Балтійська етномовна модель держави

На теренах колишнього Радянського Союзу піонерами у входженні до ЄС, НАТО та інших західних структур виявилися Естонія, Латвія та Литва. У СРСР їх майже ніколи не вважали своїми, тому ніхто не здивувався, що вони першими від’єдналися від «союзу братерських народів», вже у 1990 р. Балтійці навіть не захотіли обговорювати з Москвою питання входження до Співдружності Незалежних Держав (СНД), що залюбки зробила Україна. Балтійські країни пішли шляхом розбудови парламентської моделі держави із яскраво забарвленим мовним націоналізмом та взяли швидкий курс на інтеграцію у ЄС та НАТО. У жодній іншій країні Європи не була настільки виражена модель мовного націоналізму, як це відбулося у Латвії і меншою мірою в Естонії після відновлення ними незалежності у 1990 р.

Саме ці 2 країни мають найбільший інтерес для України, бо їх характеризують численні російськомовні меншини, що складають від 30% до 35% населення.

Латвія та Естонія спромоглися не тільки швидко інтегруватися у НАТО та ЄС, але і отримати найвищий рівень життя серед країн колишнього СРСР (навіть вищий, ніж Росія з її природними ресурсами). На мою думку, однією з передумов такого динамічного успіху була нейтралізація «російського чинника». В її основі були економічні, політичні та соціальні успіхи нових балтійських держав, що підняли престиж латиської та естонської мов серед національних меншин (чого бракувало Україні).

На відміну від інших країн посткомуністичного табору, у політичних елітах Латвії, Естонії і Литви велику роль відіграли представники західної діяспори, які не володіли навіть російською мовою і здобули освіту у західних країнах. Окрім того, балтійські держави зважилися на процес жорсткої натуралізації російськомовних громадян. Офіційні уряди Латвії та Естонії відкинули схему “zero citizenship” та змусили російськомовне населення своїх держав пройти мовні іспити та іспити на знання історії і конституції, аби отримати громадянство. Незважаючи на постійні погрози правлячої російської еліти та волання російськомовної меншини, Таллінн та Рига не побоялися примари російської агресії та російськомовного сепаратизму.

У 1998 році було ухвалено найскандальніший закон - Закон про працю, згідно з яким працівників дозволялося звільняти за недостатній рівень володіння латиською мовою. http://www.vesna.org.ua/txt/konf/derzh2000/05.html. Це спричинило хвилю невдоволення російськомовної меншини, але не зупинило процес розбудови національних держави у Латвії. Так само як не зупинив цей процес той факт, що латиська та естонська мови радикально відрізняються від російської.

Не менш суперечливим було непідписання Латвією та Естонією Європейської Хартії з регіональних мов і мов меншин. Уряди балтійських країн аргументували свою позицію тим, що державотворення у Західній та Центральній Європі перебуває на різних стадіях, як наслідок – західноєвропейські норми не можуть сліпо копіюватися центральноєвропейськими державами. Слід зауважити, що Європейську Хартію з регіональних мов і мов меншин не підписали навіть деякі західноєвропейські уряди, зокрема Франція, що небезпідставно побоюється процесу «балканізації» країни.

У 2007 р. усередині Латвії та Естонії розпочалося обговорення Лісабонської угоди, проти якої виступили деякі політичні сили 2 балтійських країн, оскільки ця угода у примусовому порядку зобов’язувала усіх членів ЄС дотримуватися прав мовних меншин. Велика частина населення Естонії та Латвії розглядають ЄС як економічну, а не політичну організацію. Будь-які спроби поставити під сумнів етномовну гомогенність Латвії та Естонії перетворюють балтійську громадськість у європесимістів. Побоюючись подібної реакції серед населення своїх країн, балтійські уряди ратифікували Лісабонську угоду без референдумів, що спричинило хвилю невдоволення серед пересічних естонців і латишів.

Нижче спробуємо детальніше розглянути специфічні особливості мовної політики Естонії та Латвії.

