  
  Іспанія є лідером кількох міжнародних організацій, зокрема Ібероамериканської організації, (об’єднує колишні колонії Мадрида в Америці, а також Португалію).
• 
  
  Іспанія посідає одне з ключових місць у Середземноморському союзі - організації, що покликана поглибити інтеграцію між європейським та африкансько-близькосхідним Середземномор’ям. Штаб-квартира союзу знаходиться в іспанській Барселоні.
• 
  
  Іспанські дипломати сприяли врегулювання військових конфліктів у кількох «гарячих точках» світу (насамперед Центральній Америці), де складали конкуренцію навіть американським дипломатам.
• 
  
  Іспанська дипломатія та військова сила змогли дати відсіч марокканській провокації навколо острова Перехіль у 2002 р., отримавши беззастережну підтримку своїх дій з боку Євросоюзу. http://www.afrol.com/News2002/mor017_perejil_spain.htm

Виходячи з вище перелічених дипломатичних досягнень офіційного Мадрида, українська дипломатія повинна тісніше співпрацювати з іспанськими колегами, аби навчитися складним геополітичним прийомам у більш досвідченого європейського гравця.

5. Іспанія як міст між Україною та Латинською Америкою.
Іспанія відіграє роль мосту між Європою та Латинською Америкою – регіоном, що дуже важливий для українського експорту і де мешкає численна українська діаспора. З огляду на важливість цих регіонів для українських експорто-орієнтованих підприємств, слід розвивати спільну комерційну дипломатію. На превеликий жаль, Латинська Америка найгірше серед усіх регіонів світу представлена у зовнішньоторговельному обороті України і цю прогалину можна заповнити за допомогою Іспанії як адвоката наших інтересів у регіоні, що динамічно розвивається.

6. Досвід іспанського «економічного дива» для України.Іспанський ринок товарів та послуг – п’ятий за розмірами та один з найдинамічніших до початку глобальної економічної кризи у Старому Світі. До кризи 2008-2009 рр. Іспанія була найуспішнішою крупною державою Західної Європи. Про іспанське «економічне диво» написано багато статей, однак не в Україні. Іспанський ринок товарів та послуг дуже погано розроблений українськими підприємствами. Цікавим для України може бути досвід розвитку туризму в Іспанії, оскільки іберійське королівство є одним зі світових лідерів з розвитку туристичної інфраструктури.

7. Досвід іспанської енергетичної безпеки для України.
Іспанія є європейським лідером у використанні альтернативних джерел енергії, одним з лідерів з розвитку ядерної енергетики (за часткою атомної енергетики у загально виробленій енергії Іспанія входить до першої світової «десятки»), що вельми актуально у розбудові енергетичної безпеки України. Іспанські компанії «Iberdrola Renobables» та «Abengoa», що посідають провідні позиції у світі у використанні сонячної та вітрової енергії, будують крупні електростанції у США та Іспанії (у 2009 р. в Андулусії відкрита найбільша сонячна електростанція у світі), Британії (у Шотландії відкрито найбільшу вітрову електростанцію Європи) та інших державах, але досі не присутні на українському ринку. Україна вперто ігнорує досвід країни, що є зразком для наслідування у альтернативній енергетиці навіть для таких країн, як США та Японія.

8. Досвід Іспанії у розбудові транспортної та футбольної інфраструктур.Іспанія має одну з найкращих у світі мереж автомобільних і залізничних шляхів (зокрема швидкого сполучення), яка майже не поступається німецькій і суттєво випереджає італійську. Піренейське королівство має славнозвісну футбольну інфраструктуру, що вельми актуально з огляду на підготовку України до Євро 2012. Варто також нагадати, що у Польщу та Україну іспанці їхатимуть у статусі чемпіонів Європи.

9. Досвід Іспанії у трансформації від патріархального до ліберального суспільства, а також у дотриманні прав людини.Після приходу до влади у 2004 р. соціалістів на чолі з Х.Р. Сапатеро Іспанія перетворилася на одного з найвідданіших захисників прав людини. Будучи ще півстоліття тому оплотом європейського політичного авторитаризму та культурно-релігійного консерватизму, країна змогла зробити карколомний стрибок вперед. У соціально-культурному плані сьогоднішня Іспанія – це зовсім інша, ніж 30 років тому, держава з ліберальними цінностями.
Найбільш вражаючими трансформаціями іспанського суспільства та іспанської ідентичності є такі:

• 
  
  В нинішній Іспанії один з найвищих рівнів підтримки демократії у світі, в той час як протягом століть Іспанія була оплотом європейської реакції.
• 
  
  Активне громадянське суспільство, що проявляється великою кількістю громадських організацій (особливо активні ті, що займаються гендерними питаннями та місцевим самоврядуванням).
• 
  
  Зразкове додержання прав людей з фізичними вадами, яким надаються серйозні преференції в усіх напрямках життя.
• 
  
  Практично рівне представлення жінок та чоловіків у бізнесі та політиці (у цьому питанні Іспанію часто порівнюють з скандинавськими країнами). У 2008 р. саме в Іспанії з’явився перший у світі прецедент призначення вагітної жінки на посаду міністра оборони.
• 
  
  Підтримка більшістю іспанців не тільки гомосексуальних шлюбів, але і всиновлення геями дітей. Останнє присутнє тільки у 2 країнах світу, одна з яких – Іспанія. Подібний факт дисонує з великою нетерпимістю іспанців до осіб нетрадиційної орієнтації у її не такому вже далекому релігійному минулому.

10. Іспанська мова як один з ключів під’єднання України до глобалізаційних процесів.Іспанська мова є другою за поширенням та економічним впливом мовою західної цивілізації (після англійської), але вона недостатньо представлена в Україні, де сильно поступається французькій, німецькій, а інколи й італійській. Якщо Україна хоче знайти в Іспанії та Латинській Америці (а це більше 500 млн. людей) надійних бізнес і політичних партнерів, то необхідно виправляти ситуацію зі знанням пересічними українцями іспанської мови. Водночас, це має бути двосторонній процес. За останні 10 років Іспанія більше уваги приділяла розвитку культурно-мовного діалогу з нашими сусідами, як-от Польщею, Росією, Румунією. В Україні досі немає крупного культурно-мовного центру Королівства Іспанія на кшталт Центру Гете або Британської Ради.

