Російськомовна меншина України - актив чи баласт її європейських прагнень?

Останнім часом більшість українських політологів та соціологів твердять про невдачі української зовнішньої політики, особливо у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції. Ключовою причиною вони бачать не стільки зовнішні чинники, скільки драматичну внутрішньополітичну та економічну ситуацію в Україні.

Практично увесь час своєї так званої «незалежності» Україна де-факто залишалася напівколоніальною державою з відсутньою національною ідею, недиверсифікованими каналами постачання енергоносіїв, перманентною ворожнечею регіональних еліт (кланів), жахливим рівнем корупції та населенням, що швидко зменшується.

Прихід до влади в нашій колишній метрополії В. Путіна став для національної безпеки України дуже небезпечним сигналом. Росія активізувала свої спроби реколонізувати свої колишні володіння, у тому числі Україну. Основними важелями цієї реколонізації були.обрані інформаційні та соціокультурні компоненти, а також економічна та енергетична взаємозалежність. Становище російськомовної громади в Україні стало одним з ключових питань у двосторонніх стосунках між 2 державами.

Посилення за останні 20 років ролі соціології міжнародних відносин розширило поняття «міжнародна безпека», куди наразі входять міграційні, екологічні, мовні питання. Тому питання національної безпеки України та ролі російськомовної меншини потребує детальному аналізу.

На думку американського політолога С. Хантінгтона, роль мовно-цивілізаційного чинника у полікультурних суспільствах помітно зростає напередодні виборів. Для строкатої у культурно-цивілізаційному плані України, що матиме президентські та парламентські вибори восени 2009 р., цей фактор стає одним з найважливіших.

На переконання Семуеля Хантінгтона російськомовна культурна традиція є дестабілізуючим чинником державотворення і загрозою національній безпеці для таких країн, як Україна, Латвія, Естонія, Молдова, Білорусь. На його думку, причини цього полягають у тому, що російський цивілізаційний код відмінний від європейського. Але якщо країни Балтії поступово витісняють мову своєї колишньої метрополії з усіх царин життя, то в Україні цього не відбувається. Ми спробуємо навести докази цього факту і з’ясувати, які це має наслідки для зовнішньополітичного курсу нашої держави.

Ключові слова: інтеграція російськомовних меншин у національну державу, мовно-цивілізаційний конфлікт, єврооптимізм, європесимізм, «п’ята колона», інформаційна пропаганда, націоналізм та глобалізація, українська ідентичність.

У мовно-цивілізаційному ракурсі Україна складається з кількох великих прошарків, що часто перетинаються між собою:

• Україномовні українці
  
  
• Українці, що спілкуються суржиком (сумішшю російської та української)
  
  
• Українці, що є двомовними (спілкуються 2 мовами приблизно однаково)
  
• Українці, що спілкуються російською
  
• Росіяни, що спілкуються російською

Джерело: Мовна політика і мовна ситуація в Україні, с 105.

Таким чином, поділ населення України на різномовні громади не відповідає поділові за етнічною ознакою, як це відбувається в країнах Балтії або тій самій Грузії. У цих державах представники корінного етносу, якщо й вживають російську, то тільки у спілкуванні з росіянами або з представниками інших націй колишнього Радянського Союзу, тоді як між собою вони спілкуються рідними мовами.

ДОКАЗИ неадекватного представлення української мови та її носіїв у різних царинах життя:

1. Політична царина. Погане знання української мови державними службовцями Східної, Південної і подеколи Центральної України. Наразі становище української мови в Україні гірше за становище регіональної каталанської мови в Іспанії. В області Каталонія кожен державний службовець зобов’язаний володіти каталанською мовою. А в Україні навіть не всі парламентарі володіють українською, не кажучи вже про рядового держслужбовця в Криму чи в Донецьку.