ЕСТОНІЯ

Мовна політика Естонії яскраво демонструє дію моделі етнонаціонального захисту як прикладу напрацювання чітких критеріїв належності до спільноти, що ототожнюється з титульним етносом – естонцями, і передбачає формування держави однієї нації. Але нації політичної – саме завдяки тому, що в основу формування естонської нації покладено не етнічний, а мовний критерій. Офіційне завдання мовної політики Естонії – відновити вживання естонської мови в усіх сферах життєдіяльності. Корені цієї моделі етнонаціональної політики в цілому, і мовної зокрема, бачимо в історії Естонії другої половини XX століття.

За радянських часів усі публічні сфери життя було русифіковано для того, щоб полегшити інтеграцію в естонське суспільство неестонського населення. Тому для того, щоб отримати роботу певного статусу, естонці мали вивчити російську мову. Останній було фактично надано статус другої державної мови (не як іноземної) в освіті, в деяких сферах державного життя вона стала першою. Знання ж місцевої мови російськомовні мігранти не вважали за потрібне, цим пояснюється низький рівень володіння нею (13 – 20 % серед неестонців). Частка титульної нації постійно скорочувалася: якщо на початку радянської окупації вона становила 97,3 %, то у 1989 р. – лише 61,5 %. У промисловості та комунікаціях Естонії естонці становили менше половини працевлаштованих.

Соціальний статус титульної нації знижувався, занепадала естонська мова, тоді як російська процвітала. В результаті штучно створене в Естонії російськомовне середовище дуже мало контактувало з естонцями, перешкоджаючи інтеграції соціуму. Одночасно з напливом прибульців розпочалися незворотні зміни мовної ієрархії [1]. 1. Druviete, I. Linguistic Human Rights in the Baltic States. - International Journal of the Sociology of Language no.127, - 1997. – 161 - 185 pp.

Після поновлення незалежності у 1991 р. естонські законодавці усвідомили, що саме мовна політика є наріжним каменем відтворення етнічної палітри Естонії початку 1940-х років, оскільки саме вона стала механізмом її розмивання. Але завдання було не з простих. Пошук виваженої моделі етнонаціональної політики унеможливлювався тим, що в Естонії існували дві мобілізовані етнолінгвістичні групи – естономовна і російськомовна. Обидві ідентифікували себе з більшістю і мали різні погляди на розвиток країни.

В Естонії спостерігалася конфронтація між двома мовними спільнотами, які ототожнювали себе з двома різними етносами. Титульна нація, естонці, почувалася вповноваженою історією покласти край окупації та гнобленню, включаючи й мовне гноблення. Російськомовна громада не чекала такого повороту подій, отож виявилася неготовою зустріти жорсткі вимоги, пов’язані зі знанням мови, натуралізацією, працевлаштуванням, що з них випливали. Як наслідок – зниження стандартів життя для тих росіян та російськомовних, що виявилися нездатними задовольнити ці вимоги країни проживання.

Першим державним органом, що був створений для підняття статусу естонської мови, стала Національна мовна колегія (National Language Board). Цей орган відповідав за планування мовної політики, моніторив використання естонської мови як рідної і як другої. Головними завданнями цієї інституції було вироблення мовної політики та стратегій мовного планування, аналіз передумов ухвалення закону про мову, нагляд за розробкою термінології тощо. Діяльність колегії ускладнювалася необхідністю дотримання прав людини тих осіб, які мали постраждати під час спланованої зміни мовної ієрархії.

У 1993 році набрав чинності Закон про мову, який передбачав чотирирічний перехідний період для вивчення естонської мови і витіснення російської [4]. 4. Language Law Of The Estonian Soviet Socialist Republic -

http://www.minelres.lv/NationalLegislation/Estonia/Estonia_Language1989_English.htm

Згідно з цим законом мовний критерій замінив критерій етнічної належності у відтворенні титульного етносу. Законодавець поставив у центр національної ідентичності саме мову як запоруку національного відродження. Це послабило наголос на етнічності та запобігло створенню етнократичної держави. Тому законодавство та адміністрування впровадило не етнічні преференції, як твердять росіяни, а лінгвістичні. Щоб стати представником титульної нації, достатньо належним чином опанувати державну мову, базові закони та історію. Ці вимоги відкриті для кожного негромадянина, тому вважаються в Естонії цілком демократичними.