Виходячи з вище окреслених проблем та нереалізованих перспектив обміну досвідом між Іспанією та Україною, вважаю за доцільно навести такі рекомендації з виправлення ситуації, що склалася:

1. Активізувати співпрацю іспанських та українських неурядових організацій («мозкових центрів») задля використання іспанського досвіду приєднання до НАТО, ЄС, реформування політичного, економічного та соціального життя тощо;
2. Активізувати багаторівневі політичні (урядові, парламентські) контакти між Україною та Іспанією, що мають вивести політичні стосунки між 2 державами на новий рівень, сприяти позитивному ставленню офіційного Мадрида до вступу України до НАТО і ЄС;
3. Наповнити якісним змістом працю українських зовнішньополітичних відомств (посольств, консульств) в Іспанії з метою вирішення поточних проблем, що склалися між 2 державами;
4. Посилити співпрацю між торгово-промисловими палатами Іспанії та України, розробити та втілити у життя українсько-іспанську інвестиційну програму, що має сприяти збільшенню торговельного обороту між нашими державами та активнішому інвестуванню в українську економіку;
5. Скористатися послугами Іспанії як адвоката українських інтересів у Латинській Америці – регіоні, що є стратегічно важливим для українських експорто-орієнтованих підприємств;
6. Розробити та втілити у життя план заходів із захисту прав українських заробітчан, у тому числі нелегалів, в Іспанії, сприяти розв’язанню проблеми видачі віз українським громадянам;
7. Скористатися досвідом іспанської нетрадиційної енергетики з метою диверсифікації енергетичних джерел України;
8. Інтенсифікувати інформаційну пропаганду усередині Іспанії щодо реалій українського сьогодення, сприяти підготовці україномовних гідів;
9. З огляду на те, що система геополітичних пріоритетів формується у шкільному та студентському віці і оскільки саме молоде покоління українців мешкатиме у спільному з іспанцями європейському домі, необхідно:

• 
  
  Виправити освітні прогалини, що існують у шкільних програмах України та Іспанії;
• 
  
  Активізувати вивчення іспанської мови в Україні та української в Іспанії;
• 
  
  Інтенсифікувати студентський і туристичний обміни.

Україні конче потрібні адвокати у вступі до ЄС і НАТО. Нам дуже бракує нових ринків збуту продукції. Нашій країні вкрай необхідний успішний досвід реформ тих держав, що, як і Україна, мали у своїй історії перехідний період. Нарешті, Україні терміново потрібні зміни – зміни, що мають довести нашу належність до європейської родини, зміни, що зміцнять наші національні інтереси, зміни, що посилять, а не послаблять європейську політику безпеки.
Одним з найкращих позитивних прикладів для наслідування у вище зазначених питаннях є Іспанія – країна, що попри і досі існуючі у ній проблеми, змогла позбавитися статусу «задвірок Європи» і опинитися у колі держав, що претендують на членство у великій «двадцятці» найвпливовіших країн світу.
У разі, якщо Україні та Іспанії вдасться підняти двосторонню співпрацю до належного рівня, то виграють від цього не тільки наші країни, але й увесь європейський регіон.

Як реінтегрувати російськомовних українців в україномовну ідентичність?

Відсутність згуртованості титульної нації та анклавність мешкання національних меншин властиві багатьом країнам світу. Багато з них не можуть інтегрувати їх у своє національне життя, як наслідок, виникають конфлікти на релігійному, етнічному, мовному ґрунтах. В Україні ситуація загострюється через наявність не національних меншин, а через роздвоєність титульного етносу за мовним критерієм. Як європейська держава ми повинні дотримуватися прав національних меншин (росіян, поляків, угорців, румун, євреїв тощо), але виходячи з їх частки у населенні України. При цьому необхідно виправити історичну мовну деформацію, яка трапилася через тривалий колоніальний статус України. В основі нової моделі державотворення і консолідаційної ідеї України має бути мовний критерій.

На відміну від балтійських держав, що також взяли за основу державотворення мовний аспект, в Україні не так багато етнічних росіян (лише 18%), але дуже багато зросійщених українців (як в Ізраїлі зросійщених євреїв). Саме тому політика українізації здається цілком легітимною, оскільки йдеться лише про відновлення відповідного паритету «мова-етнос».

Нижче наведена орієнтовна програма дій не тільки з інтеграції (реукраїнізації) російськомовних українців, але в цілому масштабної деколонізації України, що охоплює 10 років.

І ЕТАП: ЕКОНОМІЧНА та СОЦІАЛЬНА БЕЗПЕКА
Це фундаментальний етап, за допомогою якою уряди таких країн, як Латвія та Естонія спромоглися підняти престиж латиської та естонської культур. Без економічних та соціальних успіхів радикальні кроки балтійських урядів з державотворення могли б спричинити конфлікти, подібні до придністровського або грузинського. Українська політична еліта має чітко усвідомлювати, що без економічного та соціального добробуту національне державотворення за мовним критерієм приречене на крах. Українська мова має стати необхідною умовою кар’єрного росту і досягнення популярности, а також підвищення рівня культури, адже престижність мови часто залежить від культури, яку вона обслуговує.

1. Зменшення енергетичної залежності від Росії – за рахунок імпорту енергоносіїв з Норвегії, розвитку альтернативних джерел енергії (зокрема атомної і вітрової) та політики економії усередині держави. На жаль, в Україні точаться лише розмови з цього приводу, а до реальних справ досі не дійшло. Як результат, маємо постійний політичний тиск Кремля на Україну.

2. Активізація зовнішньоекономічних зв’язків з країнами Азії, Африки та особливо Латинської Америки, що можуть бути додатковим каналом диверсифікації українського експорту. Українська влада останнім часом зовсім забула про цей напрямок, хоча про нього написано чимало економічних праць.