2. Політично-електоральний ракурс. За демократичної виборчої системи, коли владу обирає більшість, чисельніші та зросійщені міські агломерації Сходу та Півдня приводять до керівних органів зденаціоналізованих осіб з розмитою або й цілком проросійською свідомістю. Типовим представником такого середовища був Кучма, який у постійному балансуванні між вимогами різновекторно-спрямованих груп суспільства намагався догодити обом, дотримуючись нездійсненного принципу «щоб і вовки були ситі, і вівці цілі». Закономірним результатом такої політики стало зміцнення позицій найагресивнішої проросійсько орієнтованої і підтримуваної Росією частини регіональної еліти Сходу.

3. Освітня царина. У Донецькій області на 2/3 українців функціонує тільки п'ята частина шкіл з рідною (державною) мовою. Якщо офіційне співвідношення українців до росіян у Криму складає 1 до 2,4, то співвідношення навчальних закладів – 1 до 100. За статистикою, лише 1 київський студент з 10 спілкується українською мовою. Тільки 15% опитаних студентів з усіх областей України вважають, що протягом останніх 3 – 5 років ставлення до української мови докорінно поліпшилось, тоді як 63% студентства гадають, що поліпшення ситуації у цій сфері незначне, а 14% узагалі не бачать жодних змін. http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=117

4. Суржик як мовний дефект. Більшість населення України послуговується суржиком або російською мовою (хоча українцями себе визнали більше 78% населення). Більшість мешканців української столиці і досі спілкується здебільшого російською мовою. Люди, які витримали ситуацію, коли мова сприймалася як позиція і які витримують її й досі на Півдні та Сході України — це героїчні люди. Держава їх практично не підтримує. http://www.umoloda.kiev.ua/number/863/285/31433/

5. Мовне колаборанство українців як прояв меншовартості. Нестійкість більшості україномовного населення при виборі мови спілкування є наслідком плазування перед іноземними мовами (передусім російською), що спричинене тривалим колоніальним статусом нашої держави. Наприклад, 83,2% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас, при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6%) переходить на російську мову спілкування. Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються російською, і тоді, коли звертаються українською (відповідно 98,2% і 95,3%) [14] . http://www.ji.lviv.ua/n35texts/masenko-bilingv.htm. Серед слов’янських народів найміцніший опір мовній асиміляції демонстрували в період втрати державної незалежности поляки. У середовищі польської еліти у той час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, вживання якої навіть у спілкуванні з її носіями вважалося проявом колаборанства. Мовна стійкість у зазначених ситуаціях була проявом духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта вважався кроком до компромісу з ним, пристосування до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняття приниженого становища своєї мови. Українцям варто було б повчитися у поляків у цьому питанні.

6. Науково-інформаційна царина. В Україні відсутнє коректно перекладене україномовне програмне забезпечення (кількість помилок у нинішніх перекладах ПЗ просто жахає), дуже низький рівень його впровадження і слабкі позиції державної мови у фізико-математичній науці. Для порівняння варто навести такий факт: у 2006 р. французький суд наклав штраф розміром у 20 000 € на американську компанію за відсутність франкомовного програмного забезпечення та відповідної технічної документації. "American Bar Association Report: French court fines US company for not using French language in France". http://www.google.com/gwt/n?u=http://www.abanet.org/labor/newsletter/intl/2006/Apr/france3.html.

7. Популяризація білінгвізму в Україні
7.1. Анотації до ліків в Україні зазвичай друкуються українською та російською мовами. Показовим є випадок, що стався на початку 2009 р. у м. Севастополь, коли одна з мешканок цього міста «переконала» фармацевтичну фірму «Дарниця» у потребі друку анотацій українських ліків не тільки українською, але і російською мовами. http://ukrainci.com/?p=10111. Як таке рішення могло ухвалитися у державі, Конституція якої передбачає існування тільки однієї державної мови, не зрозуміло.
7.2. Іноземні організації вимагають від українських резидентів знання не тільки української, але і російської мови, тим самим сприяючи білінгвізму українського автохтонного населення.
7.3. В українських телевізійних передачах зазвичай присутні як україномовні, так і російськомовні ведучі, чого не зустрінеш у Латвії або Естонії.