Мовне законодавство не просто підвищило статус естонської мови - воно вплинуло на процес формування естонської еліти через перерозподіл влади на користь титульного етносу, який володів мовою і замінив у владі, завдяки відповідності мовному критерію як головному при обійманні будь-якої посади, представників російського етносу.

1995 року було ухвалено новий Закон про мову. В першій його статті зазначено, що естонська мова – єдина державна. Будь-які інші мови, навіть мови історичних етнічних меншин, вважаються іноземними (ст. 2.) Це викликало хвилю невдоволення російського етносу.

2000 року до мовного законодавства Естонії були внесені зміни, завдяки чому воно стало ще жорсткішим стосовно тих мешканців країни, які недостатньо мірою опанували естонську мову. Представники усіх професій бізнес-середовища, сфери громадського обслуговування, органів влади мали підтвердити свій рівень володіння мовою. Фактично зміни законодавства негативно вплинули на права усіх працевлаштованих в Естонії, для кого естонська мова не була рідною - від обслуговуючого персоналу до професорів. Але естонські законодавці переконані, що вони, відтворюючи монолінгвістичне середовище, у такий спосіб захищають фундаментальніше право кожного естонця – право спілкуватися на усій території Естонії рідною мовою, запроваджене ст. 4 Закону про мову. Саме для захисту цього права і створювалося естономовне середовище через встановлення чітких мовних зобов’язань перед усіма інституціями та окремими особами. Закон не містить розрізнень щодо їх виконання для публічних та приватних юридичних осіб. Виконання мовних зобов’язань ст. 5 Закону про мову (вимога знання та використання естонської мови) делегувалося до працівників державних інституцій та органів місцевого самоврядування у провадженні справ з усіма іншими організаціями чи фізичними особами.

Після ухвалення досить жорсткого Закону про громадянство більша частина представників нетитульної нації Естонії отримали статус негромадян, який позбавляє їх більшості політичних прав та суттєво обмежує економічні права. Лише особи, які були громадянами до анексії Естонії в 1940 році та їх нащадки визнавалася громадянами. Таких на момент здобуття незалежності було близько 62 % населення. Усі інші отримали право натуралізуватися. А головною передумовою натуралізації стало володіння естонською мовою.

Під тиском демократичних інституцій ЄС уряд Естонії спростив мовний тест для аплікантів на естонське громадянство, вилучивши з нього 10 % найскладніших запитань. Успіхи охочих здобути громадянство країни проживання зросли. Відсоток успішності складення іспиту досяг 90%. Однак російськомовна громада прагне більшого. На її думку, 50 % - 70 % негромадян неспроможні і досі виконати вимоги щодо знання естонської мови. Більше половини російськомовних негромадян заявляють, що хотіли б здобути естонське громадянство, якби мовні вимоги не були такими жорсткими. Масових програм вивчення естонської мови з належним фінансуванням протягом 1990-х років не було, і це найбільше гальмувало процес натуралізації негромадян країни. Негативом мовної політики можна назвати те, що увага більше приділялася короткостроковим перехідним програмам, тоді як довгострокові програми адаптації, на зразок освітніх або інтеграційних, залишилися поза увагою держави, що призвело до загострення міжетнічних стосунків між власне титульним етносом та російськомовним сегментом естонського суспільства, і маргіналізації останнього. Як наслідок, 28% російськомовної молоді в Естонії і досі вважають вивчення естонської неактуальною і марною справою. 2. Source: Eurolang News, by Alexander Shegedin, Tallinn, October 11, 2004, www.eurolang.net

Мовна політика мала чітке етнонаціональне завдання – відродження Естонії як держави естонців. Це не могло не спричинити невдоволення серед неестонців, які, тим більше, є негромадянами. У країні навіть виник спеціальний термін, який обслуговував зміну мовної ієрархії в суспільстві – „мовне планування”. Це планування, а точніше – послідовна мовна політика, впроваджувалося через понад 400 законодавчих актів, Конституцію та безліч інших нормативних документів.