3. Побудова і реалізація чіткої соціально-економічної стратегії розвитку держави, в основі якої має бути підтримка малого та середнього бізнесу, структурні реформи, а також детінізація економіки. За 18 років незалежности українські політичні еліти лобіювали («відпрацьовували») інтереси крупного капіталу, мало турбуючись про малий та середній бізнес, що є основою побудови середнього класу у країнах Західної та Центральної Європи.

4. Створення сприятливого інвестиційного клімату та реалізація інфраструктурних проектів з обмеженням участі російського капіталу.

5. Розробка і втілення у життя механізмів боротьби з корупцією, за рівнем якої у 2008 р. Україна опустилася вже на 134 позицію (згідно з даними Transparency International)!

6. Розробка та імплементація програми профілактичного здоров’я населення і заохочення рівня народжуваності, що має запобігти демографічній катастрофі в Україні.

7. Реформа освітньої галузі з врахуванням нових викликів національній та міжнародній безпеці.

8. Збільшення офіційного робочого тижня на 4 години (до 44 годин), що має збільшити конкурентоспроможність економіки.

ІІ ЕТАП: ПОЛІТИЧНА, ВІЙСЬКОВА та ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА
1. Чітке розмежування функцій гілок політичної влади – виконавчої, законодавчої, судової. Внутрішньополітичний хаос між різними гілками влади став одним з каталізаторів негативного рішення щодо вступу України в НАТО і відмови у найближчому членстві в ЄС.

2. Реформа місцевого самоврядування, без якої неможлива побудова ефективного громадського суспільства.

3. Перетворення України на унітарну державу з підсиленням у Криму кримсько-татарської автономії.

4. Запровадження на певний час президентської моделі правління – на зразок грузинської або французької. Радикальність та успіх грузинських реформ Саакашвілі були б неможливі за наявності того безвладдя, що панує в Україні. Окрім того, український парламентаризм вже декілька разів в українській історії доводив свою неспроможність керувати державотворчим процесом (варто згадати часи УНР або давніші часи Галицько-Волинського князівства). Згідно результатів дослідження, проведеного компанією GfK Ukraine з 1 по 15 березня 2009 року, Верховна Рада користується найменшою довірою українців (лише 2,7%!).

5. Ухвалення закону про люстрацію, що сприятиме оновленню політичної еліти країни. Цей закон вельми важливий з огляду на виродження старих політичних еліт, які скомпрометували себе корупційними схемами та антидержавницькими поглядами.

6. Тимчасова заборона Комуністичної партії України, Прогресивно-соціалістичної та інших політичних сил та громадських об’єднань, що вимагають об’єднання з Росією.

7. Активне залучення української діяспори та іноземних громадян у всі царини державного життя (створення «картки українця», преференції у прийомі на роботу тощо). У пригоді може стати досвід Естонії, Латвії, Литви і навіть Болгарії. Залучення «варягів» було дуже ефективним за часів Київської Русі і немає підстав нехтувати цим процесом у сучасній Україні.

8. Розроблення та імплементація політики залучення кваліфікованих кадрів із-за кордону, повернення українців для роботи в Україні, бо «відтік мізків» є серйозною загрозою національній безпеці України.

9. Викреслення згадування російської мови у Конституції України (бо вона має ті сама права, що й інші мови, які з незрозумілих причин у Конституції не згадуються).

10. Приведення Європейської Хартії регіональних мов та меншин у відповідність до Конституції України, а також перегляд Європейської Конвенції з прав меншин. Зокрема, у нашому головному законі не існує поняття «регіональна» мова. Тож, відповідні укази східноукраїнських та південноукраїнських облрад є правовим нігілізмом. Російська мова не є «історичною регіональною» для жодного регіону України, оскільки про неї не можна сказати, що вона «традиційно використовується в межах певної території» (ETS No. 148, пункт I.1.a) i.), або, в перекладі з «політкоректної» мови сучасної Європи, в межах кордонів України немає етнічних російських земель.

11. Облаштування російсько-українського та російсько-білоруського кордонів, аби обмежити потік нелегальних мігрантів та наркотиків зі східного напрямку.

12. Інформаційна контрпропаганда на Сході та Півдні України, примусове обмеження трансляції російськомовних каналів, із залученням у цей процес силових структур і запровадження кримінальної відповідальності на порушників цієї норми. Корисним у цьому питанні може бути досвід Латвії. У 1995 р. згідно Закону про радіо і телебачення, у цій балтійській країні були встановлені 20% обмеження на використання іноземних мов (при частці російськомовного населення у більш ніж 40%).

13. Податкова і дотаційна підтримка українського книговидавництва, україномовних ЗМІ та україномовного кінематографу. Обкладення податковим тягарем російськомовних ЗМІ, книг, фільмів та іншої друкованої, аудіо- та відеопродукції.

14. Збільшення присутності європейських та північноамериканських ЗМІ в українському інформаційному просторі, що має допомогти у створенні позитивного іміджу таких організацій як ЄС і НАТО.

15. Оголошення воїнів УПА, попри неоднозначність їхньої поведінки у часи другої світової війни, Героями України.

16. Збільшення фінансування інформаційної безпеки України та створення позитивного іміджу за кордоном – як ключового (важливішого, ніж військова та економічна) компоненту національної безпеки держави. На превеликий жаль, Україна допоки нехтує цією складовою.

17. Інтенсивне впровадження інтернет-технологій і «цифрової демократії», що мають допомогти у швидкій побудові громадянського суспільства та поширенні європейських цінностей.

18. Виведення російського морського флоту з Севастополя та введення туди відповідного морського флоту НАТО.

19. Реформа армії та силових структур з метою входження у НАТО та ефективної нейтралізації потенційних національних загроз та викликів.

20. Внесення поправки у Конституції щодо непотреби проведення референдуму стосовно вступу до НАТО.

21. Належне фінансування української дипломатії і зовнішньополітичної розвідки, що має стояти на варті українських національних інтересів та глобальних небезпек.

22. Повний вихід з СНД та активізація зв'язків з Польщею, Чехією, Естонією, Латвією, Литвою, Грузією, Швецією, Норвегією.