8. Медіа-інформаційний аспект. В інформаційному просторі України домінує російськомовний контент (70-75%). У 2008 році із загального тиражу 3 966 113 тисяч примірників, російськомовні становили 2 647 385 тисяч, або 66,7 %, українською мовою вийшло 1 141 877 тисяч примірників, що становить 28,7%. http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/23/93666.htm

9. Релігійний ракурс. Більша частина населення України є прихожанами Української Православної Церкви Московського Патріархату, де релігійні служби провадяться російською або церковнослов’янською мовами.

10. Імідж за кордоном. Українську мову практично не сприймають за кордоном або сприймають в обмеженому форматі (культурному). Рівень престижу української мови серед іноземних дипломатів та студентів дуже низький. Одним з показових прикладів у цьому ключі є ідентифікація українських туристів з російськомовними та надання їм російськомовних гідів.


Таким чином, русифікація українців триває і за часів незалежності. Так, за період 1989-2001 рр. чисельність зросійщених за мовою українців зросла на 966 339 осіб, що становить 21,1% (Скляр 2007:51).

Реальний стан процесів русифікації визначається не середньостатистичними показниками, а регіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін поділяють Україну на 2 частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів. За період 1989-2001 рр. у західних та центральних областях відбулось суттєве, на 27% скорочення осіб, що вважають рідною російську мову. У східних та південних областях, навпаки, їх частка зросла на 33,2% (Скляр 2007:51).

Виходячи з мовного критерію, у геополітичних уподобаннях українців можна виокремити такі цікаві закономірності:

1. Найвищий рівень єврооптимізму серед україномовного населення спостерігається насамперед у Західній Україні. Це пояснюється великою кількістю західноукраїнських мігрантів, що працюють у ЄС, та одночасним з Латвією та Естонією входженням до складу СРСР (лише у 1939 р). Позаяк, східні та південні українці більше схильні працювати у сусідній Росії, з якою їх пов’язує чималий кордон та спільна мова. Більшість прибічників приєднання країни до ЄС (46,7%) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, тоді як серед противників майже 6 з 10 є російськомовними.
   
2. Високий рівень залежності простежується і для показника ставлення респондентів до вступу до НАТО. Серед симпатиків цієї структури 6 з 10 є україномовними і лише 15,4% російськомовними. Натомість серед противників більше половини спілкуються російською при 22,9% україномовних. Тобто громадяни України, які позитивно сприймають європейський вектор розвитку України, скоріше виявляються україномовними, ніж російськомовними (с. 143. Мовна політика і мовна ситуація в Україні). Існує чіткий зв’язок між ставленням респондентів до НАТО та їх уявленнями про пріоритети у державній мовній політиці та необхідності законодавчо підсилити статус російської мови. Прихильники входження країни до Північно-Атлантичного альянсу в абсолютній більшості вважають необхідним пріоритетом державної мовної політики підтримку поширення української мови в усіх сферах мовлення. На противагу їм прихильники приєднання країни до союзу з Росією та Білоруссю більшою мірою схильні до пріоритету російської мови та надання їй переваг порівняно з іншими мовами.
   
3. Прихильники приєднання України до союзу з Росією та Білоруссю скоріш за усе виявляються російськомовними громадянами, а противники – україномовними. 6 з 10 противників євразійського вектора інтеграції говорять українською мовою і лише 16,9% російською, і навпаки, серед його прихильників більшість російськомовних (54,4%).
   
4. Російськомовна меншина в цілому найбільш негативно ставиться до ринково-орієнтованої економіки, що є невід’ємною складовою європейської цивілізації. Насамперед це пов’язано з більшою підтримкою на парламентських виборах таких політичних партій як Комуністична, Соціалістична, Прогресивно-соціалістична, які відстоюють радянські методи керування економікою. Водночас, вище вказані сили перебувають у маргінальному становищі в україномовній Західній Україні. Противників повернення до адміністративно-командної системи найбільше серед україномовних респондентів – 54,2%. Серед російськомовних та двомовних їх близько 38% (с. 137. Мовна політика і мовна ситуація в Україні).
5. 
   