Найповніше завдання мовної політики Естонії відображене в Конституції. Національне будівництво Естонії як національної незалежної держави досить збалансоване в тексті Основного Закону. Воно здійснюється через впровадження естонської мови як офіційної (національної) мови, а також ієрархії та регулювання мов національних меншин. Конституція проголошує Естонію як національну державу (державу-націю), політично унітарну (ст. 2). Тобто будь-які етнічні автономії, створення яких вимагала російськомовна меншина, є антиконституційними. На практиці дві головні характеристики національного будівництва, а саме – запровадження єдиної офіційної мови та ієрархізація мов меншин, призвели до запровадження Конституцією двох мовних режимів: естонський монолінгвізм на усій території Естонії; білінгвізм меншин зі знанням естонської мови поряд з рідною. Крім того, Конституція передбачає впровадження функціонального режиму іноземної мови за потреби.

Єдине, в чому мовне законодавство пішло на поступки вимогам Євросоюзу, – впровадження єдиної європейської системи оцінювання рівня володіння естонською мовою. Згідно з нею рівень компетенції в естонській мові поділяється на три основні категорії:
· основний (базовий) рівень володіння (раніше поділявся на три рівні – A, B, C);
· середній рівень володіння (D);
· вищий рівень (раніше мав два рівні – E, F).

З 1 вересня 2007 р. в Естонії розпочалася 4-річна освітня реформа, наприкінці якої (у 2011 р.) 60% навчальних програм у російськомовних середніх школах мають перейти на естонську мову викладання. Це викликало хвилю агресії серед російськомовних, однак не зупинило мовну політику офіційного уряду Таллінна.

Територіальний двомовний режим Естонії прописаний у ст. 51(2) та ст. 52(2) Конституції, згідно з якими в адміністративних одиницях, де постійні мешканці належать до етнічної меншини, усі мають право зажадати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх чиновників давати відповіді на запити і звернення мовою етнічної меншини. Місцеві органи влади можуть також використовувати мову більшості територіального утворення постійних жителів (а на національному рівні – етнічної або мовної меншини) у внутрішньому спілкуванні. Така норма закону відсутня у сусідній Латвії, що дозволяє стверджувати про відносно ліберальне мовне законодавство Естонії. Щоправда, російська етнічна меншина так і не змогла скористатися з цього положення. Право ради органу місцевого самоврядування запропонувати іншу мову, окрім естонської, для внутрішнього вжитку та адміністрування спробували використати в містах Narva та Sillamae 1995 року. Однак уряд відхилив ці пропозиції з кількох причин. По-перше, мешканці цих міст, хоч і були росіянами за походженням, згідно зі ст. 2 Закону про культурну автономію не становили меншини, бо не мають естонського громадянства. По-друге, не виконувалася умова використання другої мови як додаткової: малося на увазі, що органи місцевого самоврядування повинні були вести роботу естонською, а вже потім запроваджувати мову меншини. А оскільки до цього органи влади більше послуговувалися російською, а отже порушували пріоритет принципу створення естономовного середовища, а вже потім двомовного, то уряд відмовив їм.

Попри усі внутрішні проблеми, агресію російськомовної меншини та зовнішньополітичну війну з Росією, мовна політика Естонії принесла свої результати. Серед російськомовного населення зростає попит на естонську мову та освітні, кар’єрні перспективи, які вона дає, - якщо не представникам російськомовної меншини, то вже їх нащадкам. Бажання долучитися до стандартів життя, які зараз пропонує своїм громадянам Естонія в межах Європейського Союзу, інколи є вищим за етнічне невдоволення меншинним статусом або статусом негромадян.