ЕТАП ІІІ. РЕІНТЕГРАЦІЯ ЗРОСІЙЩЕНОГО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
В основі цього завершального етапу - формування держави за мовним (а не етнічним) критерієм, на кшталт Естонії та Латвії. В Україні панує не мова абсолютної більшості населення держави, тобто мова титульної нації, а мова вчорашньої колоніальної адміністрації. Як поляки не питали дозволу у світової спільноти на поновлення «польськості» Вроцлава чи Познані, а чехи — «чеськості» Праги та Брно, як Калінінград, Грозний чи Нальчик залишаються російськомовними, так Донецьк із Севастополем повинні поновити власну українськість. Останнім часом європейські країни висувають ще жорсткіші вимоги до іммігрантів, вимагаючи складання тестів на знання офіційної мови та історії країни при отриманні права на проживання.

У контексті цієї ж політики діє і Європейська хартія регіональних мов та мов меншин, у преамбулі якої сказано, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх».

За 18 років української незалежности частка російськомовних в Україні не зменшилася, а зросла, що дає підстави твердити про процес повзучої реколонізації України. Якщо це терміново не зупинити, то потім про це вже не буде сенсу говорити.

Шляхи розв’язання цієї ситуації:

1. Ухвалення нового «Закону про громадянство» і повторна паспортизація населення (ID-картки), що має відбутися за 3 роки. Для поновлення громадянства необхідно скласти іспит на знання державної Мови, Конституції та Історії своєї країни. Так звані «негромадяни» не матимуть права брати участь у виборах президента і парламенту, не зможуть виїжджати за межі держави.
2. Створення відповідних органів, що відповідатимуть за впровадження мовної політики України
· Державна Мовна Комісія перебуватиме під патронатом Президента відповідатиме за розробку мовної політики України;
· Державний Мовний Центр (у межах Міністерства Юстиції), що має контролювати виконання мовного законодавства і накладати відповідні штрафи на його порушників. Центрові підпорядковуватимуться 300 мовних інспекторів України. Він матиме справу з усім – від друку підручників українською мовою до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагуватимуть на скарги, або проводитимуть вибіркові перевірки в державних і приватних структурах. Зокрема, інспектор може на робочому місці влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною. Усі такі працівники зобов'язані мати мовний сертифікат одного з трьох рівнів.
· Державна Мовна агенція (при Міністерстві Освіти), в обов’язки якої входитимуть консультації та аналіз мовної ситуації;
· Національна агенція з навчання українській мові (при Міністерстві Освіти).
3. Встановлення трирівневої системи володіння мовою: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств – тобто у тих, хто займає високу позицію у суспільстві; середній – у робітників та працівників сфери послуг; нижчий – у представників професій, що не вимагають спілкування (сміттярі, водії автобусів тощо).
4. Приведення у відповідність до етнічного складу використання іноземних мов (зокрема російської) у громадському та приватному секторах – не більше 20%.
5. Заборона використання двомовних (російсько-українських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. Будь-хто, завітавши до приватної установи (наприклад, крамниці чи перукарні) має право питати й одержувати відповідь державною мовою.
6. Ухвалення нового «Закону про освіту», що визначатиме відсоток україномовних шкіл та вишів (має відповідати частці українців у загальній кількості населення).
7. Визнання лінгвоциду української мови у Російській та Совєтській імперії на загальнодержавному рівні.
8. Знесення радянських символів спочатку у Центральній, а згодом у Східній та Південній Україні. Перейменування вулиць, що мають радянські (але не російські) назви. Подібні процеси відбуваються навіть у таких толерантних країнах як Іспанія та Греція (не кажучи вже про Латвію та Естонію), де практично не лишилося жодних ознак авторитарного минулого. Будь-які цивілізовані держави намагаються швидко забути свою криваву історію. Радянські символи є іншорідними тілами на мапі європейської цивілізації України, тому мають бути видалені з метою динамічного руху уперед.
9. Переклад українських топонімів західноєвропейськими та іншими мовами згідно з правилами українського, а не російського правопису.
10. Розширення поняття «державний тероризм», зокрема у царині мас-медіа, запровадження карної відповідальності за паплюження символів української державности, у тому числі її мови. Заборона використання радянської та нацистської символіки (серп і молот, червона зірка, радянський гімн, нацистські та радянські марші).
11. Внесення поправки до «Закону про працю», за якою працівників дозволяється звільняти за невідповідність рівня володіння українською мовою їх посаді (згідно з 3 рівнями).
12. Розробка і втілення у життя заходів, покликаних об’єднати українські православні церкви у єдину апостольну церкву.
13. На законодавчому рівні визначити поняття "мовна мен­шина", "мова національної меншини", "компактне проживання національної меншини", "регіональна мова", "національно-культурна автономія", "мова, якій загрожує зникнення".
14. Розробка та імплементація Програми переселення україномовних українців у російськомовні регіони.

ЗАГРОЗИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ ТА ШЛЯХИ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ЗАГРОЗ:
1. Посилення сепаратизму у Південній та Східній Україні.
Аби не допустити цього, потрібно:
1.1. Забезпечити належний рівень та якість життя, щоб вибити аргументи з рук радикалів. Без зняття соціально-економічної напруги у державі провадити соціально-культурну «шокову терапію» вельми ризиковано.
1.2. Провести адміністративну і політичну реформу.
1.3. Забезпечити вступ України до НАТО і виведення російського флоту з Севастополя раніше 2017 р.
1.4. Мати лояльні силові структури та армію, що стоятимуть на варті національної безпеки.
1.5. Використовувати метод «поділяй і владарюй», що дуже актуально за перманентної боротьби між російськомовними кланами (дніпропетровським, донецьким, харківським, луганським, одеським тощо).
1.6. Провести адекватну інформаційну пропаганду в російськомовному колі українців.
1.7. Заборонити російські та російськомовні мас-медіа на території України.
1.8. Запровадити карну відповідальність за «державний тероризм».
1.9. Фінансувати виїзд тих українців, які бажають виїхати до Росії.
1.10. Стимулювати міграцію україномовного населення у російськомовні регіони України.
2. Розквіт корупційних схем з отримання мовних сертифікатів або паспортів нового зразка. З цим явищем допоможе боротися максимальна прозорість їх отримання та розвиток інститутів громадянського суспільства.
3. Засудження дій з боку ЄС. Кроки Латвії та Естонії з натуралізації своїх меншин також не викликали захоплення у європейських бюрократів, однак це не завадило балтійським країнам стати членами ЄС і НАТО. Україна з її геополітичним потенціалом і правильно побудованою інформаційною пропагандою змогла б переконати Брюссель у необхідності реінтеграції своїх зросійщених громадян і навіть фінансовій підтримці цього процесу. Слід чітко розділити у європейській свідомості питання інтеграції зросійщених українців та захист прав національних меншин.
4. Погіршення відносин з Росією. Це може спричинити торговельно-економічні війни між Україною та Росією. Водночас, варто визнати, що вони відбуваються майже постійно, а Україна у свідомості пересічних росіян посідає 3 місце як найбільший ворог їх держави, у той час як українці ставляться до Росії значно позитивніше. Таким чином, Україні не багато що втрачати у цьому випадку. Росія поки що не спроможна розмовляти з Україною на рівних, а не на «братерських» умовах. Тому зараз потрібно швидко позбавлятися російської залежності. На відміну від нашої держави, частка російських мігрантів у Латвії та Естонії вища, ніж в Україні і мешкають вони вельми компактно. У деяких прикордонних з Росією містах Латвії та Естонії (зокрема Нарві) їх більше 90%. Однак розвалу балтійських держав не відбулося. Чому? Бо вдалося досягти серйозних успіхів у напрямку соціально-економічного добробуту. Окрім того, ніхто не змушував отримувати громадянство Латвії та Естонії. Якщо російськомовній громаді до вподоби нинішній стан, то вона просто ігнорує дії центральних урядів або емігрує до Росії. Таким чином, Естонія і Латвія нейтралізували у своїй внутрішній політиці «російський чинник» (який так заважає в українському політичному житті).
5. Нестача вчителів української мови та історії. Для підготовки таких кадрів достатньо 4-5 років.

ЗВІДКИ ВЗЯТИ ГРОШІ НА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНУ «ШОКОВУ ТЕРАПІЮ» і ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ УКРАЇНИ?

• Штрафи за порушення мовного законодавства
• Покращення соціально-економічного розвою України та, як наслідок, – державне фінансування мовної політики держави
• Фінансова допомога урядів Європи, Канади США та неурядових організацій у реінтеграції України
  

ВИСНОВОК.
Кінцевим результатом реінтеграції має стати доведення частки україномовних українців до 78-80%, обмеження використання суржику, формування нової політичної еліти на основі нової національно-мовної ідеї, посилення патріотизму українців, енергетична безпека від Росії, диверсифікація торговельних зв’язків, вступ до НАТО, активне залучення іноземних інвестицій, формування міцного середнього класу, покращення добробуту громадян, структуризація політичного життя, розбудова громадянського суспільства і поступове стирання різниці між Заходом та Сходом України. Однак, як я вже зазначав, для втілення у життя такого плану потрібно забезпечити соціально-економічний добробут громадян. Бо українці у першу чергу повинні мати інші (соціально-економічні) причини для своєї гордості. Без економічного фундаменту відновити українську мову буде майже неможливо.

Реінтеграція зросійщених українців має сприяти відновленню паритет «етнос-мова», що вкрай деформований в Україні, а ця деформація заважає нормальному державотворенні. Доречною у цьому випадку може бути цитата польського міністра Яцека Ростовскі, який нещодавно сказав: «важливо, що поляки очистилися від усього зайвого задля того, аби розпочати швидкий рух уперед». Україні також потрібно якнайшвидше позбавитися ознак постколоніалізму. У протилежному випадку ми можемо у шостий раз втратити свою незалежність.

Російськомовна меншина України - актив чи баласт її європейських прагнень?

Останнім часом більшість українських політологів та соціологів твердять про невдачі української зовнішньої політики, особливо у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції. Ключовою причиною вони бачать не стільки зовнішні чинники, скільки драматичну внутрішньополітичну та економічну ситуацію в Україні.

Практично увесь час своєї так званої «незалежності» Україна де-факто залишалася напівколоніальною державою з відсутньою національною ідею, недиверсифікованими каналами постачання енергоносіїв, перманентною ворожнечею регіональних еліт (кланів), жахливим рівнем корупції та населенням, що швидко зменшується.

Прихід до влади в нашій колишній метрополії В. Путіна став для національної безпеки України дуже небезпечним сигналом. Росія активізувала свої спроби реколонізувати свої колишні володіння, у тому числі Україну. Основними важелями цієї реколонізації були.обрані інформаційні та соціокультурні компоненти, а також економічна та енергетична взаємозалежність. Становище російськомовної громади в Україні стало одним з ключових питань у двосторонніх стосунках між 2 державами.

Посилення за останні 20 років ролі соціології міжнародних відносин розширило поняття «міжнародна безпека», куди наразі входять міграційні, екологічні, мовні питання. Тому питання національної безпеки України та ролі російськомовної меншини потребує детальному аналізу.

На думку американського політолога С. Хантінгтона, роль мовно-цивілізаційного чинника у полікультурних суспільствах помітно зростає напередодні виборів. Для строкатої у культурно-цивілізаційному плані України, що матиме президентські та парламентські вибори восени 2009 р., цей фактор стає одним з найважливіших.

На переконання Семуеля Хантінгтона російськомовна культурна традиція є дестабілізуючим чинником державотворення і загрозою національній безпеці для таких країн, як Україна, Латвія, Естонія, Молдова, Білорусь. На його думку, причини цього полягають у тому, що російський цивілізаційний код відмінний від європейського. Але якщо країни Балтії поступово витісняють мову своєї колишньої метрополії з усіх царин життя, то в Україні цього не відбувається. Ми спробуємо навести докази цього факту і з’ясувати, які це має наслідки для зовнішньополітичного курсу нашої держави.