   Російськомовна меншина найбільш схильна до авторитарного методу правління, часто поділяючи методи керування Лукашенко у Білорусі та Путіна у Росії. Подивившись на електоральну географію останніх президентських виборів в Україні, можна переконатися, що прихильників лівої радикалки Наталі Вітренко, яка захоплюється ідеями Лукашенка, практично немає на Заході України, в той час як на Сході та Півдні вона набирала кілька відсотків. Саме у цій частині України усе ще існує ідентифікація з «совєтською людиною» та несприйняття ідеї української державності.
   
   
6. Противники незалежності країни скоріше виявляються серед російськомовних громадян, ніж серед україномовних. Наразі, проти проголошення Акту незалежності України готові проголосувати 6 з 10 російськомовних громадян, трохи більше 20% двомовних і лише 14,4% україномовних. І навпаки, серед прибічників незалежності країни кожен другий говорить українською і майже удвічі менше (27,2%) російською мовою. (Мовна політика та мовна ситуація в Україні. С. 151).
   
7. Російськомовна меншина перебуває під впливом російського інформаційного поля і не прагне його позбавлятися. Про це свідчить невиконання кабельними операторами Східної та Південної України норми закону, яка зобов’язує припинити транслювання каналів, що не приведені у відповідність з чинним законодавством України (це стосується російських каналів, що провадять на території нашої держави антиукраїнську інформаційну пропаганду).
   
   
8. В українському суспільстві не існує чіткої взаємозалежності між рідною мови людини та її зовнішньо та внутрішньополітичними уподобаннями. Соціологічні дослідження засвідчують, що російськомовні мешканці Києва, Вінниці або Полтави, як правило, більш проєвропейські та проринкові, ніж «суржикомовні» мешканці Східної України. Варто зауважити, що під час своїх численних досліджень соціологи позбавлені такого критерію, як рівень володіння державною мовою (бо немає інструментів його визначення). Зазвичай, так зване «україномовне» населення Центральної та Східної України – носії україно-російського суржику, тому у питанні ідентичності вони ближче до своїх російськомовних сусідів, аніж до україномовних мешканців Галичини.
   
9. За 18 років незалежности при владі в Україні були переважно російськомовні політичні еліти (дніпропетровська, донецька), які постійно боялися остаточного розриву зі «старшим братом» (чого не було у Латвії та Естонії).
   
   
10. Більша частина населення України є прихожанами Української Православної Церкви Московського Патріархату, що стоїть на варті кремлівської інформаційної пропаганди.

Наслідки цих закономірностей такі:

1. Україна лишається під сильним соціокультурним, економічним та політичним впливом Росії, що з кожним роком зростає і набуває небезпечних форм.
2. Різниця у європесимістичних очікуваннях між різними регіонами України доволі велика. Наприклад, кількість європесимістів у Західній Україні у 3-4 рази менша, ніж в інших регіонах України.
3. В Україні панує негативна думка щодо членства у НАТО. Єдиним євроатлантичним оптимістом є Західна Україна, де не так сильно відчувається сила російської інформаційної пропаганди.
4. В Україні не побудовано ключові інститути громадянського суспільства та не розв’язані більшість соціальних та економічних проблем як автохтонного, так і прибулого населення.
5. В Україні існує широка категорія людей, які не сприймають українську мову і українську державність як таку, возвеличують ворогів української державності та українського колоніалізму (Леніна, Катерини ІІ тощо). Хоча їх кількість постійно зменшується, але у політичному істеблішменті нашої держави не прийнято казати, що де-юре вони є терористами, оскільки виступають не просто за зміну уряду або президента, а за зміну територіальних кордонів України, принижують національні державні символи. Одна з показових подій сталася у квітні 2009 р, коли у Луганській області відкрили два пам'ятники Леніну. На території України активно діють проросійські організації різного штибу, що фінансуються Кремлем. Один з прикладів — створення указом тепер уже колишнього президента РФ В.Путіна фонду «Русский мир». Цей «мир», на думку ідеологів фонду, об’єднує не лише етнічних росіян, громадян Росії чи російську діаспору, але й «іноземних громадян, котрі розмовляють російською мовою». Отже, 37% російськомовного населення України, швидше за все, не знаючи про це, стають об’єктом особливої турботи і захисту з боку Росії, і, як можна зрозуміти з матеріалів фонду, від них чекають взаємності...Як бачимо, «русский мир» передбачається використовувати не лише для зміцнення становища Росії у світі, а й для розв’язання її суто внутрішніх проблем — формування (чи реконструкції) російської національної ідентичності. Як це співвідноситься з побудовою української національної ідентичності, залишається тільки гадати.