ЛАТВІЯ

На відміну від Естонії, Латвія ніколи не була гомогенною країною. Перед початком радянської окупації, у 1939 р, латиші становили 73% населення і мешкали переважно у селах, тобто латиська мова була сільською мовою (як українська в Україні та естонська в Естонії).

У 1989 р. частка латишів у загальному населенні республіки впала до критичної цифри – 52%. Серед 15 республік колишнього СРСР лише Казахстан мав меншу за Латвію частку титульної нації у загальному етнічному складі. Опинившись перед загрозою стати меншиною у власній країні незалежний уряд Латвії ухвалив суперечливі Закон про мови і Закон про громадянство, які змушували прибуле після 1940 р. населення пройти натуралізацію, тобто підтвердити своє громадянство. Як виявилося, підтверджувати свій статус заходилися далеко не усі.

У деяких містах, як-от столиці області Латгейл м. Даугавпілс, у 1920 р, етнічні латиші становили тільки 2% населення. 85 років потому (у 2005 р). ситуація змінилася не настільки кардинально – частка латишів зросла лише до 15%, а росіяни зменшилася до 56%. Водночас, 68% населення міста є громадянами Латвії, а це означає, що вони успішно пройшли етап натуралізації.

На відміну від Естонії, у латвійському законодавстві не передбачено двомовного режиму для національних меншин. Латиші почуваються на горі мовної ієрархії, перебуваючи навіть в абсолютній меншості у такому економічно депресивному регіоні як Латгейл.

12% населення Латвії взагалі не знають латиської мови. Згідно перепису 2000 р, 81,7% населення країни могли говорити латиською мовою (у тому числі 58% росіян), в той час як у 1989 р. таких було лише 62,3%. (3. Central Bueraux of Statisctics, p 40-41). Постійно падає частка тих, хто вважає вивчення латиської мови важкою справою. У 1996 р. таких було 56%, а у 2002 р. 44%. (4. Valoda survey, p 38).

Механізм латвійської «мовної революції»Стаття 18 Конституції Латвії зобов’язує парламентарів «бути лояльними Латвійській державі, захищати Латвію як незалежну і демократичну державу, зміцнювати її суверенітет та посилювати роль латиської мови у державі».

Працівники державних і приватних інституцій, іноземні фахівці та іноземці у приватних структурах, які працюють у Латвії, повинні знати та використовувати державну мову (стаття 6). Усі документи і бухгалтерія, судові провадження та армійські документи мають бути державною мовою (статті 8, 10, 12, 13). Право здобути освіту державною мовою гарантоване Конституцією (стаття 14). Стаття 9 Закону про Освіту закликає до перегляду середньої освіти російською мовою і запровадження двомовної системи. Те саме стосується мас-медіа, особистих імен, географічних імен тощо. Урядові органи приймають документи тільки латиською мовою або з нотаріальним перекладом на латиську мову. Поняття «мова національних меншин» відсутнє у Конституції Латвії.

За словами голови Департаменту з контролю Державного Мовного Центру, Антонса Курситиса, держава має визначити рівень володіння державною мовою для працівників приватних компаній, аби захистити інтереси етнічних латишів. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, October 8, 2007

Міністерство Освіти розробило законопроект, який передбачає навчання у державних і приватних вишах тільки офіційними мовами ЄС. Це означає заборону використання у навчальному процесі російської мови. Винятки можуть бути тільки для іноземних студентів з країн-нечленів ЄС. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, March 28, 2008.

Частка програм нелатиською мовою не може перевищувати 25% усього часу трансляції (за винятком Латвійського Телебачення, Латвійського Радіо, кабельного телебачення, супутникового телебачення, супутникового радіо).