Ключові слова: інтеграція російськомовних меншин у національну державу, мовно-цивілізаційний конфлікт, єврооптимізм, європесимізм, «п’ята колона», інформаційна пропаганда, націоналізм та глобалізація, українська ідентичність.

У мовно-цивілізаційному ракурсі Україна складається з кількох великих прошарків, що часто перетинаються між собою:

• Україномовні українці
  
  
• Українці, що спілкуються суржиком (сумішшю російської та української)
  
  
• Українці, що є двомовними (спілкуються 2 мовами приблизно однаково)
  
• Українці, що спілкуються російською
  
• Росіяни, що спілкуються російською

Джерело: Мовна політика і мовна ситуація в Україні, с 105.

Таким чином, поділ населення України на різномовні громади не відповідає поділові за етнічною ознакою, як це відбувається в країнах Балтії або тій самій Грузії. У цих державах представники корінного етносу, якщо й вживають російську, то тільки у спілкуванні з росіянами або з представниками інших націй колишнього Радянського Союзу, тоді як між собою вони спілкуються рідними мовами.

ДОКАЗИ неадекватного представлення української мови та її носіїв у різних царинах життя:

1. Політична царина. Погане знання української мови державними службовцями Східної, Південної і подеколи Центральної України. Наразі становище української мови в Україні гірше за становище регіональної каталанської мови в Іспанії. В області Каталонія кожен державний службовець зобов’язаний володіти каталанською мовою. А в Україні навіть не всі парламентарі володіють українською, не кажучи вже про рядового держслужбовця в Криму чи в Донецьку.

2. Політично-електоральний ракурс. За демократичної виборчої системи, коли владу обирає більшість, чисельніші та зросійщені міські агломерації Сходу та Півдня приводять до керівних органів зденаціоналізованих осіб з розмитою або й цілком проросійською свідомістю. Типовим представником такого середовища був Кучма, який у постійному балансуванні між вимогами різновекторно-спрямованих груп суспільства намагався догодити обом, дотримуючись нездійсненного принципу «щоб і вовки були ситі, і вівці цілі». Закономірним результатом такої політики стало зміцнення позицій найагресивнішої проросійсько орієнтованої і підтримуваної Росією частини регіональної еліти Сходу.

3. Освітня царина. У Донецькій області на 2/3 українців функціонує тільки п'ята частина шкіл з рідною (державною) мовою. Якщо офіційне співвідношення українців до росіян у Криму складає 1 до 2,4, то співвідношення навчальних закладів – 1 до 100. За статистикою, лише 1 київський студент з 10 спілкується українською мовою. Тільки 15% опитаних студентів з усіх областей України вважають, що протягом останніх 3 – 5 років ставлення до української мови докорінно поліпшилось, тоді як 63% студентства гадають, що поліпшення ситуації у цій сфері незначне, а 14% узагалі не бачать жодних змін. http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=117

4. Суржик як мовний дефект. Більшість населення України послуговується суржиком або російською мовою (хоча українцями себе визнали більше 78% населення). Більшість мешканців української столиці і досі спілкується здебільшого російською мовою. Люди, які витримали ситуацію, коли мова сприймалася як позиція і які витримують її й досі на Півдні та Сході України — це героїчні люди. Держава їх практично не підтримує. http://www.umoloda.kiev.ua/number/863/285/31433/

5. Мовне колаборанство українців як прояв меншовартості. Нестійкість більшості україномовного населення при виборі мови спілкування є наслідком плазування перед іноземними мовами (передусім російською), що спричинене тривалим колоніальним статусом нашої держави. Наприклад, 83,2% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас, при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6%) переходить на російську мову спілкування. Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються російською, і тоді, коли звертаються українською (відповідно 98,2% і 95,3%) [14] . http://www.ji.lviv.ua/n35texts/masenko-bilingv.htm. Серед слов’янських народів найміцніший опір мовній асиміляції демонстрували в період втрати державної незалежности поляки. У середовищі польської еліти у той час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, вживання якої навіть у спілкуванні з її носіями вважалося проявом колаборанства. Мовна стійкість у зазначених ситуаціях була проявом духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта вважався кроком до компромісу з ним, пристосування до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняття приниженого становища своєї мови. Українцям варто було б повчитися у поляків у цьому питанні.

6. Науково-інформаційна царина. В Україні відсутнє коректно перекладене україномовне програмне забезпечення (кількість помилок у нинішніх перекладах ПЗ просто жахає), дуже низький рівень його впровадження і слабкі позиції державної мови у фізико-математичній науці. Для порівняння варто навести такий факт: у 2006 р. французький суд наклав штраф розміром у 20 000 € на американську компанію за відсутність франкомовного програмного забезпечення та відповідної технічної документації. "American Bar Association Report: French court fines US company for not using French language in France". http://www.google.com/gwt/n?u=http://www.abanet.org/labor/newsletter/intl/2006/Apr/france3.html.

7. Популяризація білінгвізму в Україні
7.1. Анотації до ліків в Україні зазвичай друкуються українською та російською мовами. Показовим є випадок, що стався на початку 2009 р. у м. Севастополь, коли одна з мешканок цього міста «переконала» фармацевтичну фірму «Дарниця» у потребі друку анотацій українських ліків не тільки українською, але і російською мовами. http://ukrainci.com/?p=10111. Як таке рішення могло ухвалитися у державі, Конституція якої передбачає існування тільки однієї державної мови, не зрозуміло.
7.2. Іноземні організації вимагають від українських резидентів знання не тільки української, але і російської мови, тим самим сприяючи білінгвізму українського автохтонного населення.
7.3. В українських телевізійних передачах зазвичай присутні як україномовні, так і російськомовні ведучі, чого не зустрінеш у Латвії або Естонії.