Російськомовна меншина України в цілому найменш єврооптимістична і зазвичай стоїть на заваді її шляху до європейської цивілізації, бо тягне її у кращому разі до нейтралітету, а у гіршому – до союзу з Росією. Більшість політологів та соціологів схильні казати про те, що Україна не може розпастися, але це більше самозаспокоювання, що, як відомо, завершується трагічно.

Причинами кризи політичної ідентичности і етномовної самоідентифікації є багатовікова бездержавність України, її ополячування і русифікація; включеність культури українського етносу у дві геокультурні спільноти – європейську і російську (що зумовило її внутрішню двоїстість і створило напрями конфліктності); різновекторність ідентичності регіонів – Західного і Східного; існування російської ідентичности в українському ідентифікаційному просторі, що позначилося на етномовній самоідентифікації і політичній ідентичності. http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=83&c=2031

Україна виявилася навпіл розділеною культурно-цивілізаційним розломом і не змогла дати цьому ради. Виникла патова ситуація, коли обидві мовно-цивілізаційні групи майже однакові за силою, і боротьба між ними виявилася трагічнішою, ніж громадянська війна у деяких країнах колишнього СРСР. Україна перебуває на межі руйнування власного суверенітету, тому потрібні термінові зміни у моделі розвою держави, аби не допустити її повного розпаду.

Українці можуть стати нацією тільки через протиставлення себе Росії, тільки відмежовуючись від росіян, переконавши себе і весь світ, що вони – інші, як у свій час американці змогли стати нацією, тільки відокремлюючись від Англії. Близькість народів у культурному, мовному і етнічному смислі лише посилює подальше відторгнення і сприяє актуалізації національної ідентичності.

Україну за рівнем життя випередили навіть охоплені війною 1992-95 рр. країни колишньої Югославії, а за швидкістю реформ в армії, створенні сприятливого інвестиційного клімату, подоланні корупції, розбудові громадянського суспільства ми відстали від країн Балтії та інколи від республік Закавказзя. Багато українських політологів та соціологів твердять, що проводити експерименти, подібні балтійським, в Україні неможливо. Серед їх аргументів - Україна занадто велика і у ній мешкає численна російська діаспора. При цьому так звані «експерти» забувають про той факт, що у процентному співвідношенні росіян у Латвії та Естонії було більше, ніж в Україні, але балтійські держави чітко усвідомили, що рішучого позбавлення минулого вони не побудують ефективну державу.

За останні роки деякі країни ЄС і НАТО почали застосовувати політику «умиротворення» Росії, тим самим, ставлячи під загрозу національну ідентичність, а з нею і суверенність новоутворених країн посткомуністичного табору. Однак повторення помилок ІІ світової війни може стати черговими граблями для деяких недалекоглядних європейських та євроатлантичних політиків.

Світ після завершення фінансової кризи 2008-2009 рр. буде зовсім іншим, ніж до її початку. Посилення на міжнародній арені ролі таких гравців, як Китай, Росія, Індія посилюватиме елемент «твердої сили» у світовій безпеці, а отже міжнародні відносини можуть повернутися у часи реалізму «холодної війни». Якщо європейці та американці не гратимуть з новими агресивними акторами міжнародної політики тими самими методами, то у найближчі 10-20 років гегемонами світового порядку стануть країни Євразійського континенту, де водночас будуть сконцентровані найбільші ризики світовій безпеці.

За нинішнього романтизму української влади, внутрішньополітичних чвар та відсутності підтримки Заходу у реінтеграції суспільства наша держава може не витримати нового подиху «холодної війни». Саме тому Україна та Євроатлантична спільнота мають бути разом, аби не допустити втрати української незалежності і появи у Старому Світі нових геополітичних розломів.