Найвищий рівень володіння мовою – близький до «рідної мови», тобто знання і використання фразеологічних виразів та діалектів. Він вимагається від державних службовців, у тому числі муніципальних рад (навіть у селах), голів державних органів, ректорів і деканів вищів освітніх закладів, філософів, істориків, редакторів, секретарів, адвокатів, нотаріусів, прокурорів та суддів. Це стосується також голів політичних партій та неурядових організацій, що, до речі, суперечить мовній свободі у приватній сфері. Після хвилі критики з боку ОБСЄ Латвія послабила вимоги щодо рівня володіння латиською мовою для державних службовців та керівників неурядових організацій. http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html

У Латвії були створені відповідні органи, що відповідають за впровадження мовної політики держави:
· Державна Мовна Комісія перебуває під патронатом Президента і займається розробкою мовної політики Естонії;
· Державний Мовний Центр (у межах Міністерства Юстиції), що контролює виконання мовного законодавства і накладає відповідні штрафи на його порушників. Центрові підпорядковувуються мовні інспектори. Він має справу з усім – від друку підручників латиською мовою до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагують на скарги, або проводять вибіркові перевірки в установах чи крамницях. Інспектори Державного Мовного Центру мають право відвідувати усі громадські та приватні інституції, бізнес-підприємства та неурядові організації. Вони уповноважені запрошувати усіх людей до Центру, аби підтвердити рівень володіння державною мовою. Мовні інспектори мають право вимагати від працедавців проходження повторного мовного іспиту для того чи іншого працівника, якщо існують сумніви щодо його мовних здібностей. У разі, якщо мовний рівень не буде підтверджено протягом 6 місяців з часу претензії, інспектор може вимагати звільнення працівника. Зокрема, інспектор може на робочому місці влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною. Усі такі працівники зобов'язані мати при собі мовний сертифікат одного з трьох рівнів.
· Державна Мовна агенція (при Міністерстві Освіти), в обов’язки якої входять консультації та аналіз мовної ситуації у країні;
· Національна агенція з навчання латиській мові (при Міністерстві Освіти);
· Центр перекладів і термінології;
· Департамент Державної мовної політики при Міністерстві Освіти Латвії.
Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, October 16, 2008

Важливим органом стала Натуралізаційна Палата, яка займається натуралізацією негромадян Латвії. При ній був створений Інформаційний центр, що покликаний поширювати інформацію (брошури, телевізійні ролики тощо) латиською та російською мовами про вимоги натуралізації серед негромадян країни. Слід зазначити, що так звані «негромадяни» не вважаються іноземцями або нелегалами. Уряд надав їм спеціальні паспорти з обмеженим статусом. Зокрема, негромадяни не можуть брати участь у виборах (за винятком муніципальних), не мають преференцій при подорожах у країни ЄС та Північної Америки тощо. Голова Натуралізаційної Палати Ейзенія Альдерман переконана, що аплікант, який не пов'язаний з міжнародним тероризмом, який говорить латиською, знає Конституцію та Історію Латвії, який підписав клятву нового громадянина, може вважатися лояльним до Латвійської Держави.

Латвійський уряд заохочує грошима негромадян країни у виїзді за межі Латвії. Зокрема, один російськомовний пенсіонер ІІ світової війни з 1 січня 2006 р. отримує 1200 LVL (1,707 Євро) у разі, якщо він готовий виїхати на постійне місце мешкання в іншу країну. Якщо таких пенсіонерів двоє, то латвійський уряд готовий виділити 1800 LVL (2,560 Євро); якщо троє – 2,400 LVL (3,414 Євро) і якщо 4 та більше – 2,700 LVL (3,841 Євро). Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, December 20, 2005.

Найважливіші мотиви для натуралізації у Латвії:1. Бажання знайти добру роботу (42,6%).
2. Прагнення подорожувати без проблем (38%)
3. Бажання брати участь у виборах (28,1%)
(Panorama Latvii, June 12)

Обсяг штрафів за порушення мовного законодавства Латвії сягає 400 доларів США. У разі, якщо негромадянин Латвії підробив сертифікат про проходження мовного тесту або документ про громадянство, йому загрожує кримінальна, а не адміністративна відповідальність. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, April 25, 2007 Latvijas Avize.