8. Медіа-інформаційний аспект. В інформаційному просторі України домінує російськомовний контент (70-75%). У 2008 році із загального тиражу 3 966 113 тисяч примірників, російськомовні становили 2 647 385 тисяч, або 66,7 %, українською мовою вийшло 1 141 877 тисяч примірників, що становить 28,7%. http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/23/93666.htm

9. Релігійний ракурс. Більша частина населення України є прихожанами Української Православної Церкви Московського Патріархату, де релігійні служби провадяться російською або церковнослов’янською мовами.

10. Імідж за кордоном. Українську мову практично не сприймають за кордоном або сприймають в обмеженому форматі (культурному). Рівень престижу української мови серед іноземних дипломатів та студентів дуже низький. Одним з показових прикладів у цьому ключі є ідентифікація українських туристів з російськомовними та надання їм російськомовних гідів.


Таким чином, русифікація українців триває і за часів незалежності. Так, за період 1989-2001 рр. чисельність зросійщених за мовою українців зросла на 966 339 осіб, що становить 21,1% (Скляр 2007:51).

Реальний стан процесів русифікації визначається не середньостатистичними показниками, а регіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін поділяють Україну на 2 частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів. За період 1989-2001 рр. у західних та центральних областях відбулось суттєве, на 27% скорочення осіб, що вважають рідною російську мову. У східних та південних областях, навпаки, їх частка зросла на 33,2% (Скляр 2007:51).

Виходячи з мовного критерію, у геополітичних уподобаннях українців можна виокремити такі цікаві закономірності:

1. Найвищий рівень єврооптимізму серед україномовного населення спостерігається насамперед у Західній Україні. Це пояснюється великою кількістю західноукраїнських мігрантів, що працюють у ЄС, та одночасним з Латвією та Естонією входженням до складу СРСР (лише у 1939 р). Позаяк, східні та південні українці більше схильні працювати у сусідній Росії, з якою їх пов’язує чималий кордон та спільна мова. Більшість прибічників приєднання країни до ЄС (46,7%) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, тоді як серед противників майже 6 з 10 є російськомовними.
   
2. Високий рівень залежності простежується і для показника ставлення респондентів до вступу до НАТО. Серед симпатиків цієї структури 6 з 10 є україномовними і лише 15,4% російськомовними. Натомість серед противників більше половини спілкуються російською при 22,9% україномовних. Тобто громадяни України, які позитивно сприймають європейський вектор розвитку України, скоріше виявляються україномовними, ніж російськомовними (с. 143. Мовна політика і мовна ситуація в Україні). Існує чіткий зв’язок між ставленням респондентів до НАТО та їх уявленнями про пріоритети у державній мовній політиці та необхідності законодавчо підсилити статус російської мови. Прихильники входження країни до Північно-Атлантичного альянсу в абсолютній більшості вважають необхідним пріоритетом державної мовної політики підтримку поширення української мови в усіх сферах мовлення. На противагу їм прихильники приєднання країни до союзу з Росією та Білоруссю більшою мірою схильні до пріоритету російської мови та надання їй переваг порівняно з іншими мовами.
   
3. Прихильники приєднання України до союзу з Росією та Білоруссю скоріш за усе виявляються російськомовними громадянами, а противники – україномовними. 6 з 10 противників євразійського вектора інтеграції говорять українською мовою і лише 16,9% російською, і навпаки, серед його прихильників більшість російськомовних (54,4%).
   
4. Російськомовна меншина в цілому найбільш негативно ставиться до ринково-орієнтованої економіки, що є невід’ємною складовою європейської цивілізації. Насамперед це пов’язано з більшою підтримкою на парламентських виборах таких політичних партій як Комуністична, Соціалістична, Прогресивно-соціалістична, які відстоюють радянські методи керування економікою. Водночас, вище вказані сили перебувають у маргінальному становищі в україномовній Західній Україні. Противників повернення до адміністративно-командної системи найбільше серед україномовних респондентів – 54,2%. Серед російськомовних та двомовних їх близько 38% (с. 137. Мовна політика і мовна ситуація в Україні).
5. 
   
   Російськомовна меншина найбільш схильна до авторитарного методу правління, часто поділяючи методи керування Лукашенко у Білорусі та Путіна у Росії. Подивившись на електоральну географію останніх президентських виборів в Україні, можна переконатися, що прихильників лівої радикалки Наталі Вітренко, яка захоплюється ідеями Лукашенка, практично немає на Заході України, в той час як на Сході та Півдні вона набирала кілька відсотків. Саме у цій частині України усе ще існує ідентифікація з «совєтською людиною» та несприйняття ідеї української державності.
   
   
6. Противники незалежності країни скоріше виявляються серед російськомовних громадян, ніж серед україномовних. Наразі, проти проголошення Акту незалежності України готові проголосувати 6 з 10 російськомовних громадян, трохи більше 20% двомовних і лише 14,4% україномовних. І навпаки, серед прибічників незалежності країни кожен другий говорить українською і майже удвічі менше (27,2%) російською мовою. (Мовна політика та мовна ситуація в Україні. С. 151).
   
7. Російськомовна меншина перебуває під впливом російського інформаційного поля і не прагне його позбавлятися. Про це свідчить невиконання кабельними операторами Східної та Південної України норми закону, яка зобов’язує припинити транслювання каналів, що не приведені у відповідність з чинним законодавством України (це стосується російських каналів, що провадять на території нашої держави антиукраїнську інформаційну пропаганду).
   
   
8. В українському суспільстві не існує чіткої взаємозалежності між рідною мови людини та її зовнішньо та внутрішньополітичними уподобаннями. Соціологічні дослідження засвідчують, що російськомовні мешканці Києва, Вінниці або Полтави, як правило, більш проєвропейські та проринкові, ніж «суржикомовні» мешканці Східної України. Варто зауважити, що під час своїх численних досліджень соціологи позбавлені такого критерію, як рівень володіння державною мовою (бо немає інструментів його визначення). Зазвичай, так зване «україномовне» населення Центральної та Східної України – носії україно-російського суржику, тому у питанні ідентичності вони ближче до своїх російськомовних сусідів, аніж до україномовних мешканців Галичини.
   
9. За 18 років незалежности при владі в Україні були переважно російськомовні політичні еліти (дніпропетровська, донецька), які постійно боялися остаточного розриву зі «старшим братом» (чого не було у Латвії та Естонії).
   