Найпоширеніші причини накладення штрафів:
1. Невикористання державної мови при виконанні службових обов’язків
2. Неналежне використання державної мови в анотаціях та маркуванні імпортованих товарів
3. Недотримання частки латиськомовних програм на телебаченні та радіо

Слід зауважити, що рівень володіння латиською мовою серед російськомовного населення доволі поганий (як правило, нижче середнього), що обмежує можливості цієї частини суспільства посідати високі місця у соціальній ієрархії Латвії. Саме тому міжнародні організації і окремі держави надають фінансову допомогу у навчанні латиської мови та інтеграції суспільства. Найважливіші - це Національна програма з навчання латиської мови та Національна програма з інтеграції суспільства.

Національна програма з навчання латиської мови розпочала свою діяльність у 1995 р. при Міністерстві Освіти Латвії. У 1994 р. уряд Латвії звернувся з проханням до Програми Розвитку ООН створити і очолити місію експертів, яка сприятиме розробці та імплементації навчальної програми з латиської мови. Програма отримала фінансову допомогу від ЄС, Програми Розвитку ООН, фонду Сороса, ОБСЄ, Freedom House, урядів Данії, Швеції, Фінляндії, Нідерландів, Норвегії, Великої Британії і США. Окрім того, уряд Латвії виділяє на розвиток і захист латвійської мови близько 3 млн. доларів США щороку. Ключова мета цієї програми – консолідувати латвійське суспільство шляхом зменшення мовної сегрегації і просування спільних цінностей. Annual Report NPLLT 2002. Фахівці організації готували мовні програми на радіо і телебаченні, в Інтернеті, на СD. Попри те, що курси відвідало лише 12% російськомовного населення, вони сприяли поширенню інших каналів вивчення латиської мови. Організація співпрацювала з Національною службою праці, впроваджуючи курси для безробітних. Водночас, відсутність позитивного сприйняття з боку локальної влади інколи гальмувала розвиток програми. Найбільшою проблемою організації була нестача вчителів латиської мови, бо попит на її вивчення виявився більшим, ніж існуюча на той час пропозиція.
Національна програма з інтеграції суспільства розроблялася 3 роки і розпочала свою діяльність у 2001 р. під патронатом Міністерства Юстиції Латвії. Структура фінансувалася переважно іноземними організаціями та урядами закордонних держав. Найбільша сума коштів надійшла від грантової схеми ЄС PHARE. У листопаді 2002 р. у рамках цього проекту був створений виконавчий орган - Секретаріат з інтеграції, та запроваджена посада Міністра з інтеграційних питань. Одним з фундаментальних завдань програми стало вільне володіння державною мовою усіма громадянами країни, знання і повага до її історії та Конституції. Інтеграційна програма підкреслила консолідаційну функцію латиської мови.

Незважаючи на різке зменшення російськомовних у Латвії (за 10 років майже на 10%), позиції російської мови лишаються сильними у приватному секторі, початковій і середній школах, доволі сильні у поліції, громадському транспорті, охороні здоров’я, а також у збройних силах (близько 20% латвійських солдатів не знають латиської мови). 75-80% населення Латвії лишаються двомовними (у порівнянні з 44% в інших країна-членах ЄС).

Чинники, які позитивним чином впливають на майбутні перспективи латиської мови:
1. Достатня кількість так званих мовців «L1» (хто спілкується латиською з дитинства) і «L2»-(мовців, хто перейшов у спілкуванні з російської на латиську мову);
2. Використання латиської в усіх соціолінгвістичних колах, зокрема у парламенті, міністерствах і муніципалітетах, на усіх рівнях освітньої системи;
3. Висока якість стандартної латиської (розвинута стилістична система і термінологія):
4. Нинішній статус як єдиної державної мови та існуючі законодавчі механізми для захисту мови титульної нації (Закон про державну мову та законодавчі акти, скеровані на його імплементацію);
5. Майбутній статус як однієї з офіційних мов ЄС.

Чинники, які можуть зашкодити розвитку латиської мови:

• 
  
  Нестабільна економічна ситуація та політична фрагментація країни
• 
  
  Зменшення чисельності населення через падіння рівня народжуваності
• 
  
  “Комплекс меншовартості» серед латишів, що перешкоджає розвитку білінгвізму серед російськомовного населення країни
• 
  
  Велика економічна вага англійської та російської мов
• 
  
  Присутність російськомовної громади, що має зовнішню підтримку
• 
  
  Втілення в життя деяких міжнародних стандартів з прав меншин, що ігнорують постколоніальний статус латиської мови, і гарантування захисту мов меншин, зокрема російської за рахунок латиської
• 
  
  Брак стратегічних програм з дослідження і розвитку латиської мови

Джерело: World Congress on Language Policies, Barcelona, April 16-20, 2002, “Language Policy and Protection of the State Language in Latvia,” by Prof. Dr. Ina Druviete from University of Latvia, http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html

ВИСНОВОК. На міжнародному форумі у Брюсселі, що відбувся у березні 2009 р., латвійський президент Валдіс Затлерс заявив, що так звана Залізна завіса впала, але на її місці з’явилася «завіса цінностей» між латишами та російськомовними мешканцями, а російсько-латвійські стосунки зіпсовані насамперед через різне сприйняття демократії у 2 країнах. Lessons from the Iron Curtain, Mar 25, 2009, by Kate McIntosh. http://www.baltictimes.com/news/articles/22580/

Підстав для тривоги у латвійського та естонського президентів чимало. Попри спроби інтеграції російськомовної меншини у життя нових балтійських країн, на початок 2009 року майже 400 000 латвійців (близько 18% населення) і 100 000 естонців (8% населення) досі не мали громадянства.

Росія щороку провадить усе агресивнішу зовнішню політику стосовно своїх сусідів, і це змушує балтійські уряди форсувати розв’язання мовної проблеми у своїх державах. Варто зазначити, що на відміну від України, кількість російськомовних у країнах Балтії швидко падає. Приклад Латвії та Естонії також спростовує той факт, що витіснення мови колишньої метрополії з культурного і бізнес-середовища спричиняє загальне погіршення інтелектуального потенціалу новоутвореної держави. Навіть незважаючи на драматичні наслідки фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., на практиці відбулося навпаки – Естонія, Латвія і Литва є найбагатшими на теренах колишнього СРСР.
 

ДЖЕРЕЛА

1. Druviete, I. Linguistic Human Rights in the Baltic States. - International Journal of the Sociology of Language no.127, - 1997. – 161 - 185 pp. 3. Druviete, I. Linguistic Human Rights in the Baltic States. - International Journal of the Sociology of Language no.127, - 1997. – 161 - 185 pp.
2. Language Law Of The Estonian Soviet Socialist Republic - http://www.minelres.lv/NationalLegislation/Estonia/Estonia_Language1989_English.htm

3. Source: Eurolang News, by Alexander Shegedin, Tallinn, October 11, 2004, www.eurolang.net
4. Lessons from the Iron Curtain, Mar 25, 2009, by Kate McIntosh. http://www.baltictimes.com/news/articles/22580/

5. Central Bueraux of Statisctics, p 40-41.
6. Valoda survey, p 38
7. Annual Report NPLLT 2002.
8. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, October 16, 2008
9. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, April 25, 2007 Latvijas Avize.
10. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, October 8, 2007
11. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Centre for Human Rights, March 28, 2008.
12. http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html

13. World Congress on Language Policies, Barcelona, April 16-20, 2002, “Language Policy and Protection of the State Language in Latvia,” by Prof. Dr. Ina Druviete from University of Latvia, http://www.linguapax.org/congres/taller/taller3/Druviete.html
14. Source: Integration and Minority Information Service of the Latvian Center for Human Rights and Ethnic Studies, December 20, 2005.