   
10. Більша частина населення України є прихожанами Української Православної Церкви Московського Патріархату, що стоїть на варті кремлівської інформаційної пропаганди.

Наслідки цих закономірностей такі:

1. Україна лишається під сильним соціокультурним, економічним та політичним впливом Росії, що з кожним роком зростає і набуває небезпечних форм.
2. Різниця у європесимістичних очікуваннях між різними регіонами України доволі велика. Наприклад, кількість європесимістів у Західній Україні у 3-4 рази менша, ніж в інших регіонах України.
3. В Україні панує негативна думка щодо членства у НАТО. Єдиним євроатлантичним оптимістом є Західна Україна, де не так сильно відчувається сила російської інформаційної пропаганди.
4. В Україні не побудовано ключові інститути громадянського суспільства та не розв’язані більшість соціальних та економічних проблем як автохтонного, так і прибулого населення.
5. В Україні існує широка категорія людей, які не сприймають українську мову і українську державність як таку, возвеличують ворогів української державності та українського колоніалізму (Леніна, Катерини ІІ тощо). Хоча їх кількість постійно зменшується, але у політичному істеблішменті нашої держави не прийнято казати, що де-юре вони є терористами, оскільки виступають не просто за зміну уряду або президента, а за зміну територіальних кордонів України, принижують національні державні символи. Одна з показових подій сталася у квітні 2009 р, коли у Луганській області відкрили два пам'ятники Леніну. На території України активно діють проросійські організації різного штибу, що фінансуються Кремлем. Один з прикладів — створення указом тепер уже колишнього президента РФ В.Путіна фонду «Русский мир». Цей «мир», на думку ідеологів фонду, об’єднує не лише етнічних росіян, громадян Росії чи російську діаспору, але й «іноземних громадян, котрі розмовляють російською мовою». Отже, 37% російськомовного населення України, швидше за все, не знаючи про це, стають об’єктом особливої турботи і захисту з боку Росії, і, як можна зрозуміти з матеріалів фонду, від них чекають взаємності...Як бачимо, «русский мир» передбачається використовувати не лише для зміцнення становища Росії у світі, а й для розв’язання її суто внутрішніх проблем — формування (чи реконструкції) російської національної ідентичності. Як це співвідноситься з побудовою української національної ідентичності, залишається тільки гадати.

Російськомовна меншина України в цілому найменш єврооптимістична і зазвичай стоїть на заваді її шляху до європейської цивілізації, бо тягне її у кращому разі до нейтралітету, а у гіршому – до союзу з Росією. Більшість політологів та соціологів схильні казати про те, що Україна не може розпастися, але це більше самозаспокоювання, що, як відомо, завершується трагічно.

Причинами кризи політичної ідентичности і етномовної самоідентифікації є багатовікова бездержавність України, її ополячування і русифікація; включеність культури українського етносу у дві геокультурні спільноти – європейську і російську (що зумовило її внутрішню двоїстість і створило напрями конфліктності); різновекторність ідентичності регіонів – Західного і Східного; існування російської ідентичности в українському ідентифікаційному просторі, що позначилося на етномовній самоідентифікації і політичній ідентичності. http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=83&c=2031

Україна виявилася навпіл розділеною культурно-цивілізаційним розломом і не змогла дати цьому ради. Виникла патова ситуація, коли обидві мовно-цивілізаційні групи майже однакові за силою, і боротьба між ними виявилася трагічнішою, ніж громадянська війна у деяких країнах колишнього СРСР. Україна перебуває на межі руйнування власного суверенітету, тому потрібні термінові зміни у моделі розвою держави, аби не допустити її повного розпаду.

Українці можуть стати нацією тільки через протиставлення себе Росії, тільки відмежовуючись від росіян, переконавши себе і весь світ, що вони – інші, як у свій час американці змогли стати нацією, тільки відокремлюючись від Англії. Близькість народів у культурному, мовному і етнічному смислі лише посилює подальше відторгнення і сприяє актуалізації національної ідентичності.

Україну за рівнем життя випередили навіть охоплені війною 1992-95 рр. країни колишньої Югославії, а за швидкістю реформ в армії, створенні сприятливого інвестиційного клімату, подоланні корупції, розбудові громадянського суспільства ми відстали від країн Балтії та інколи від республік Закавказзя. Багато українських політологів та соціологів твердять, що проводити експерименти, подібні балтійським, в Україні неможливо. Серед їх аргументів - Україна занадто велика і у ній мешкає численна російська діаспора. При цьому так звані «експерти» забувають про той факт, що у процентному співвідношенні росіян у Латвії та Естонії було більше, ніж в Україні, але балтійські держави чітко усвідомили, що рішучого позбавлення минулого вони не побудують ефективну державу.

За останні роки деякі країни ЄС і НАТО почали застосовувати політику «умиротворення» Росії, тим самим, ставлячи під загрозу національну ідентичність, а з нею і суверенність новоутворених країн посткомуністичного табору. Однак повторення помилок ІІ світової війни може стати черговими граблями для деяких недалекоглядних європейських та євроатлантичних політиків.

Світ після завершення фінансової кризи 2008-2009 рр. буде зовсім іншим, ніж до її початку. Посилення на міжнародній арені ролі таких гравців, як Китай, Росія, Індія посилюватиме елемент «твердої сили» у світовій безпеці, а отже міжнародні відносини можуть повернутися у часи реалізму «холодної війни». Якщо європейці та американці не гратимуть з новими агресивними акторами міжнародної політики тими самими методами, то у найближчі 10-20 років гегемонами світового порядку стануть країни Євразійського континенту, де водночас будуть сконцентровані найбільші ризики світовій безпеці.

За нинішнього романтизму української влади, внутрішньополітичних чвар та відсутності підтримки Заходу у реінтеграції суспільства наша держава може не витримати нового подиху «холодної війни». Саме тому Україна та Євроатлантична спільнота мають бути разом, аби не допустити втрати української незалежності і появи у Старому Світі нових геополітичних розломів.